Виламані зубці наварив знайомий слюсар, обламане граблище замінили новим, а Гапочці виплатили премію — за вбитого вовка. І Софонька сама купила горілку, пиво й вино: пишалась вчинком свого чоловіка. Дивилася в той вечір на нього майже закохано, а другого дня (була саме неділя) запропонувала сходити в кіно: вчинок прямо-таки неймовірний, бо, відколи купили телевізор, Софонька в кіно — ні ногою. Сама випрасувала прим’ятий мундир, наполягла, щоб надів ордени й медалі, а коли вийшли на вулицю, взяла міцно під руку. В новій сукні, в нових черевиках, в новім капелюшку — увесь вид її говорив; у кого ще є такий Гапочка!..
Гапочка аж зітхнув, пригадавши щасливий той день.
Згрібши листя в купу, хотів був підпалити, але не знайшов сірники. Іти по них на кухню не хотілося, тож Панас Юхимович, одклавши граблі, заходився обкопувати яблуні.
Він копав, а сонце ще майже по-літньому припікало в спину, і земля пахла перезрілими яблуками, і дерева стояли, мов вирізьблені, вишикувані в строгі шеренги, — яблуні, груші й три ранні черешні: Гапочка виносив чи не перший на всю Бессарабку. Він копав, підіймаючи скиби пудові, бо й лопата була до пари граблям, а легенький вітерець обдував йому шию, обличчя, холодив розпарену голову з коротко підстриженим сивим волоссям: Гапочка волосся зберіг, не полисів, тільки посивів, як лунь, та довкола світлих терплячих очей затужавіли зморшки. Вони ставали особливо глибокими й виразними в отакі ось хвилини, коли на душі тяжко та гірко, а серце гризуть невтішні думки. Він копав і копав, намагаючись втекти од самого себе у працю, а сонце опускалося нижче й нижче, і все далі й далі у сад просувалася тінь од високого глухого паркану, що ним обгороджене все обійстя. Ось вона облягла найближчі дерева, і ті враз мов зіщулилися, підібрали гілля; ось уже весь сад майже поглинула, огорнувши й Гапочку, тільки вгорі ще світилися, червоно та весело, поодинокі незірвані яблука. І Панас Юхимович, розігнувшись, дивився вгору, аж поки погасли й вони.
Тепер, коли зсутеніло, він подумав: «Пора!» Взяв граблі та лопату, одніс до сарая. Вийшов, обтрушуючи комбінезон, глянув на вікна: не світилося в жодному. Софонька, отже, й досі лежить у себе в ліжку, а завтра, звівшись, на нього й не гляне. Мовчатиме, хоч би що він їй казав. День… два… а то й тиждень… Гапочка скрушно зітхнув, уявивши, що чекає на нього, і йому ще дужче захотілось напитися.
Не марнуючи часу. Негайно.
Трезор неохоче посунувся, пропускаючи руку хазяїна. Гапочка помацав, помацав — пляшок не було. Від здогаду, що Софонька таки підгледіла й забрала випивку, в нього й чоло зросилось. Та одразу ж себе заспокоїв: Софонька, коли б угледіла, сказала б одразу. Отам, у кухні. І навряд чи підійшла б до будки.
— Трезор, де пляшки? — спитав напруженим шепотом.
Трезор густо дихнув, переклав лапу на лапу. І в Гапочки ворухнулася божевільна думка, що пес випив його горілку й вино, а пляшки викинув геть.
Понишпоривши ще трохи, Панас Юхимович, обійшов будку. І одразу ж побачив обидві пляшки, Трезор таки викотив їх та й поклав акуратно за будкою. Спасибі, що хоч не відніс аж під ганок.
Гапочка поспіхом сховав пляшки в кишені, спустився в підвал.
Закладаючи будинок, Софонька вирішила не дотримуватися типового проекту. Надивившись по закордонах особняків, малих та великих, вона хотіла збудувати щось подібно й собі. Щось на кшталт отієї триповерхової вілли в містечку німецькому, комендантом якого був наприкінці війни її чоловік. На всі стіни вікна з дзеркальним склом, балкони та лоджії, розсувні стіни та антресолі, ванни й туалетні кімнати, обкладені кахлями, запаморочливо блискучий паркет і бронзові ручки на дверях — простір, світло, храмова урочистість, затишок, про який досі читала лише в книжках; пані комендантша, як її стали одразу ж величати німці, в перші дні тільки й знала, що ходила з кімнати в кімнату, з поверху на поверх і тричі на день полоскалась у ваннах: білій, блакитній, рожевій. І кожного разу здавалося, що виходить вона з іншого кольору шкірою: рожевою, блакитною, білою.
І внизу, на весь, будинок, — величезне підвальне приміщення. Для прання білизни, з казанами вмурованими, для соління і квашення, для численних діжок із помідорами, огірками, капустою, для зберігання зимових яблук та груш, стелажі, повні пляшок із вином, гараж із дверима, що підіймалися вгору натиском кнопки, іще якісь закапелки, в яких і заблукати недовго, — Софонька все те облазила, вивчила, закарбувала у пам’яті і, коли настала пора будуватися, поставила вимогу: тільки так, а не так!
Триповерхової вілли, однак, не вийшло. І ванн, блакитних та рожевих. І затишних туалетних кімнаток із пісуарами, що сяяли, мов підлиті з сонця, де вода не шумить брутально й грубо, а лунає ніжною арфою. Не вийшло й лоджій, на яких хоч банкети влаштовуй, — ледь удалося одвоювати чотири балкони з пілястрами, що пообвалювалися після перших дощів. Ні стін розсувних, ні вікон дзеркальних, ні викладених візерунком паркетів із дорогих сортів дерева — будинок зводився тоді, коли доводилося воювати за кожну цеглину, і Софонька змушена була поступово здавати позиції перед суворою дійсністю. Підвалом, однак, не поступилася: є і пральня, й сушильня, і численні приміщення для засоленого та заквашеного, є навіть гараж, щоправда, без кнопки та автоматичних дверей, був навіть погрібець для вина власного виробу, зліквідований Софонькою після того, як вона недорахувалася кількох десятків пляшок, а у діжці виявилося не стільки вино, скільки вода, що її доливав потай Гапочка, — тепер там тільки порожні полиці, вкриті пилюкою, — дружина туди не заходить, каже, що їй там моторошно: нагадує цвинтарний склеп, і це найбільше влаштовує Панаса Юхимовича, — темно, глухо і повна безпека.
Добравшись до склепу, він намацав півлітровий келих для пива, старанно витер хустиною. Знайшов пеньок, що правив йому за стілець, сів, прилаштувавши келих на коліна. Хоч над головою висіла лампочка, світла не вмикав: у темряві почувався безпечніше. Відкоркував спершу «цуцика», спорожнив, долив потім вином — по самісінькі вінця. Почекав, поки перемішається, підняв келих, сам до себе сказав:
— Ну, Паню, будьмо! — І гірко додав: — Із святом, товаришу полковник!
Надпив, долив вином, що лишилося, поставив пляшку біля порожньої чвертки: назбирається з півкошика — здасть.
Тепер можна пити не поспішаючи. Відчуваючи, як усотується гірко-солодка рідина в піднебіння, в язик, а в голові починає ледь чутно шуміти. І зігрівати в грудях. Тісна комірчина потроху роздавалась увись та ушир, на серці ставало все легше й легше. Не те що проходила образа на Софоньку — образа пекла його й досі, але те, що він оце зараз п’є, що дружина зовсім би сказилася, коли б узнала, приносило похмуру втіху.
— П’ю й питиму! — мовив із викликом. Підняв келих, відчайдушно подивився на пітьму: — Всього вам найкращого, Софіє Пилипівно! Будьте здорові!
Бачив зараз дружину так виразно, наче вона стояла ось тут, перед ним. І не боявся ніскільки. Навпаки, відчував свою незалежність од неї, свою непідкореність. Ось він п’є, і вона нічого йому не зробить!..
У голові все дужче шуміло, Панас Юхимович відчував себе все войовничіше.
— Тридцять карбованців!.. Скажи спасибі, що всі не оддав!.. Людина ж померла, а не собака!.. То де твоя совість, питаю?
Доливши, так торохнув келихом, що якби скло було тонше — розсипалося б. Скільки склянок перетовк, а цей поки що тримається.
— П’ю й питиму!.. І нічого ти зі мною не зробиш!.. А захочу — співатиму!..
Панас Юхимович кілька разів кашлянув, прочищаючи горло. Лункий бас сколихнув запліснявілу темряву, одбився од стін. Але він не боявся. Не боявся зараз нічого. До того ж Софонька — аж на другому поверсі — не почує…
Зручніше вмостившись, підняв угору правицю. Махнув, сам собі диригуючи.
— Сол!.. Сол!.. — спробував голос: виходило наче нічого. Ще раз прокашлявся, махнув рішуче рукою: