— Ви ж на нас серця не майте… Так уже воно склалося…
— А чого б це я на вас гнівалася? — відповіла йому тітка. — Нагостювалась, нагулялася, скільки хотіла, та ще й гніватись!..
— То щасти вам! — сказав тоді тато. — Гарна ви людина, — додав. І додому вертався, мов у воду опущений.
А Валя все мучилась: що тато тітці сказав?
— Та нічого не казав! Одчепися од мене!
А по очах було видно: таки сказав! Бо як таки так: ні сіло ні впало — узяти й поїхати!
Потім уже, коли в гості з’їздили до тітки, довідались: тато таки сказав. Поскаржився тітці, що захворів. Не те що захворів, бо ніщо не болить, а от серед ночі прокинеться — аж пече. Руки аж судома зводить: в чиюсь учепитися шию.
Тітка, звісно, й злякалася: згадала циганку. То яке тут уже в біса заміжжя: тут дай бог живою вирватись!..
— Ну, де ваша совість: отаке наговорити на себе! — вичитувала тата Валя.
Тато лише всміхався у відповідь. Бо й що говорити — винен кругом.
Погризла Валя тата, погризла та й пересердилася врешті. А татові що, татові знову клопоти звичні: машини побиті, пристрій до верстата, що на роботі. А це зайшов Юрченко, відставник, підполковник, отой, що разом із школярами бійців загиблих розшукує.
— Чув, ви машини рихтуєте?
— Та корів поки що не пробував, — відповів йому тато.
— А літак ви змогли б?
І розповів про пам’ятник, що збираються на могилі поставити. Льотчика, який, захищаючи наше містечко, й загинув. Юрченкові пропонували ціленький винищувач, випущений вже наприкінці війни, але то буде не те.
— Хочемо поставити той, на якому він прийняв останній свій бій. Розумієте?
Тато не те що зрозумів — загорівся одразу. Зібрався, пішов з Юрченком у школу, де відкопаний літак зберігався. Чи те, що лишилось од нього. Повернувшись додому, довго чухав потилицю:
— Там сам чорт ногу зламає!
— Не вийде нічого?
— Не вийде, не вийде! — розсердився тато. — Думати треба! Ворушити тим, що в голові… А ти одразу — не вийде!
Пошкутильгав в один куток, в другий, у вікно навіть виглянув, наче літак був уже в нас у дворі.
— Народ: як що, так одразу й не вийде! Опустити руки найлегше!
А тут іще Максим візьми та й спитай… Максим завжди в нас отак: спершу скаже, а тоді вже подумає… Тож Максим і ляпнув про гроші — це ж, мабуть, за роботу таку мішок грошей насиплють… Для сміху, мабуть, сказав, бо хто ж із нас не розумів, що які там можуть бути гроші. Тата ж наче окропом ошпарили:
— Дурень!.. Дурень набитий!.. Дурний піп тебе й хрестив!.. Це з кого гроші брати?.. Та ми довіку перед ним у боргу! І ти, й діти, й онуки твої! Якщо вони в тебе, такого, ще будуть!..
І ми вже знали: візьметься тато ладнати літак…
Привезли невдовзі машиною, вивантажили посеред двору: тут уже не тільки в тата — в нас у всіх до потилиць руки полізли.
Це якби в небо підняти машину та на землю пожбурити — що від неї лишилося б? Гора металу пошматованого — ось чим був той літак! До того ж ще й у землі не один десяток років пролежав.
А Юрченко поруч із татом руками вимахує: раїть, з чого починати.
— Ви будете робити чи я? — врешті не витримав тато. — Ідіть краще додому — завтра зустрінемось. — Страх не любив, коли хтось під руку підлазив! Тут уже ти будь хоч тричі генералом — турне й не подивиться.
Юрченко, попрощавшись, пішов, а тато заходився розбирати оту купу. Делікатно, обережно, ніби боявся завдати болю металові. І татові руки, темні та грубі, наче хто взяв та підмінив: такі вони нам здалися красиві. Гнучкі, ніжні, з вивіреними пластичними рухами.
Стуляв тато докупи літак майже півроку. Прибігав щодня Юрченко, учні з його загону товклися, ми помагали — не мали спокою, — сміх, гамір, стукіт, брязкіт до півночі, а щоб не сліпнути, тато ще й дві п’ятисотватні лампи підвісив: хоч голки серед двору збирай. То до анонімки й достукалися: хтось написав у міліцію, що спать не даємо.
Мав же тато мороку: викликали, в двір до нас приходили й насамперед чомусь до ламп причепилися. До отих п’ятисотватних. Тато лаявся, як тільки міг, Юрченко бігав — не помогло нічого: закон є закон і люди є люди. Тож робіть десь в іншому місці, де вас не так буде чутно.
— Кину все к бісу! — розорявся наш тато. — Що я — для себе роблю?..
Вирішили нарешті перебратися в школу. Там подвір’я таке, що хоч мотогонки влаштовуй. Та й люд весь довколишній давно звик до галасу: школа ж, не монастир. І вже там літак закінчували.
В день, коли його на кладовище одвозили, тато збиравсь, мов на свято. Поголивсь, причесавсь, навіть краватку надів: ми як побачили тата в краватці, то ледь не попадали.
— Щось наче в горлі дере, — сказав збентежений тато.
Літак зараз над могилою льотчика. Хто підійде, гляне, то аж здригнеться: машина мовби жива. Ось-ось од землі одірветься, щоб у небо злетіти. І здається, що й льотчик у кабіні сидить — весь націлений у небо.
Коли відкривали той пам’ятник та полотнище спустили — всі оніміли. Навіть музиканти замовкли.
І тиша стояла — моторошна.
І в тій тиші — літак. Із землі, з могили — до неба…
Валя не була б Валею, коли б одступилась од тата. Жінки, вони всі отакі: ладком та сопком — голову на спину повернуть. Скажуть, що так і було.
За дві хати од нас, на нашій же вулиці, вдовиця жила.
Та що — жила, й досі живе, тільки вже не вдова, а заміжня. Одарка Михайлівна, медсестра з тієї ж лікарні, що й дружина Юрченка.
Ну, те, що медсестра, не так і важливо — Валі аби порядна людина була. До того ж розсудила так: ожениться тато, на нове хазяйство піде, все ж трохи легше їй стане. Та й тата жалко: чоловік у розквіті сил, а самого себе живцем у землю закопує.
А тут Одарка Михайлівна поруч. Жіночка зовсім не зів’яла, все, що треба, при ній, чоловіка два роки тому одвезла на кладовище. Хрест простий і горбик приплеснути.
Та її за те ніхто й не судить на вулиці нашій: знали ж усі, що за «золотко» був її чоловік. Майже кожного дня спектакль безплатний влаштовував: Одарку Михайлівну довкола хати ганяв. Як нап’ється, так і за сокиру:
— А туди твою розтуди: признавайся, з ким цілувалася?!
Біжить нещасна Одарка Михайлівна — ніг під собою не чує. Крос на тисячу метрів: поки двадцять разів кругом хати не обжене — не вгомониться. П’яний-п’яний, а ногами вимахує так, що й тверезий за ним не вженеться.
Може, тому Одарка Михайлівна до сорока п’яти літ зберегла поставу дівочу? Всі жінки нашої вулиці в електричку тільки боком пролазять, Одарка ж Михайлівна тонка, як стеблина. Легка, струнка й голову якось гордо тримає.
Вона через гордість свою й чоловіка не кидала. Їй давно б із ним розвестися — не осудив би ніхто, так гордість ота не давала. Як виходила заміж, мати-батько замалим у ногах не валялися, родичі гуртом вмовляли: поки не пізно, ріж та тікай! Він і тебе проп’є-прогуляє! То вона тільки волоссям стріпнула:
— Мене не проп’є!
На прощання вже їй мати сказала:
— Ой, гляди, дочко, щоб не довелося на другий день вертатися до батьків!
— Не повернуся, не діждетесь!
І таки не діждалися. Як за шкіру не заливалося, а люди од неї й слова не чули. Йшла кожного ранку в лікарню цариця царицею.
Чоловік загинув на «Запорожці». Наш тато, коли він «Запорожця» купив та урочисто проїхав по вулиці, похитав головою:
— Ото він до першої чарки!
Так воно невдовзі й сталося: залив очі горілкою та й під’їхав під МАЗ. МАЗові що, МАЗ і не зблимнув, а «Запорожець» разом з своїм хазяїном — бі-біп! — прямо в царство небесне.
Поховала Одарка Михайлівна свого чоловіка непутящого, а те, що від «Запорожця» лишилося, в гараж завезла. Два роки й не заглядала до нього. А це вирішила продати машину. Тільки хто ж таку купить!
Зайшла якось у неділю, спитала тата.
— Заходьте до хати! — Валя до неї.
— Дякую, я тут почекаю.
Стоїть біля хвіртки строга, охайна, мов учителька, яка прийшла свого учня провідати, а Буян ланцюг обриває.
— Замовкни, Буян!.. Ви не бійтесь, він не вкусить.