— А я не боюся, — всміхнулася. Чи й справді не боялася, чи знає, що наш Буян тільки здалеку лютий та грізний. А підійти ближче — на спину беркиць і всі чотири лапи вгору: почухай та приласкай.
Пішла Валя до хати, тата гукнула:
— Це до вас!.. Та хоч штани вдіньте! — Тато й по хаті завжди ходив у трусах.
— А вона що — мужчин не бачила?
Штани однак натягнув.
— Здрастуйте!.. Буян, цить!.. Чого це вам не спиться?
— Машину хочу продати.
— «Запорожця»? Хто ж його купить такого?
— Я за цим до вас і прийшла. Одрихтуєте?
Тато спершу думав відмовитись: од літака ще зашпори не відійшли. Та одразу ж, самому собі на подив, погодився.
— Аби ж вона хоч просила, — виправдовувався потім. — А то стоїть і дивиться.
— То вона вас загіпнотизувала! — сміявся Максим. — Гіпнозом узяла!
Гіпнозом не гіпнозом, а дав слово — берись до діла. Затягнув тато в наш двір побиту машину та й заходивсь рихтувати.
Один день рихтує, другий; вечорами, з роботи вертаючись, й Одарка Михайлівна обов’язково зайде. Костюмчик строгий на ній, черевики модельні, сумочка біла: стане і дивиться.
— Глядіть, бо ще вимажетесь, — тато до неї.
— Нічого, не вимажусь, — ледь ворухне усмішку в кутиках вуст.
— Як вона й заміж вийшла? — дивувався тато не раз.
Заходить ото вона та й заходить: тата спершу дратувало, а тоді став звикати. І як Одарка Михайлівна іноді омине наш двір, тато аж починав непокоїтись:
— Щось наша сусідка сьогодні не навідалась. Чи не захворіла? Ти б, Валю, збігала та подивилася.
— А ви що, самі сходити не можете? — Валя лукаво.
— Та незручно якось. Ще люди біс його зна що й подумати можуть.
Відколи це тато став боятись людей?
Далі — більше: Одарка Михайлівна прийшла якось у комбінезоні й сказала, що буде татові помагати. Це коли тато, відрихтувавши корпус, заходився трансмісію лагодити й перебирати мотор.
— Хочу сама все знати.
— Нащо воно вам? — спитав тато здивований. — Вам хіба мало мороки отам, у лікарні?
— А я передумала продавати машину. Сама водитиму.
Виявилося, що й на курси вже записалась. Так що тричі на тиждень до нас не заходитиме. Зате решту чотири дні до півночі з татом товклася. Ми вже й спати вкладемося, а вони все біля машини. І до всього діло Одарці Михайлівні, все вона знати повинна.
— Серйозна женщина, — сказав якось тато з повагою.
Валя ж зовсім спокій втратила: невже у них про машину тільки й мова? Та не може бути такого!
І з хати не раз вискакувала, щоб зненацька застукати, й з-за рогу прислухалася: все про одне й те ж. Мов ні про що більше й говорити.
— І що воно за людина наш тато? — скаржилась Максимові. — Все про шатуни та карбюратор. Це ж яка жінка витримає.
— А може, й вона така, — відповідав їй Максим. — Може, більше її ніщо й не цікавить?
— Знаєш ти багато! — Валя з досадою. — Спав би вже краще, як нічого не петраєш!
Максим це охоче. Максима не годуй — дай тільки поспати. А Валя ще довго ворушиться — переживає за тата.
Ну, й нам, звісно, все те не байдуже. І ми крадькома приглядаємось: йде в них на лад чи не йде?
Здається, йде: тато заходився Одарку Михайлівну щоразу додому проводжати. Воно хоч і поруч, двісті кроків, не більше, і вулиця наша спокійна ще й тиха, а все ж жінці самій не з руки серед ночі вертатись додому. Так нам тато принаймні пояснював, хоч ми його й не питали.
І ще: щоранку голитися став. То через день, а то й два — все ніколи, а це не встигне й очі розплющити — за помазок та за бритву.
Ну, думаємо, недаремно наш тато щоранку щоки намилює…
Аж якось серед тижня новина: Одарка Михайлівна зібралася в Крим. Путівка в санаторій горіла, хтось там не зміг, так їй і запропонували.
— А як же машина? — спитала Валя ревниво.
— Сам закінчу.
Тато Одарку Михайлівну й на вокзал у Київ одвіз.
Одвіз та й став заглядати в скриньку поштову. День — лише газети, на другий — те ж саме, лише п’ятого дня — лист від Одарки Михайлівни! Влаштувалася гарно, одна палата на трьох, морем, горами не може намилуватись. А повітря, а сонце, а місяць над морем щовечора: «Шкода, що ви, Олександре Степановичу, цього всього не побачите!»
Валя й загорілася: їдьте й не думайте!
— З якої це радості?
— Та хіба ви не бачите, що вона вас жде?
— Не бачу! — тато сердито. — І хто мене одпустить з роботи?
— А директор?
Директор автобази, що на ній працював тато, рихтував у нас минулого року машину. Їхав з дочкою по Києву своїм «Москвичем», уже стареньким (на «Жигулі» в черзі стояв, от-от мав купити)… їхав ото «Москвичем», а дочка візьми та й скажи:
— Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?
— Яку?
— Отаку, як небо оце зараз над нами. Блакитну-блакитну…
Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз «Жигулі». Та ще й по дорозі, по головній. Директор у «Жигулі» і впилявся: в’їхав ледве не в кабіну.
Аварія, крик, та ще й, як на лихо, міліціонер за кермом.
Директор потім казав, що йому здалося, наче по всьому Києву міліція в свистки засюрчала.
Ну, звісно, до кого ж — до тата: не скучай — виручай!..
То щоб директор татові відпустки не дав? Та вона, Валя, сама до нього піде!
— Не смій! — закричав тато на неї. — Чуєш, не смій!
Так і не поїхав у Крим. Усе з «Запорожцем» возився.
Жодну машину так не вилизував.
За два тижні — ще один лист. Знову про море й про гори, про те, що зустріла знайомого. Та не просто знайомого: друга по школі, близьку й дорогу їй людину. Так що приїдемо, мабуть, удвох. Валя про це як почула, то її аж затрусило:
— Ну, я ж її стріну!.. Я їй так і скажу!..
— Спробуй лише! — гримнув тато на неї.
— Знову не смій?.. Наплювала нам в очі, обдурила, а їй і слова сказати не можна?!
— Хто кого дурив… — тихо вже тато. Та й вийшов із хати.
І, хоч як Валя його відмовляла, їздив зустрічать «молодят». Нарвав квітів отакенний букет, поклав у машину… Було це в п’ятницю, а в суботу розбудив нас іще вдосвіта:
— Уставайте: поїдемо до нашої мами.
І було в нього щось од школярика, який завинив перед строгою вчителькою.
— Ні, — сказав тато, коли Валя якось заїкнулася, що познайомить із гарною жінкою, — годі! Досить із мене тих двох. Третьою буде вже та, що з косою.
Гапочка
Панас Юхимович Гапочка, або Паня, як його називала дружина, мав усі підстави для того, щоб почуватися дуже незатишно. Тож ні веселий перестук коліс, ні потоки щедрого світла, ні щебетлива сусідка навпроти — ніщо не приносило втіхи. Чим довше він їхав, чим менше лишалося зупинок, тим похмуріше, незатишніше ставало на душі, тим більше засмута огортала сірі, великі й терплячі очі Панаса Юхимовича. І хоч він, здавалось, уважно слухав сусідку, яка розщебеталася, наче на весну, і головою навіть покивував, однак, коли б його зараз спитали, про що ж вона розповідає, він не зміг би відповісти до ладу. Тож він слухав, а водночас і не слухав сусідку, дивився, а разом з тим і не дивився на неї, бо в голові його — під стук коліс, під веселу говірку жіночу — весь час билось одне: що він скаже дружині?
І коли вони стали під’їжджати й за вікном замиготіло сплетіння мосту, а попереду виринув високий пагорб з будинками і сусідка сказала: «Оце ж ми і приїхали!» — так, наче вони їхали вперше, і стала метушливо збиратись, Панас Юхимович все ще сидів, аж сусідка здивовано оглянулася на нього. Помітивши той погляд, Гапочка всміхнувся зніяковіло, потягся за порожніми кошелями.
Кошелів було чотири: два глибокі, щоб зручно було вішати на спину та груди, а два круглі й широкі — в обидві руки. Плетені з лози, з міцними, дротом прошитими ручками, вони аж потріскували, коли Панас Юхимович ніс їх на ринок, зараз же були порожні й легкі, і він їх уклав один в один і з якоюсь нехіттю рушив за жінкою.
Мимо поплив плескатий перон, замигтіли обличчя і постаті, з’явилися знайомі пристанційні будівлі: вагон, смикнувшись востаннє, зупинився. Панас Юхимович боком протиснувся в двері (що заважали корзини, а що й плечі — не в кожні двері пролізуть), важко ступив на перон. Сусідка, яка вийшла першою, явно чекала на нього: іти разом додому. Панасові ж Юхимовичу зараз цього найменше хотілось. І не тому, що сусідка була йому неприємною, а тому, що не мав особливих причин квапитись додому: ще не вирішив, що скаже дружині. Тож, потоптавшись нерішуче, відповів на запитливий і вже трохи здивований погляд сусідки: