«Дружині
Мамі
Бабусі».
А вже збоку — прізвище, ім’я й по батькові нашої мами, коли народилась, коли померла.
Наша мама в’язала до останнього дня. Звідси й мереживо.
По обидва боки од пам’ятника, в мами у головах, посаджено черешню й вишню. Щоб прилітали птахи, як вродить. Мама дуже птахів любила. Коли захворіла та не могла вже ходити, попросила, щоб переставили ліжко до вікна, тато вирізав кватирку внизу, щоб мама змогла відчиняти, а по той бік, знадвору, прилаштував поличку: насипати крихти та насіння. І з ранку до вечора, аж поки мама й померла, там птаство товклося. Особливо взимку. Мама в’яже, було, в’яже, та й замилується птахами. І такий усміх мрійливий, лагідний спливе на обличчя її, що воно засяє.
— Сашо… — кликала нашого тата. — Сашо!.. Та подивися ж на них!
Птахи гостювали біля вікна майже шість років…
Шість років тато доглядав за мамою. Всі лікарі, всі діди й бабки, які могли щось зараяти, знали нашого тата. І куди тільки він маму не возив: і в Карпати, і в Дніпропетровськ, і в Крим, і на Кавказ. Мама під кінець уже й боронитися стала: годі кататися, все одно не поможе, то наш тато, було, аж розсердиться:
— Тобі, мабуть, хворіти подобається? Збирайся й не думай! Цього разу обов’язково поможе!
І мама, лагідненько зітхнувши («Ну, що маю робити з таким чоловіком!»), починала збиратися. Кликала насамперед Валю — розчісувати косу.
Коса в мами була на все наше містечко. Руса, до п’ят. Мама, коли ще не хворіла, було, як розпустить волосся, то й стану не видно. Як захворіла, хотіла обрізати. Але тато не дав:
— Хіба що разом з головою дурною!
Мама нам по секрету казала, що тато, коли одружились, любив косою бавитись.
— Як маленький! — сміялася мама щасливо. І обличчя її молодшало.
Уклавши косу, обмившись та переодягшись у чисте, мама кликала нашого тата:
— Сашо, я вже готова!
Тато заходив, обережно брав маму на руки. Виносив сам, нікому не довіряючи, а ми вже притримували дверцята машини, розпушували подушки, щоб мамі було м’якше лежати. Бо на її руки-ноги покручені страшно було й глянути. Особливо на ноги. Худющі, аж сині, одні кістки та шкіра.
— Зовсім усохли! — скаржилась мама. — А колись же ще й танцювала.
— Нічого, ще потанцюємо! — казав їй тато.
Тато до останнього дня надіявся, що мама видужає, буде ходити. Й возив по яких тільки були лікарях. З кожним роком усе ближче та ближче: мама не могла вже витримати далеку дорогу…
Ми порядкуємо гуртом біля могилки, а Валя дістає тим часом сніданок. Застилає білою скатертиною столик, укопаний тут же, виставляє тарілки й чашки, викладає їжу.
— Сідайте вже, а то прохолоне!
Миємо руки, сідаємо до столу. І всім нам здається, що й мама із нами сідає.
— Оце, — каже тато, — зробимо огорожу не залізну — чавунну. Я в ливарні домовився: там хлопці такі — що хоч віділлють. Пустити навколо мереживом — я на Байковім бачив, — очей не відірвеш.
— А фарбу яку? — цікавиться Валя.
— Тільки чорну.
— А не буде хмуро? — це вже Максим.
— Не буде. Це ж навколо могили, а не бильця од ліжка! Бомбошок навішають, ще й позолотять!
Тато завжди сердиться, коли з несмаком стикається. Сприймає, як особисту образу.
Поснідавши, попрощавшись із мамою, рушаємо додому. І тато всю дорогу назад мовчазний та задуманий. На себе не схожий.
Будинок наш, як і в усіх довкола сусідів, стоїть дверима до вулиці. Коли його будували (мама з татом, після війни одружившись, власного притулку не мали, а на квартиру надій не було. Тож і вирішили самотужки будуватися: татові, як інвалідові, п’ятнадцять соток нарізали, і вони почали з саду. В перший же рік посадили яблуні, груші, вишні, черешні та сливи, а вже на другий заходилися коло будинку: на одну кімнату й кухню, бо цегли більше не дістали)… Тож коли думали, як ставити будинок, тато хотів, щоб дверима в сад. Вранці встанеш, двері одчиниш, а в очі тобі — деревця, молоденькою зеленню вкриті! Весь день будеш згадувати. Мама ж уперлася: тільки дверима до вулиці! Де ж це видано, щоб будинок стояв потилицею до воріт та до хвіртки? Люди ж сміятимуться!
Сперечалися, сперечалися, тато зрештою й здався:
— Хай твій чорт буде старший!
