— Отак і в нас на селі: то за чарку, щоб закурити, то за цигарку, щоб випити… А мій чоловік, царство йому небесне, цигарки в рота не брав… І мене за всю жизнь не зобидив ні разу. Хоч би пальцем торкнув… Ото тобі, Валю, збрехала циганка, та й мене обдурила: наворожила, коли ще була дівкою, що чоловік мене задушить у постелі. То я, коли Пилип до мене посватався, не знала вже, що й робити. І виходить моторошно, і не виходити жалко: перший же парубок на все село!.. То хочете — вірте, хочете — ні, а як поженилися, то не одну нічку повік не стуляла, все здавалося, що Пилип ось-ось до шиї руками полізе… Еге ж, отакі вони, ті цигани!
— Ну й балакуча ж! — сказав тато Максимові, коли вийшли удвох покурити на ганок.
Валя тітці в тій же кімнаті, де їли, й послала: на ліжку, що на ньому спала з Максимом. Подумала спершу про мамину, там ліжко стояло таке, що й слона поклади — не прогнеться, та одразу ж згадала, як вони з Максимом після маминої смерті хотіли туди перебратись, а тато їх не пустив: «Хай там онуки живуть!» Тож, пославши тітці на ліжку, а собі й чоловікові вже на підлозі, довго не могла ще заснути: прислухалася, як під татом пружини риплять. Теж, мабуть, якісь думки сон проганяли. Не витримала, розбудила Максима, що вже був захропів:
— Ти не спиш?.. От якби тато оженився на тьоті!
— Ти чого на ніч об’їлася?
— Нічого!.. Тітка хіба не людина?
— Людина… Тільки ж дуже товста. — Максим аж розсміявся тихенько. — Її обіймати — вірьовку в руки брати треба!
— Сам ти вірьовка! — сказала Валя з досадою. — Замовкни, бо спати не даєш!
Максим замовк. Обернувся спиною, засвистів у сонну сопілочку. А Валя другого ранку схопилася — ні тітки, ні тата. Лише діти товчуться: подушками одне в одного кидаються. Нагримала, вуха насмикала, на кухню пішла. А там шипить, а там шкварчить: тітка, як багатоверстатниця, млинці на двох сковородах смажить.
— Ну коли ви схопилися? Поспали б іще!
— Я вже, доню, виспалась. Ти б іще полежала. Тільки й того, що молодою в постелі поніжитись. Максим іще спить?
— Спить. Чи ви Максима не знаєте? А тато в дворі?
— У дворі, — розсміялася тітка. Щось, мабуть, веселе згадала.
Валя прислухалася: клепає тато. А тітка все усміхається.
Вийшла Валя в двір: так і є — тато в своїх жахливих трусах. В отих чорних, що їх Валя не раз спалити нахвалялася. З одного боку дірка пропалена, а з другого — плями руді.
— Тату, ну як вам не сором!
— А хіба що?
— Чужа ж людина в хаті!
— А я хіба голий?
— Одягніться зараз же!.. І хоч сьогодні не возіться з цим залізяччям проклятим!
— А з чим же мені возитись!
Валя тільки рукою махнула. Вернулась до хати, винесла чисту сорочку, штани:
— Зараз же мені надягайте!
— От доклепаю, тоді й надягну.
У Валі сльози на очі:
— Як не одягнетесь зараз же, я з двору зійду!
Чи не вперше побачив тато невістку такою. І з великого подиву взяв сорочку, штани, пішов у гараж: одягатися.
Вийшов тато в новому та чистому — настрій геть зіпсований. Мов у чужу шкіру вліз. Спробував знову клепати — і молоток не туди стоїть.
— Вам треба було, тату, хоч штани не надягати! — сміявся потім Максим.
І настали для тата важкі дні та чорні години; не встиг і на поріг ступити, а вже Валя назустріч — з чистим та напрасованим:
— Умивайтесь пошвидше та переодягніться. Та спецівку свою подалі сховайте. — Дуже ж бо хотілося, щоб тато тітці сподобався.
Тато вже пробував, з роботи вернувшись, не в хату йти, а одразу ж у сарай чи гараж. Так хіба ж од такої сховаєшся!
Якось прийшов з електрички — жінки перед дзеркалом крутяться. Тітка в спідниці новій, у блузці яскравій, Валя їй на голові косу викладає. Й щоки в обох аж горять.
— Де це ви пропадали? — нетерпляче невістка. — Умивайтесь швиденько та одягніться як слід.
Зайшов тато в кімнату, а на дивані костюм вихідний із спинки звисає, сорочка комірцем накрохмаленим сяє, а біля дивана — черевики нові, що їх Валя минулого року купила, а тато один раз і взував.
