Солдатушки, бравы ребятушки,
А где ваши жены?
Це була єдина пісенька, що її під мухою виконував Гапочка. Виводив так натхненно, що дружина, коли Гапочці траплялося пити легально, затуляла вуха й благала:
— Замовкни, ради бога: я скоро од твого реву здурію!
— Ну й дурій! А ми будем співати!
Гапочка одружився восени сорок третього так несподівано, що коли прокинувся наступного дня, ладен був себе за руку щипати: сниться це йому чи не сниться?
Перед цим їхній дивізії, знекровленій у важких боях, боях на прорив, присвоїли звання гвардійської. Урочисту подію годилося відсвяткувати належно, а тут саме відвели їх у тил, на поповнення, і комдив після мітингу особового складу зібрав офіцерів на чарку. Село, в якому разташувалася дивізія, переходило кілька разів із рук в руки, і німецька артилерія й наша молотили його, не жаліючи, — уціліло всього кілька хат, і в жодній з них не було такої кімнати, щоб розмістити всіх офіцерів дивізії. Тож комдив наказав запросити, починаючи з майорів, і Гапочка, єдиний капітан, почувався серед них дуже незручно. Сидів аж при вході, за ріжечком столу, готовий схопитися, коли йому скажуть поступитися місцем комусь старшому за чином.
Стіл був рясно заставлений пляшками з напоями, тушонками у високих, наче гільзи, банках, консервами та шоколадом — усім, що вдалося наспіх зібрати заради такої події. А посередині, у величезному чавуні, зовсім уже королівською стравою парувала картопля «в мундирах». Гапочка жадібно принюхувався і нічого не міг із собою вдіяти: не пробував картоплі вже майже рік.
Пролунала команда наповнити келихи — різнокаліберні посудини, теж зібрані мало не по всій дивізії. Гапочці дістався півлітровий алюмінієвий кухоль, він не знав, скільки наливати, поки майор, який сидів поруч, підморгнувши по-змовницькому, налив йому по самісінькі вінця. Та й Батя, командир дивізії, строго сказав:
— Повні!.. Повні наливайте, товариші офіцери!..
Спершу випили за перемогу, потім за свою, уже гвардійську, дивізію, потім за Батю — її командира. Вже після другого тосту стало гамірно й весело, тим більше що Батя, якого всі офіцери боялися більше власної смерті, добродушно розвалився повним тілом своїм у єдиному кріслі, приязно оглядаючи веселе застілля.
Гапочка, хоч уже й випив два кухлі, не дуже й сп’янів: йому тільки стало легко й весело, зникла геть скутість, що завжди охоплює молодших чином військових перед старшими. Він устиг уже випити на брудершафт із майором, який йому налив келих, перекинутися словом з підполковником праворуч і майже заприятелювати з іншим майором, молодим красенем, ад’ютантом комдива, про якого Гапочка чув, що за ним більше лишається невтішних жіночок, аніж трупів ворожих. І хоч бездоганно пошитий мундир ад’ютанта сяяв нагородами, Гапочку чомусь зараз захоплював інший хист ад’ютанта. Може, тому, що він досі не мав справи з жінками і в душі їх навіть побоювався. Ад’ютант же, скорений тим, що Гапочка міг одним духом спорожнити півлітрову посудину, враз пройнявся до нього отією раптовою симпатією, яка часто виникає поміж захмелілими чоловіками, і запропонував випити з ним на брудершафт.
— Хочеш у штаб? — запитав потім Гапочку.
Гапочка глянув на свою пом’яту, вилинялу фронтову гімнастерку, на заношені галіфе й стоптані чоботи, уявив себе поруч з оцим красенем і аж головою замотав відмовляючись.
— Ну й дурень! — грубувато сказав, ад’ютант. — Ось товариш майор побіг би навприсядки… Правда ж, майоре?
Майор, що налив Гапочці перший кухоль, почервонів, сердито щось буркнув. Ад’ютант засміявся втішено, ляснув Гапочку по плечу, весело мовив:
— Ну, мені треба йти до старого… Не скучай, капітане!..
Звівся, ошатний, вродливий, упевнений, пішов до генерала.
— Якби отаких поменше було, війну давно виграли б! Протирають штани по тилах! — сказав зло майор.
— Навіщо ви так? — знітився Гапочка.
Гапочка хотів зауважити, що в ад’ютанта більше нагород, аніж у майора. Однак не насмілився. Дивився на гнучку постать ад’ютанта, на його спритні рухи і з заздрістю думав: «Отак би й мені!»
Ад’ютант зупинився тим часом біля дівчини, яка, єдина, сиділа за столом, схилившись до неї, сказав щось на вухо — дівчина засміялась голосно, одмахнулась од нього, але той ще нижче нахилився до неї, і на обличчі його вже грала переможна, а разом з тим і трохи недбала посмішка: усміх людини, збалуваної жіночою увагою. Дівчина з явним задоволенням слухала ад’ютанта, червоніючи обличчям і шиєю, — Гапочку аж кольнуло в серце отією голочкою, яка завжди являється, коли хтось інший привертає жіночу увагу. Може, тому він став пильно стежити за дівчиною, яку досі не помічав, а може, й тому, що дівчина ця була єдина в кімнаті, і погляди всіх чоловіків мимоволі на ній зупинялись.
Роздивитися як слід не міг, бо сиділа вона аж на тому кінці столу, біля комдива, схована за чоловічими постатями, мигцем побачив лише коротко підстрижене світле волосся, яким вона задерикувато стріпувала, і невелике ніжно-рожеве вушко, але й цього було досить, щоб здавалася вона йому звабною: три кухлі шнапсу далися взнаки.
— Дивізійна підстилка, — пробурчав саркастично майор.
Гапочка одсунувся од майора — так йому стало неприємно. Його завжди дратували цинічні розмови про дівчат, особливо тих, що були на фронті, бо його молодша сестра десь воювала, і він припустити не міг, щоб вона щось собі дозволяла. Тож і в роті своїй, а тепер уже в батальйоні, рішуче обривав масні розмови про дівчат та жінок, за що його офіцери прозвали потай «младенцем». Гапочка відчув до майора таку неприязнь, наче той оті всі слова сказав на його адресу.
Стало сумно й незатишно в оцьому рейваху, Гапочка з тугою подумав, що краще сидів би він серед своїх офіцерів, у батальйоні своєму, де він знав усіх і всі його знали, він аж згорбився в спині, думаючи про свій батальйон, і прогавив, коли почалися танці.
Танцювали в цій же кімнаті. Всі, хто сидів, повернулися до танцюючих: червоні, веселі обличчя, ритмічні сплески долонь, підбадьорливі вигуки, а на вільній од столів та стільців площі, розсипаючи хвацький дріб закаблуків, вибивав шалену чечітку ад’ютант — тільки зуби виблискували та метлялась чорна чуприна. Ось він пройшовся по колу — та-та-та! та-та-та! — миготіли начищені чоботи, — зупинився навпроти дівчини, запрошувально наставивши руки, — та-та-та! та-та-та! — звав, кликав перестук. «Соню, давай! — вигукнув хтось. — Не посором нашу гвардію!» — і Соня, стенувши плечима поблажливо (мовляв, що маю робити!), звелася одразу, стала, усміхнена, навпроти ад’ютанта. В новій, ладно підігнаній формі, перепоясана в стані, мов чарочка, вона здалася Гапочці такою граціозно-звабливою, що в нього пересохло в горлі.
Соня якусь хвильку стояла, не спускаючи очей з ад’ютанта, що чортом ходив коло неї. Свіже обличчя її з порожевілою шкірою все ще не звільнилось од усміху, тепер уже наче аж трохи розгубленого, трохи наляканого, вона мов розкаювалася, що вийшла до танцю, і Гапочці стало її жалко. Та ось вона зігнала з обличчя посмішку, обличчя її стало враз серйозне й строге, — труснувши коротко підстриженим волоссям, Соня вступила до танку.
Застілля так і вибухнуло схвальними оплесками, ще дружніше заплескали долоні. Гапочка і сам незчувся, як теж став плескати, його захопив, полонив, поглинув завихрений ритм, він уже однаково захоплено дивився на дівчину та ад’ютанта, що танцювали все швидше й швидше, все шаленіше й шаленіше, не жаліючи ні своїх ніг, ні закаблуків, він аж затремтів увесь — ладен був зірватися з місця й кинутися в танок.
Рятувало тільки те, що Гапочка не вмів танцювати.
Червоні, задихані, вони зупинилися, а застілля нагородило їх дружними оплесками. Гапочка теж аплодував, долонь не жаліючи, й оглядався на сусідів такими очима, що навіть сердитий майор усміхнувся у відповідь.
Дівчина рушила до генерала, що гукнув: «Дочко, а йди-но сюди!» — ад’ютант же знову підійшов до Гапочки. Розчервоніле красиве обличчя його було веселе й привітне.