І поставили дверима до вулиці.
Потім, як ми уже народилися та стало тісно, прибудували ще дві кімнати. Самі, майстрів не наймали. Тато й муляр, і столяр, і сантехнік, і маляр, а мама в нього вже за підсобного: піднеси та подай. Вдень — на роботі, а вечорами, у вихідні та на свята — коло будинку. Скінчили будинок, за погріб взялися, а там сарай, щоб було куди татові залізяччя ховати, а там і гараж із ямою, коли розжились на машину, а там захотілося поставити паркан, як у людей, а тут уже в будинку став дах протікати: шукай бляхи та заходжуйся по-новому, — мама якось сказала, що на старість тільки й виспалась. А то: не встигнеш і очі заплющити, а вже й уставати пора.
— Та хіба ж наш тато дасть кому поспати? — Мама мала на увазі оті татові «ідеї», що не давали спокою, примушували все переробляти по-своєму. Навіть погріб, і той не як у людей. Не погріб — кімната. Вентилятори, щоб цвіль не заводилася, плафони під стелею, стіни кахлями викладені. Просторо, світло, хоч газету читай.
— У вас не погріб — метро! — сміялись сусіди. Це вже коли в Києві метро збудували.
І в сараї, і в гаражі скільки того залізяччя, а тато знає завжди, де що лежить. І не доведи й помилуй, коли хтось щось візьме, а на місце не покладе! Нас ще змалку до порядку привчив. А народились онуки — їх заходився учити:
— Сашунько, де відерце полишив? Ану, прибери та на місце постав!
Сашунька тоді ще ледве на ноги зіп’явся, мовчки йде прибирати відерце: знає вже, що дідусь не заспокоїться, поки відерце не буде на місце поставлене.
— А пісок навіщо до хати несеш? Натрусиш — тобі й прибирати доведеться.
Вертається, витрушує з відерця пісок, ще й під краном споліскує.
— Отепер молодець! Отак завжди й роби: де взяв, туди й поклади.
Ще й по голівці погладить.
Рука татова важка, напрацьована, а до дитячої голови доторкнеться — легша пір’їни. На все життя у нас спогад з дитинства: татова рука на голові!..
Одчиняємо ворота, в’їжджаємо в двір. Тато ставить свого «мерседеса» тут же, перед будинком: гараж хоч і є, але нашому трудязі там місця немає. Завжди чиясь машина в приймах. Ту підрихтуй, ту підфарбуй, а в тій щось у коробці передач або в двигуні, а той проситься перезимувати: машину купив, а гараж побудувати не встиг. То як отаку красуню новеньку під дощами-снігами зберігати? Тато й не витрима — пустить. І ночує тоді наш «мерседес-бенц» цілу зиму в дворі, проти неба. І тато, зчищаючи сніг, нахваляється ще один гараж поставити — вже для нашої машини.
— Ти і в той гараж гостя знайдеш! — каже Максим.
Тато сердиться, але другий гараж так і не почав будувати: відчував, мабуть, що справа ця все одно безнадійна.
— От залізо! — хвалить тато машину. — Інша давно зогнила б, а цій усі моря по коліна! Танк — не машина!
Що танк, то танк — тут ми всі згодні з татом. Універсал, на всі випадки життя. Треба — пасажирська, треба — вантажна. Задні сидіння виймаються, і що хоч накладай. Півтонни, не менше. Скрипить, рипить, а везе.
Може, тому тато й не згоджується нову купувати. Хоч Валя й Максим йому прогризли вже голову. Молоді ж, то й хочеться сучасну машину.
— Мені й ця непогана, — борониться тато.
Тато завжди отакий: як звикне до чого — силоміць не одірвеш. Он шапка: стара, засмальцьована, мов у старця позичена, Валя терпіла, терпіла та й не витримала — купила нову.
— Оце вам тату, на іменини од мене подарунок! А ту дайте, я викину к бісу, щоб і не смерділа в хаті!
Тато подарунок узяв, але й шапки старої не оддав:
— Та буде на будні, а ця вже на свято.
Так нової її не надягав. Аж поки Максим, підмовлений Валею, украв оту дранку та й викинув на смітник.
Попошукав же її тато! Пополаявся!
Або диван, що в прохідній кімнаті стоїть, біля сінешніх дверей. Півсотні років диванові тому, не менше. Височезна спинка дубова, потемніла од часу, вгорі люстеречко вмонтовано, все суціль подряпане, два валики, дерматином чорним оббиті, — доісторична потвора поруч із новеньким сервантом, елегантним, блискучим, модерним. Валя на диван той як гляне, аж стогне: давно викинула б, аби не тато. Звик спати на ньому відтоді, як мама захворіла, і тепер його з дерматинового того убоїська жодна сила не стягне.