— Що ви надумали? — спитав у невістки, коли та одірвалась од тітки та за чимось до кімнати вбігла.
— Оно подивіться! — кивнула Валя на стіл.
Тато як глянув, то й у животі похолонуло: квитки в театр! Та не чотири чи три, а всього два.
— Це для кого? — спитав заїкаючись.
— Для вас… Ледве дістала… На оперу… Одягайтесь мерщій, бо запізнитесь!
— Не поїду! — сказав тоді тато. — Й одягатись не буду! Ти купувала, ти й іди, а мене від опери ще змалку нудить! — Тато під руку сердиту й не таке міг сказати.
Валя, звісно, в сльози: отака мені дяка! Я з ніг збивалася — діставала, а ви ще й кричите!
— Та хто ж на тебе кричить? — включив задній хід тато. — Тільки я в театр не піду!
— То ж не просто театр, то ж оперний!
— Тим паче не піду! Ідіть з Максимом удвох.
Валя ще дужче в сльози. І таки добилася свого.
Пішли «молодята»: тітка — як пава, тато — як пугач.
— Ну ти й дипломат! — сказав Валі Максим; поліз був до тата, та ледве не вхопив запотиличника. — Тато вмиратиме — тобі не простить!
— Нічого, ще й дякувати буде! Де ти таку, як тітка, знайдеш?
Максим одразу ж і погодився: а не знайдеш! Що добра, хоч до рани тули, а що й турботлива та роботяща; весь день не присяде. І в хаті, і на кухні, й у дворі. Валі лишалося тільки на базар, в магазин сходити та малого в садок одвести.
— Хоч одіспалася за всі оці роки! — хвалилася Максимові.
Так що тітка нам он як пригодилася б! Якби ж була хоч трохи худіша. А то як зайде в кімнату, всім одразу стає тісно.
— Якби ж вона не такою товстою була!
— А ти що: шкапу для тата хотів? Чи козу облуплену? — Валя, сама, слава богу, в тілі, худих жінок терпіть не могла.
Заткнула рота Максимові: злякався, що почне допитуватись, чому це жінки в тілі не до вподоби стали. «Може, я тобі вже набридла? Може, худішу знайшов? Недаремно ж вночі вертітися став!..» Було вже таке: Максим як згадає, то й досі мурашки по тілу. Валя добра, добра, а свого не впустить!
— Хоч опера цікава? — перевів мову на інше.
— А їм не все одно?.. Ти дуже на сцену дивився, коли мене по театрах обіймав?
«Так то ж ми, молоді, ще й закохані! — хотів був заперечить Максим. — А це ж тітка й тато». Та вчасно змовчав.
Валя ж, поки тітка з татом вернулися, місця собі не знаходила. Дуже ж бо великі надії на оперу ту покладала.
Повернулися о пів на дванадцяту. Тітка не могла нахвалитись.
— Та красиво, та гарно — мов у церкві! А стільці таким пооббивано, що на свята тільки й носити. Спасибі ж тобі, доню: оце буде що розповідати в селі!
Тато ж плювався:
— Їдять — співають, вмирають — співають. І в нужнику, мабуть, співатимуть.
— Так це ж опера, тату!
— А я що кажу: збори?..
І ще тато після того культпоходу став про дещо догадуватись. Знову влазив у свої чорні труси, коли в двір щось робити виходив, кинув голитися щодня, на роботі став усе довше затримуватись. Схопиться Валя: де тато? А на роботу побіг! Увечері вже й лягати час, а тата все з роботи немає. А минулої суботи ще звечора машину помив та й схопився засвіт. До кімнати навшпиньках зайшов, розбудив Максима і Валю:
— Валю, Максиме, вставайте. Поїдемо до нашої мами.
— А тьотя? — спитала Валя спросоння.
— Степанівна хай ще спить. Хай хоч трохи спочине од нас.
І хоч тітка, яка прокинулася теж, сказала, що вона зовсім не втомилася, і Валя потім одводила набік тата: просила взяти й тітку, тато лишивсь непохитний.
Після того тато зовсім Валиної тітки сторонитися став. І Валя, бідна, не знала, якими очима на тітку й дивитися.
Аж ось одного дня тітка раптом зібралась додому. Ще вчора домовлялася з Валею сходити в універмаг — пальто зимове купити, а вранці вже на вузлах.
— Не можу, доню, не можу. І так загостювалася більше ніж треба. Приїжджайте вже ви з Максимом до мене. — Тата, бач, і не запрошує в гості.
І тато якийсь мов аж побитий. Мотнувся машину заводити, вузли всі одніс. І, прощаючись, вже на пероні сказав: