Софонька сиділа за столом, і на обличчі в неї був вираз отієї заклопотаності, що його найчастіше звик бачити Панас Юхимович. Вона знов пригадувала, що ж і ще забула зробити, і невеликі очі її, що давно уже підпливали жирком, були повні неспокою. Гапочка підійшов до дружини, витяг губи: цмокнути в щоку, але Софонька відсторонилася:
— Не треба. Я сьогодні намазана.
Аж тепер помітив Гапочка товстий шар крему: Софонька затято воювала із зморшками і раз у тиждень робила маску, а змивши, натиралася кремом. Маска виготовлялася із свіжого м’яса, меду і ще якихось складних компонентів, од яких Гапочку аж нудило, Софонька ж стоїчно носила ту погань по кілька годин і мала такий вигляд, наче з обличчя її обдерли всю шкіру.
— Сідай уже, їж, — милостиво сказала дружина.
Сівши навпроти, Панас Юхимович розгорнув накрохмалену серветку, заклав кінчик під шию, прикриваючи груди. Гапочка любив усмак поїсти, це, власне, була єдина втіха, що лишилася йому в житті, до того ж у тарілці апетитно парував суп із квасолею — його улюблена страва. Він аж очі примружив, підносячи ложку до рота.
— Не сьорбай! — зауважила Софонька. — Коли я вже тебе одучу!
Панас Юхимович аж язика прикусив. Іншим разом він огризнувся б, а зараз промовчав: думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Спорожнивши тарілку, Панас Юхимович хотів попросити іще, але вчасно згадав про горілку й вино: на повний шлунок навряд чи й сп’яніє. Тому він одсунув тарілку, показуючи, що досить.
— Не сподобався? — спитала ревниво дружина.
— Що ти, Софонько, що ти!.. Такий суп, та щоб не сподобався!
— А чому ж мало їв?
— Бо наївся… Щось я, Софонько, той… Не дуже хочеться їсти.
— Менші б тягав бутерброди! — Софонька мала на увазі «сухий пайок», що його щоразу брав на ринок Гапочка.
Панас Юхимович винувато зітхнув. Йому завжди аж незручно було за свій апетит, але що мав робити? Та й то: сто кілограмів із гаком, метр дев’яносто од підошов до маківки! Не те що його мила дружинонька: пуцьвірінок пуцьвірінком. Тож і їсть наче кицька. От і зараз: насипала собі — на самому донці. Дієта!
«А все одно не худне!» І, дивлячись на квадратну постать дружини, Панас Юхимович пригадав далекий той час, коли Софонька була струнка, наче кізонька… Ну, кізонькою вона ніколи не була, принаймні тоді, як він її побачив уперше, — вже тоді Софонька нагадувала скоріше яблучко, туге та налите… Але щоб отак розповзтися… Гай-гай, що роблять роки!.. Панасові Юхимовичу защеміло на серці — од жалю до дружини, до її марних потуг затримати молодість. Підійти, обійняти, пригорнути ніжно до себе: «Самі ми, Соню, самі… І ніхто нас не пожаліє, як ми не пожаліємо одне одного…» Панас Юхимович аж руками поворушив, але підійти до дружини так і не насмілився: Софонька саме накладала з гусятниці, а вона страх не любила, коли їй заважали.
— Тобі два чи один?
— Що?
— Два биточки покласти?
— Один, — знову згадав Панас Юхимович про горілку й вино, що лежали у будці. «Хоча б Трезор не викотив!» Було вже таке: притягнув аж під ганок. Добре, що він того разу вийшов перший надвір!.. Захотілося звестися, виглянути у вікно. Але дружина вже поставила перед ним тарілку з битком, із рум’яною, нарізаною акуратно картоплею, зеленим горошком, цибулею й кропом: що-що, а готувати вміла, не в кожному ресторані так подадуть, і Панас Юхимович узявся за виделку.
Їв і думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Наважився, коли допили компот і Софонька стала прибирати із столу.
— Ти знаєш: померла Кіндратівна…
— Кіндратівна?.. Господи!.. — Дружина так і застигла з ганчіркою у руці. — Як померла?.. Од чого?..
— Не знаю, — сказав сумно Гапочка: його знову огорнув жаль за Кіндратівною. — Оце лише сьогодні сказали, що вмерла… Учора вже не вийшла, а сьогодні померла…
— Хто б міг подумати! — Дружина все ще стояла застигло. — Скільки ж їй років?
Гапочка здвигнув плечима: ніколи цим не цікавився. Кіндратівна завжди в його очах була втіленням здоров’я та бадьорості, їй, здавалося, і зносу не буде. І от на тобі: взяла і вмерла!..
— Ми сьогодні збирали на похорон… — перейшов до основного Гапочка. — Хто скільки міг…
Рука з ганчіркою, що була заворушилася, знову завмерла.
— Ну, мусив дати і я, — видушив із себе. — У неї ж не лишилося нікого… Нікому і в труну положити. — Панас Юхимович сам щиро вірив у то, що казав. — Одна, як палець…
— Скільки ж ти дав?
— Розумієш, я той… Мене так вразило, що я… Що якось і не глянув, коли діставав… Думав дати троячку… — Гапочка тоді нічого не думав: машинально дістав гроші й оддав, але зараз здавалось, що він таки хотів дати троячку. — А тоді було вже й незручно просити назад… Людина ж померла!..
— Скільки ти дав? — перепитала напружено Софонька: рука її уже брала ганчірку.
— Тридцять карбованців…
— Скільки?!
— Тридцять, — ледь видушує Гапочка, сума ця зараз здається йому величезною.
— Я так і знала! — Ганчірка летить на підлогу, а Софонька знеможено опускається на стілець. — Так я і знала!
Панас Юхимович опускає провинну голову. «Хоча б не плакала, — думає пригнічено. — Хай краще лає, тільки не плаче!» Сльози дружини йому гірші отрути.
— Тридцять карбованців! — голос Софоньки вже набуває трагічного забарвлення. — Багач!.. Мільйонер!.. Жінка не дозволяє собі купити халата… — У шафі у Софоньки висіло щонайменше десяток халатів, але Панас Юхимович і рота не розтулив нагадати. — Ходить у драних капцях… — І капці новенькі були — кілька пар. — А він жбурляється грошима!..
Гапочка мовчить. Знає: хоч би що сказав, дружина все одно переверне по-своєму. Тож краще мовчати.
— Я тут розриваюся, з ніг валюся, день і ніч думаю, як зекономити кожну копійку, а він жбурляє, наче купчик, тридцятками!..
— Хто жбурляється, Соню… — не витримав Гапочка, та краще б мовчав.
— Отак, мені вже й слова сказати не можна! — голос дружини аж дзвенить од напруги, він от-от зірветься на крик, на сльози, гіркі та невтішні. — Господи, за що ти мене покарав? — стогне вона у відчаї. — Знала б — не вийшла б нізащо!.. Весь вік отак мучитись!.. Недосипати… Недоїдати… І отака тобі дяка!
Дружина вже плаче. Схлипує щораз голосніше, крає Гапочці серце.
— Ну, Софонько, ну, пробач, ну так сталося…
— Замовкни! — обличчя Софоньки вже перекошене злістю. — Я на тебе дивитися не можу!..
Зривається з стільця, вибігає із кухні.
«Ну, це надовго», — думає пригнічено Гапочка. Сидить, прислухаючись: здасться, що аж сюди чути приглушений плач дружини. Але втішати не йде: річ безнадійна. «Краще й додому не йшов би!» Зводиться, бо вже несила й сидіти. Довго стоїть, отупілий, не знаючи, що далі робити.
Зачепився поглядом за ганчірку, що валялася долі, підняв, обережно відніс на батарею. Помив посуд, вийшов надвір: не міг більше лишатися в будинку. І підлога, і стіни, і всі меблі у ньому стали мов чужі, ворожі до нього. Тож, вдягнувши комбінезон, рушив у сад.
Завернув по дорозі до будки: прихопити з собою й пляшки, та в останню хвилину роздумав, — хай уже, як стемніє. Узяв натомість граблі та лопату, завдав на плече.
Сад зустрів його отією устояною тишею, яка можлива лише восени. Дерева стояли оголені, лише де-не-де червоніли яблука, мов понавішувані: Софонька вже кілька разів нагадувала Гапочці позривати, а він усе зволікав, — було чомусь жалко їх чіпати. Та й скільки тих яблук — півтора десятка, не більше, хай повисять, помилують око, нікуди вони не подінуться, — зараз він себе аж похвалив, що не послухався дружини: без оцих яблук сад здавався б геть вимерлим. А так вони червоніли, нарядні, як сонечка, гріли серце і душу — в Гапочки аж очі зволожились, а засмучене велике обличчя його стало не таке вже й пригнічене. Поставив лопату під яблунею, взявся за граблі: довкола повно листя, треба згребти та спалити. Виготовлені на спеціальне замовлення, граблі були важкі та широкі — хоч коня упрягай, та Гапочці — саме раз, а весною навіть убив ними скаженого вовка. Вовк заскочив на вулицю серед білого дня, Гапочка, зачувши відчайдушний крик, вискочив із двору з оцими ось граблями і побачив сусідського хлопця, що повис на дереві, а під ним — сіру тварюку завбільшки з теля. Забачивши Гапочку, вовк метнувся на нього: паща хижо розтулена, ікла в піні, круглі очі горять божевільно і люто, Гапочка не одсахнувся, не сховався за хвіртку — зустрів тварюку таким могутнім ударом, що двох зубців як не було, а граблище аж тріснуло. Вовк тут же й ліг, а Гапочка молотив його граблями, поки й добив.