— Ви, Олю, йдіть… А я трохи пізніше… Треба… кхм… відвідати товариша…
Оля ледь помітно стенула плечима, обернулась, пішла. «Образилась», — подумав Панас Юхимович. Йому стало так незручно, що він ступив був услід, та знову згадав про дружину…
Якось особливо пронизливо й голосно свиснула електричка, вагони попливли, попливли повз нього, віддзеркалюючи вікнами з байдужими обличчями в них, замигтіли все швидше й швидше, обдуваючи вітром, ось останній вагон зацокотів у далину, швидко зменшуючись, враз осиротілий перон став незатишний, наче всі втекли з нього, кинувши Гапочку напризволяще. Панас Юхимович оглянувся розгублено: останні групки людей розтікались по вулицях, а від сусідки вже й слід прохолонув. Тоді він, підхопивши кошелі, поквапом рушив і собі: не додому, а в протилежний бік.
Спустившись з перону, проскочив вокзал, вийшов на площу. Тут було не так порожньо: вештався люд, котились машини. Мимоволі вбираючи голову в плечі, щоб не так було його помітно, Гапочка перетнув площу, підійшов до крамниці. Уже й ногу на ганок поставив, як одчинилися двері, висунулася якась старенька із вузликом, а вслід, наче з вулика випущені, залунали людські голоси. Гапочка аж здригнувся: йому вчувся голос дружини. Старенька ж усміхнулася приязно, ще й головою покивала:
— Одчинено… Одчинено…
Панас Юхимович пробурмотів у відповідь, що йому до крамниці не треба, прошмигнув у найближчий завулок: був упевнений, що дружина там, у крамниці. Постояв, вагаючись, чи не повернути од гріха подалі, додому, та одразу ж тоскно подумав, що на нього там, удома, чекає, і вирішив зайти ще в чайну.
Чайна, або «гадюшник», як її називали місцеві п’янички, була розташована в цьому ж завулку, і хто б сюди не йшов, попадав у неї, як риба у вершу: проходу далі не було. Може, тому в ній з ранку до пізнього вечора товкся народ, споживаючи не так чайок, що нагадував швидше помиї, як рідину, значно світлішу й прозорішу, а сизі носи волочилися сюди що з раннього ранку: терпляче вичікували, поки одчиняться двері й тьотя Даша, буфетниця, заповнить неосяжним тілом своїм місцину поміж пляшками, діжками, склянками, й кухлями, й асортиментом закусок.
В чайній було гамірно, тісно, чадно. Їдкий дух тютюнового диму плив понад столиками, обліпленими людом; дві офіціантки, сердиті, мабуть, іще з учорашнього дня, металися з тацями, повними всілякого їства, а вслід за ними, котячи перед собою щось схоже на етажерку, сунула прибиральниця посуду. Безцеремонно штовхаючи тих, що сиділи, вона згрібала виделки, ложки, тарілки, пацяла ганчіркою по столу, замітаючи огризки й крихти прямо на коліна клієнтів. А на похмурому обличчі її — звично застигле: «Бодай ви всі передохли!».
Панас Юхимович обережно протиснувся поміж «етажеркою», стільцями і спинами, підійшов до буфету. Став у чергу. Черга просувалася мляво, бо ті, що вже їли та пили, раз по раз пхалися наперед, просячи «повторити», і Панас Юхимович з усе більшою тривогою думав, що він безбожно запізнюється і це аж ніяк не додасть хорошого настрою його милій дружиноньці. Аж ось чоловік, який стояв попереду, відійшов, перед Гапочкою гойднулося велике й червоне обличчя буфетниці.
— Чверточку, — сказав тихо Панас Юхимович. — І… той… пляшечку плодоягідного. — Хотів узяти ще й пива, але пиво було розливне, попросити ж порожню посудину не зважився: у потилицю йому вже нетерпляче дихали — ворушися, папашо, швидше!
Розплатившись, Панас Юхимович поспіхом вийшов надвір. Оглянувся, чи не видно когось знайомого, — мовби нікого, — сховав до порожнього кошеля «цуцика» і плодоягідне — найдешевше вино, що його споживали тільки гіркі п’янички, — прикрив зверху вже кошелем іншим, пішов швидко додому.
