Даринка й сама не знала, що може так хитрувати.
Надсипати крадькома з чавунця, доливаючи, щоб ненька не помітила, водою. А та одно бідкалась:
— Чи я вже й варить розучилась? — І сьорбала, що лишалося. — Кидала ж наче всього, а воно рідке, хоч умивайся. Гущу мов нечиста сила пожерла.
Даринка не признавалася, звісно, що вся гуща вже в горнятку, в сараї прихована. Даринка тьопала те, що лишилось од борщу, з таким видом, наче смачнішої страви ніколи й не куштувала. І цілилась оком на хліб: як відрізати скибку, щоб мати не помітила? Бо тепер з хлібом сутужно, а що буде взимку? Чи напровесні? Ці нагодують, що й ноги доведеться відкинути! Де вони тільки на наші голови й узялися?
Мати журилась, Даринка ж слухала її упіввуха: в неї — свої клопоти, свої потаємні гризоти.
От як йому помогти оту зброю добути?
Позавчора він, не витримавши, поскарживсь Дарниці: посіяв наган і тепер не знає, що й робити без зброї.
— Де ж ви його загубили?
— Точно не знаю. Якби знав, то сходив, пошукав би… Здається тоді, як упав через пліт. Як знепритомнів.
— А якою ж ви вулицею бігли?
Не пам’ятав і цього. Та хіба ж у темряві можна було щось розібрати! Пам’ятає тільки, що огорожа була низенька, майже по пояс.
— Штахетини?
— Здається, штахетини.
— Та це ж наша бібліотека! — зраділа Даринка.
Того ж дня сходила до бібліотеки. Обійшла весь штахетник — нагана не було.
Вже додому вертаючись, зустріла Михайла. Він їй явно зрадів.
— Даринко, здрастуй! — кинувся, мов цілуватися збирався.
— Не називай мене Даринкою, чуєш! — відступила од нього.
— А як? — аж роззявив рота.
— Ніяк!
Хотіла вже його оминути, але тут її увагу привернув автомат, що висів через плече… До цього їй було байдужісінько, що він носить, — зброю чи коромисло, а тут зацікавилась:
— Що це в тебе?
— Це?.. Автомат. Подивитися хочеш?
Зняв поспішно з плеча, показує, як з нього стріляти. Тим більш охоче показує, що Даринка дивиться на той автомат як заворожена.
— Це тобі не гвинтівка! І кулемета не треба… На півдиска чергу даси — викосиш усіх до ноги! Др-р-р — і всі копита відкинуть!
— Подаруй! — раптом сказала Даринка.
Михайлове обличчя стало таке — дурнішого вона ще не бачила.
— Тобі?.. Автомат?..
— Жалко, еге? А хто колись в записці писав, що весь світ готовий віддати?
— Та нащо він тобі здався? — Він все ще не вірив, що Даринка просить всерйоз.
— Од вовків відбиватись! — розсердилась. — Так не подаруєш?.. Тоді й не підходь до мене!
— Даринко! — розпачливо гукнув.
Не оглянулась навіть. Хоч здалося на мить, що він передумав: зніме й оддасть автомат. «Від такого діждешся, як же! Кугутяра нещасний!» — згадала його скупенького батька, який колись, ще в дитинстві, спіймавши її на гарячому, добре насмикав вуха: «А не лазь по чужому, не лазь! У вас що: свої черешні не родять?» Насмикав та ще й одвів до матері. Яка додала вже від себе: хай би хлопець, тому не диво, а це ж дівчисько, прости господи! «І батько — кугут, і він — кугутяра!»
Та кугут — не кугут, а автомат таки в нього. Не йде з Даринчиної голови ота зброя, гойдається перед очима, хоч руку простягай.
Уявляла, як би зрадів Віктор Михайлович, очам своїм не повірив би, коли б йому принесла автомат.
«Де ти взяла?»
«Де взяла, там немає, — відповіла б скромно. — Беріть: вам тепер з оцим автоматом нічого не страшно!»
Хіба вкрасти? Підгледіти, де він його ховає вдома, та крадькома й поцупити. А тоді — будьте здорові: до лісу! Поки б ту пропажу помітили — встигла б і додому вернутись.
Кілька днів носилася з цією думкою. Так нею пройнялася, що одного дня, коли мати надумалася збігати до сусідів по сіль, зголосилася:
— Давайте я скочу.
— Скоч, доню, — трохи здивовано мати: то казала, що в сусідський бік і дивитись не хоче, а це сама до них напрошується.
Тітка Горпина, Михайлова мати, стріла її, наче рідну дитину, яку хтозна-коли бачила.
— О, невістонька дорога! Старий, а поглянь-но, хто до нас завітав! Солі, кажеш? Січас я, січас…
«Нічого не вийде», — виходячи з хати, розчаровано думала Даринка. Тут ложки не винесеш, не те що автомат: тітка так попасцем і ходить. А буде Михайло, то й поготів…
Ні, таки нічого не вийде.
Що ж їй робити? Коли б же вона хоч не похвалилась, що має на оці автомат. Зірвалося з дурного язика — Віктор Михайлович так і кинувся до неї. Автомат? Де? В кого? Мусила пояснити: в сусідів. У хлопця знайомого, що тепер служить у поліції.
— Ви його, либонь, пам’ятаєте: Михайло Васюк.
Віктора Михайловича Васюк найменше цікавив.
— Як же ти його, автомат той, добудеш? — питав розчаровано. — Він що — отак запросто тобі його й віддасть?
— Вкраду! Винесу, що й не помітить.
— Винесеш! — сказав сердито. — Отак просто візьмеш та й винесеш! Не смій і думати про це!
Але Даринка знала, що їй робити. Він же, прощаючись, таки не витримав:
— Да-а-а, якби автомат… — Хоч і схаменувся одразу: — Гаразд, і без автомата якось проживемо. Тут хоча б якусь пукавку: пугача або самопала. Смалонув разок — вороги всі й попадають.
Жартує, а Даринці здається, що то він з неї кепкує. З її наміру. І, повертаючись із лісу, поклялася, що дістане йому той автомат. За будь-яку ціну дістане.
А тепер що ж виходить: набрехала? Як він про неї подумає!
І так недобре, так гірко Даринці, що світ не милий.
Крадькома позирала на хату сусідів. Щоразу то мати, то батько виходили надвір, а Михайло не показувався. Вже й стемніло, і місяць діжею червоною виткнувся — Михайла ж наче корова язиком злизала. Йшла до хати й надіялась, що він в останню мить появиться.
Не появився.
В ту ніч зле спала Даринка: все здавалось, що Михайлові кроки лунають.
В обід другодні не витримала. Це — коли повернулась од Віктора Михайловича, принісши мішок соснових шишок. Був цього разу такий мовчазний та засмучений, що Даринці весь час здавалось: журиться за автоматом. Побачивши тітку Горпину, яка саме вийшла в двір, підбігла до плоту, привіталась:
— Де це ваш Михайло, що не видно?
— На службі в Києві. Погнали й нас не спитали, — поскаржилась. — Та не журися — скоро вернеться.
«А я й не журюсь!» — хотіла відрізать Даринка, та вчасно стрималась. Тітка ж ні сіло ні впало стала розхвалювать свого сина: і слухняний, і смирний, а що вже роботящий, то й не сказати. Мало, що ходить на службу, так іще й по хазяйству. Чи до свиней, чи біля корови — всьому дасть лад. А ще вмовляє батька заводити пасіку. Цукру ж немає, люди за солодким мало не плачуть, — що хочеш, за медок отой виміняєш…
— Я, тітко, піду, — не витримала Даринка, — В печі досі перегоріло.
— Йди, дочко, йди. Ти теж, бачу, роботяща дитина. Дай тобі боже здоров’я і щастя! Та гарного чоловіка до пари.
Проводила Даринку поглядом — до самісінького порога.
«Чоловіка! — фиркала про себе Даринка. — Так я за вашого Михайла й вийду!»
А все ж було жаль тітку Горпину. Хіба вона винна, що її син записався в поліцію?
Михайло появився в обід.
— Де ти пропадав? — спитала Даринка.
— В Києві. Комісара одвозили.
— Комісара?
— Еге ж, разом із жінкою.
— З його жінкою?
— Не з його, а з чужою. За те, що комісара ховала.
— І тобі не жалко тієї жінки було? — з докором спитала. Згадала німецькі страшні оголошення: хто переховуватиме командирів Червоної Армії, того чекає смертна кара, — її ж розстріляють!
— А я тут при чім? — здвигнув плечима Михайло.— Я ж на службі. Мені приказано, я й спольняю.
— А якби наказали розстріляти ту жінку — стріляв би?
— Та що ти до мене пристала? — аж розсердився. — Вони б мене хіба не стріляли? Якби я їм попався до рук?
— Хто, ота жінка?
— Отой комісар! Що вона його переховувала. Нам наказують, ми й спольняем.