І тут Даринка подумала про Віктора Михайловича.
— Це ти й мене до Києва одвіз би?
— При чому тут ти! — відповів з досадою. — В тебе ж не ховаються комісари.
— А може, й ховаються. Звідки ти знаєш!
Михайло знову плечима стенув: яка це тебе муха вкусила?
— Ну, йди, а то мати за тобою вже й очі прогледіла! — сказала насмішливо. Дивилася вслід і бачила тільки автомат, що звисав з плеча. Новенький, з круглим диском, воронованим дулом і світлою дерев’яною ложею. І ще його плескату потилицю.
Ніколи не думала, що в людини може бути така потворна потилиця. Як вона її й не помічала раніше!
— Ну й що, як уб’ю! Туди йому й дорога!
Це коли Віктор Михайлович запитав: а що, як не оглушиш, а вб’єш?
— А ти знаєш, що це таке: вбити людину?
— Він — не людина! Він поліцай!
— Все одно жива істота,
— А ви ж убивали! — глянула гаряче. — Ви ж у німців стріляли!
— В німців стріляв. А чи вбив хоч одного — не знаю.
— Як то не знаєте? — Даринка вражено.
— А отак… Стріляє весь взвод або й рота. Всі ціляться, а хто поціля — невідомо.
— Я його не збираюсь вбивати. Тільки оглушу.
— А він отямиться й донесе, хто його вдарив. Що тоді робити?
Цього Даринка не знає. Про це якось не подумала.
— А ви кажете: не треба вбивати! — В голосі вже сльози. — Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи.
— Вбивати їх треба, — відповів Віктор Михайлович. — Тільки не тобі це, Даринко, робити… Не твоя це справа — вбивати.
«Уб’ю все одно!» — думала Даринка: не бачила іншого виходу.
Досі не знала, що таке мігрень, голова була завжди як дзвіночок, а це мов учаділа. Обличчя зблідло, й жовті кола довкола очей. Що вже мама — навіть Віктор Михайлович став допитуватися стривожено, чи не захворіла.
— Одстаньте од мене! — відповіла роздратовано. — Про свою жінку думайте!
А прийшовши додому, лягла в ліжко й плакала. Не уявляла навіть, що можна отак гірко плакати. Так безнадійно.
«Він її любить, її… Ну, й хай собі любить! Хай іде до неї, як вона йому така мила, а я все одно дістану автомат. Хай тоді побачить, хто більше любить. Дитину народить… Та я сто дітей йому народжу!» І хоч Даринка не збиралася стати багатодітною матір’ю, сама була в мами одна, але ця думка була їй особливо солодка.
«А того уб’ю! Невістка!.. Я вам покажу невістку!»
В ніч на суботу він був вихідний: Даринка вже все знала про його службу. Стрічалася з ним майже щодня, розмовляла. Не було таємниці, якою б не поділився.
— Нашу вербу пам’ятаєш? — спитала його в п’ятницю. Стояв, либонь, останній день бабиної осені, — ні війне, ні шелесне, тільки сріблясте павутиння повільно пливе. І дерева всі — позолочені.
— Яку вербу?
— Бач, уже й забув! — сказала з докором. — А я пам’ятаю. Оту, під якою ми всім класом купались. Ми її так і називали — наша верба.
— А! — засміявся він радісно (краще б не сміявся — таке чисте й ясне стало в нього обличчя: наче перенісся одразу на кілька років назад; у Даринки навіть очі щемом зайшлися й щось підкотило під горло; відчувала: ось-ось розплачеться). — Ну як же, пам’ятаю. Ти мене там ледь не втопила. В п’ятому класі.
— Де ж тебе не топити, як ти плавать не вмів.
Він засміявся ще дужче. Наче той спогад був йому хтозна-який приємний.
— Вона стоїть уже зовсім оголена, — мовила Даринка зажурено. — Все листя скинула з себе.
— Ти туди ходиш?
— Ходжу. Щовечора. Як добре стемніє. Щоб ваші не вгледіли та не встрелили часом. Стою і дивлюся на річку, в якій ми купались так весело. І сьогодні піду. А що, вже й до верби не можна ходити? — спитала.
— Чого ж… — збентежено він. — Хлопці тільки щоб не помітили. Нам є наказ: стріляти одразу. Комендантська ж година…
— Хай стріляють, — сказала байдуже Даринка. — А я буду ходити. Ну, бувай. Спи на здоров’я!
— Даринко!
«Ох, не називай мене так! Не називай!»
— Що? — обернулась.
— А мені прийти можна?
Відповіла якомога байдужіше:
— Приходь. Верба ж не моя.
Ледь діждалася вечора. Сіла вечеряти — ложка не лізла до рота. їла силоміць, лиш би мати не допитувалась, чом не їсть. Ледь у шибках стало сизіти, потягнулась до куфайки: ночі вже стали холодні, та ще над водою.
— Куди це ти, дочко?
— До Віри.
— Гляди, добігаєшся. Підстрелять — що тоді одна робитиму?
— Не підстрелять: я городами.
— Ой, гляди!
— Я, мамо, недовго, — і з хати бігцем.
До верби поки добралася — стемніло.
Даринка сюди і вчора приходила: принесла молоток. Все до деталей продумала, не забула й про глибоке дупло, що чорніло в стовбурі. Колись дівчата одна одну лякали, що там гадюки сидять. Тож перед тим, як покласти туди молоток, Даринка спершу поширяла кілком: може, й справді гадюка сидить. І лише пересвідчившись, що там нічого немає, опустила молоток.
І зараз, до верби підійшовши, в першу чергу перевірила: на місці? На місці. Ручка холодна й слизька, Даринка аж здригнулась від дотику. Захотілося раптом податися геть, забути про все, але якась сила, їй не підвладна, втримала на місці. Примушувала стояти, вдивлятися в темряву, вслухатися в кожен звук підозрілий і молити невідомо кого: «Хоча б уже швидше — так або так».
Враз подумала: а що, як він прийде без автомата? Запросто може прийти. Як же вона про це раніш не подумала? Скільки часу даремно змарновано. Ладна була заплакати: таке на себе зло взяло! І коли він появився, коли кашлянув: це я, мов, не бійся, коли його темна постать виросла поруч, перш, що намагалась роздивитись Даринка, — висить у нього автомат на плечі чи не висить.
Висить!
— Ти з автоматом? — розсміялась нервово: хотілося, щоб і він те підтвердив.
— Та, знаєш, якось уже звик до зброї. — Думав, що вона з нього кепкує. — Ох, і ніч яка: вся у зірках! У воді оно відбиваються, наче пливуть.
Даринка ж нічого не бачила: ні зірок, ні ріки — тільки чорне дупло. І здавалось воно величезним, й чорнота у ньому була як у розкритій могилі.
— Закурити дозволиш? — спитав гречно.
— Кури, — ледь розціпила зуби: її всю трусило.
«Хоча б уже швидше. Хоч би швидше…»
Він дістав з кишені цигарку, затис в зубах. Дістав сірники, чиркнув, ховаючи вогник у долонях, щоб не було, мабуть, видно, нахилився припалюючи.
«Ну, давай!» — вдарило дзвоном в голові Даринці. А руки не слухались, а ноги приросли до землі, і він ось-ось, припаливши, розігнеться…
— А, чорт!
Вогник погас, він знову чиркнув, нахилився ще нижче.
І тоді Даринка, одірвавшись нарешті, вихопила з дупла молоток і, коротко схлипнувши, опустила його на потилицю.
Запалена цигарка, описавши дугу, світляком полетіла додолу. Гикнувши, він упав на коліна, зарився в землю руками. І Даринка, замахнувшись щосили, вдарила його ще раз. Картуз, наче оживши, злетів з голови, а він мовчки ткнувся в землю обличчям.
Стояла, закам’яніла, отерпла, тупо дивилась на тіло, що непорушно застигло в ногах. Воно здавалося зараз таке довге, наче він виріс удвічі перед тим, як померти. В ній мов щось клацнуло, болісно й голосно, клацнуло та й замкнуло всі до одної думки. І вона стояла, обмерла, від усього живого відчужена, і здавалося їй, що стоїть цілу вічність. Що й ніч уже збігає і ось-ось стане світати.
«Та що це я!»
Ворухнула рукою: провести по очах, по обличчі, зірвать оцю плівку, що скувала її, а рука була важка, мов чавунна. «Молоток!» Вкинула поспіхом непотрібний уже молоток в дупло й відразу ж подумала, що краще б — у річку: там уже ніхто не знайде, але відчувала, що більше не зможе й доторкнутись до нього.
Нахилилася поспіхом, вхопила автомат, що лежав поруч із ним, і він, наче оживши, потягнувся рукою за зброєю. Заціпеніла од жаху, довго не могла зрозуміти, що то рука просто піднялася на ремені, коли потягнула до себе автомат.
Рука врешті впала, звільнившись, — гупнуло так, мов об землю багатопудовою брилою вдарило. Здалося, той звук докотивсь до містечка, побудив усіх людей.