— Голова болить?
— Ні, вже пройшла. Спіть, бо і я не засну!
Мати й заснула. Даринка, ще трохи постоявши, полізла у вікно. В ніч, холодну і темну.
Хоч знала ліс, як свій двір, довго шукала землянку. Оступалася в якісь ями, натикалась на стовбури: глухо, страшно, незатишно в нічному осінньому лісі. А з моторошної темряви, з мертвої тиші в отерплу душу Даринчину незблимно дивилися очі. Сотні, тисячі чорних очей, холодних, жорстоких, од яких ні втекти, ні сховатись, хіба що отак; ступати вперед, нікуди не дивлячись, не оглядаючись. Проблукала б, може, до ранку, так на землянку й не натрапивши, мимо пройшла б — не помітила б, аби він не чекав її під отим дубом, стоячи з самого вечора.
— Даринко! — позвав пошепки. І ступив їй назустріч.
— А ви чого встали? — спитала строго, хоч не знати як зраділа йому: хижі очі, які всю дорогу пантрували її, враз пощезали. — Ходімо в землянку. Не вистачало ще застудитись! — Вичитувала, як малій дитині, й від того виростала у власних очах. Не дала йому нести навіть глека з водою: — Ідіть уже.
Навпомацки спустилися в землянку. Тут стояла ще густіша темрява, тхнуло духом не нашим — чужинським. Важким, неприємним.
Обережно поставила глек, поклала важкий клумак. Дістала свічку, сірники, запалила. Вогняний язичок боязко лизнув темряву, наче пробуючи її на смак, — нічого, сподобалось, і він розгорівсь сміливіше. Темінь подалася налякано, тулячись до стін, обшитих дошками. Даринка заходилася розв’язувати клумак.
— Оце принесла, щоб було на чому лежати. Бо хіба ж можна на голих дошках!
— Спасибі, Даринко! Подякуй і матері.
— Еге ж, їм подякуєш! — засміялась. — А рогачем по спині не хочете? Ось і сало, хліб… Ви ж, мабуть, голодні.
— Щось їсти не дуже. Весь час хочеться пити.
— Та вода ж у глеку! Прямо з колодязя. В нас вода смачна, аж солодка! — Не втрималась, щоб не похвалити свою воду. — Заждіть, осьо кухоль, — бо він уже хотів пити прямо з глека.
Дивилась, як він жадібно п’є, і серце краялось.
— Я вам повне відро принесу.
— Спасибі, Даринко! Не знаю, що без тебе й робив би… Ну, а тепер давай перев’язуй. Не забула, як навчали в школі?
— Не забула, — збліднувши, відповіла. Із сміхом обмотували одне одному здорові руки й ноги, дивились, як на забавку, а тут же рана справжнісінька і не бинт на плечі — запечений кров’ю лубок. Даринка боялася й глянути, не те що підступитись до нього. Воно ж, мабуть, болить!..
— Оддирай, я витерплю! — сказав крізь зціплені зуби. Ще й одвернувся до стінки. — Давай, не жалій.
Бинт тріщав, наче шкіра, бинт опиравсь, мов жива зла істота, що вп’ялась на смерть у розбухле плече. В Даринки мліли руки й ноги, вона вже майже нічого не бачила, бо й сльози туманили очі, й серце колотилося в грудях. А тут іще він попросив (глухо, крізь ледь стримуваний стогін):
— Не смикай. — І Даринка застигла зовсім.
— Чого ж ти? Давай!
— Не можу, — озвалась крізь сльози. — Вам же болить!
— Не болить! — відповів якось аж зло. — Ти тільки не смикай.
Поки розрізала гімнастерку й сорочку, поки оддерла той бинт, згоріло півсвічки. Від рани, від сукровиці, що витікала, від бинта, що лежав на підлозі, тхнуло нудотливо, а на плечі — кривава шкіра.
— Обмий, — сказав, бо Даринка хотіла так і перев’язувати.
Набрала в кухоль води, зливала на білу хустину, витирала, ледь торкаючись шкіри. Плече таке гаряче, наче під шкірою суцільний вогонь.
Перев’язала рушником, довжелезним, весільним, ще маминим: «Оце, дочко, як знайдеш собі пару, то згодиться і тобі», — і йому стало мов легше. Тільки пробачивсь, що не може більше сидіти.
— Щось таке в голові…
Ліг на кожух, на подушку, ще й очі заплющив, і такий жаль пронизав Даринку, така ніжність до нього десь узялася, що вона не витримала — заплакала. Рюмсала, як мала дитина, і обличчя кривилось, і посмикувались губи.
— Не плач. Я ще не вмер. — Бач, очі заплющені, а помітив!