Тепер, коли до отих двадцяти п’яти карбованців додалося ще п’ять, потрачених на вино та горілку, Панасові Юхимовичу стало мовби не так тоскно і важко. В ньому прокинулася відчайдушність: все одно пропадати, то вже з музикою! — «музика» ж — ось вона, на денці кошеля, булькає тихенько і втішно, і він уже зуміє так заховати, не те що дружина — жодна сила нечиста по відшукає. Тут він уже мав неабиякий досвід: набув за тридцятилітнє життя з дорогою своєю половинонькою.
Тож Панас Юхимович вже бадьоренько простував вулицею, і велике добре обличчя його зовсім розхмарилося.
Та чим ближче підходив до нещодавно пофарбованого зеленого паркану, що звівся стіною поміж садибою й вулицею, чим вище підносився за парканом отим цегляний добротний будинок з червоним дахом готичним, з великими вікнами, що строго дивились на вулицю, тим хода його ставала повільнішою та млявішою. А підійшовши до хвіртки, він і зовсім зупинився.
Хвіртка була врізана в паркан надійно та міцно — жодної шпарочки для цікавого ока, ще й зверху прибита бляха із написом: «Во дворе злая собака». І силует морди собачої. Морда, щоправда, зовсім не люта, скоріше добродушна, знайомий художник, який три роки тому бляху оцю повісив, списав отой силует чи не з Панаса Юхимовича, і невдоволена Софонька, дружина Гапочки, не хотіла спершу й платити виторгувану художником суму: за віщо?.. Глянувши на «злу собаку», Панас Юхимович дістав ключ, став одмикати хвіртку. Повертав ключем обережно, щоб не скреготнуло залізо та не почула дружина.
Дружини, слава богу, в дворі не було. Не видно було й у вікні. Лише з будки, вигинаючи спину, виліз Трезор. Чорна морда підозріло-похмура, очі дивляться строго і пильно. Не махнувши навіть хвостом (такої звички у нього не було зроду-віку), Трезор потягнув довжелезний ланцюг назустріч хазяїнові. З таким виглядом, наче сам собі говорив: «Ось я тобі зараз дам!» Панас Юхимович, косуючи оком на вікна будинку, взяв пса за нашийник, потягнув до будки.
— До будки, Трезор, до будки! — приказував голосно: не так до собаки, як до вікон, — ану ж за якимось причаїлась дружина!
Підійшовши до будки, одпустив пса, поставив кошелі на землю. Злодійкувато дістав обидві пляшки і вправним, натренованим рухом засунув їх під солом’яну підстилку. Дружина, яка терпіти не могла ніякої живності, а особливо котів та собак, Трезора ще й побоювалася. Тож Гапочка міг бути спокійним: Софонька умре — не підійде до будки.
Замаскувавши пляшки та по-змовницькому шепнувши Трезорові: «Гляди ж мені!» — Панас Юхимович підхопив кошелі, подався до ганку. Ще в коридорі скинув картуз і фуфайку, пильнуючи, щоб не наслідити, роззувся. Намагаючись не ступити з килимка, Гапочка сховав картуз, фуфайку і чоботи до шафи, поставив туди й кошелі, старанно прикрив, аж тоді взяв м’які капці на повстяній підошві: відколи в будинку наслали паркет та Софонька довела його до дзеркального блиску, Панас Юхимович вдома ходив тільки у капцях.
Софонька таки почула, що він повернувся.
— Па-аня! Іди їсти, вже обід на столі! — проспівала вона десь із кухні.
— Зараз, Софонько, зараз! — заквапився Панас Юхимович.
Прослизнув швиденько до ванної, викладеної сліпучо-білим кахлем (Софонька натирала його щотижня), помив старанно руки, пильнуючи, щоб не бризнути на підлогу. Витер спеціальним, «базарним», рушником, переодягся в піжаму. Одніс штани й сатинову сіру сорочку в ту ж шафу, що в коридорі, старанно пригладжуючи коротко підстрижене сиве волосся, зайшов до кухні.
Тут пахло супом, смаженим м’ясом і Софонькою. Суп уже був на столі, у двох глибоких тарілках, м’ясо тушкувалося на плиті в гусятниці, а дружина сиділа за столом, і від неї так і несло парфумами: Софонька полюбляла духи з різким, сильним запахом. Цього разу вона напахтилася бузком, і Гапочка повеселішав одразу: дружина користувалася ними, коли була в доброму настрої. Коли ж уставала не з тієї ноги чи ще якась муха кусала, тоді од неї пахло конвалією. Тож, повертаючись додому, Гапочка ще з порога принюхувався…