Ще трохи полежавши, звівся, сказав їй збиратись додому.
— А як же ви? — схлипнула жалісливо Даринка.
— Я буду на тебе чекати. Ти ж ще прийдеш?
— Прийду… Вдень прийду, — І щоб він не подумав нічого такого: — Все одно ж по жолуді треба йти…
Коли вже зібралась, запитав її:
— Ти про мою дружину нічого не чула?
Мотнула головою — ні. Коли був на фронті, часто її згадувала: зайти, довідатись, що з ним, пише ж, напевно, листи, але не наважувалась. І від того починала її ненавидіти.
— Ти можеш сходити до неї? Чуєш, Даринко? — Бо вона мовчала.
— Можу, — відповіла над силу.
— Передай, що я тут. І, якщо зможе, нехай навідається… Ти їй розкажеш, як мене розшукати. Скажи тільки, хай стережеться, щоб ніхто не підгледів. Добре?
Він іще щось казав, а вона чула одне: він її любить! А що їй робити, Даринці? Куди подітися з своєю любов’ю?
Поверталась додому, як ніколи, нещасна.
«Що ж, — сказала сама собі вже в постелі, після важких та невтішних думок. — Любить — хай любить: я їм на заваді не стану. Приведу її за руку: осьо ваш чоловік! Цілуйте його, скільки хочете! Залишу й піду».
І від того їй стало мов трохи легше.
Спала не спала: піднялась до схід сонця.
— Та ти, дочко, хвора! — бідкалась мати, — Глянь, які синці під очима. Й лице он аж спите.
Синці? Спите лице? А якою вона ще могла бути?
— Я, мамо, не хвора! — Бо ще з хати не випустить. — Я, мамо, здорова. А синці через те, що погано сю ніч спала.
— Отож і спала погано, що хвора, — кує своє мати. — Ти куди це збираєшся? — Бо Даринка, сполоснувши наспіх обличчя, взяла з шафи плаття. Оте, єдине, святкове.
— Пройдуся до Віри.
— Та ти хоч поснідай! І хто теперечки отак наряджається?..
— Та треба ж провітрити. — Щоб вона появилась на очі отій у чомусь буденному! — Ось його вже й цвіль обсіла.
— Знайшла час провітрювати! Попадешся німцям на очі, вони тебе провітрять!
— Не попадусь.
Мати ще щось бурчала, та Даринка вже не чула її — йшла вулицею.
— Здорова була!
Сусідський хлопець, її однокашник. Колись був Михайлом, а тепер — поліцай. На рукаві пов’язка із свастикою, автомат за плечем. Даринка, коли Віра вперше сказала, що Михайло записався в поліцію, не повірила: не може бути! Вона ж із ним за однією партою сиділа, була в нього майже закохана, поки не появився Віктор Михайлович. Він же сам на хвіртці своїй вирізав серце, стрілою пробите, літери — Д О: ініціали Даринчині. Показав їй якось, як найзаповітнішу свою таємницю, і вона тим дуже гордилась. То щоб Михайло записався в поліцію! Та того бути не може!
Записався. Щодня повз двір проходить, хизуючись пов’язкою та автоматом. А його мати, тітка Горпина, до них навідуючись, невістонькою обзива її. Сучка облізла! Жаба ротата! Гадюка слизька! В Даринки й щоки від образи палали, коли тітка Горпина врешті забиралася з хати.
І сльози в очах.
— Ти б, дочко, обережніше з ними, — докоряла налякано мати. — Бачиш, який зараз час.
— А що вона обзиває невісткою! — фиркала сердито. — Я її просила, еге?
Не відповіла на привітання. А йому як вода з гусака.
— Куди йдеш?
— На кудикину гору!
— І я разом з тобою, — реготнув дурнувато: мабуть, і досі серце на хвіртці поновлює. А тут ще оце плаття святкове. Що так личить Даринці. Знаття — не одягла б нізащо!
— Ну, чого ти до мене пристав? — зупинилася сердито. — Що тобі треба? — ногою притупнула.
— Та нічого, — відповів знічено.
— То й іди своєю дорогою. А у мене — своя.
Стріпонула гордо волоссям, пішла. А він довго стояв — дивився їй услід.
Не такий він був і поганий — Михайло. От тільки навіщо записався в поліцію? Хто його силував?
Цього Даринка не знає. Та й знати не хоче: він тепер їй навіки чужий. Чужіший чужого. Від німців навіть чужіший. Ті хоч вороги, з тими все ясно, а цей…
«Як ти міг забути, що ми за однією партою сиділи? Одних і тих же вчителів слухали, в одну й ту ж книжку разом заглядали?»
Цього не зможе простити йому довіку Даринка.