— Наступний танок, капітане, за тобою!
— Що ви… — знітився Гапочка. — Я той… Я не вмію…
— Не вмієш? — вражено перепитав ад’ютант. — Танцювати не вмієш?
Гапочка лише кивнув головою: ад’ютант розмовляв голосно, і ті, що сиділи поруч, повернулися в їхній бік. І хто його зна, чим скінчилася б ця розмова, якби генерал, цмокнувши Соню в щоку, голосно не запитав у присутніх:
— Гарна у мене «дочка»?
— Гарна, товаришу генерал! — одним духом відповіли майори й полковники.
— А чому вона й досі не замужем? — строго поцікавився генерал. — Ану, встань, хто неодружений!
Гамір стих, як обрізаний. Всі аж голови попригинали, наче понад столом пронісся снаряд. Укляк перелякано й Гапочка: він був неодружений.
— Що, нікого нема неодруженого? — спитав генерал невдоволено; все ще обіймав за плечі «дочку». Вона єдина, здається, не розгубилася. Та ще ад’ютант.
— Ось капітан неодружений! — гукнув весело він та й показав на Гапочку.
— Капітан? — суворий погляд комдива зупинився на Гапочці. — Ти чого це не признаєшся?.. Гм?.. Ану, встань, ми на тебе хоч подивимось!
— Вставай, вставай, капітане! — посміхаючись, казав ад’ютант і вже підважував Гапочку. — Нічого за жонаті спини ховатися!
Гапочка вже стояв, не знаючи, куди й очі подіти. Батя ж дивився на нього вивчаюче.
— Ну як? — повернувся до «дочки». — Як женишок?
Дівчина пирснула, затулила рота долонею. А веселі ясні очі її так і хлюпнули Гапочці в душу.
Генерал легенько підштовхнув дівчину до зовсім уже обмерлого Гапочки.
— Бери, капітане! Бери, бо сьогодні ми живі, а завтра чи й будемо? Ну як, товариші офіцери, — звівся за столом генерал, — гарна пара?
— Гарна!.. Гарна!.. — загукали довкола.
— Так женити їх, негідників!.. Майоре!
— Єсть! — Ад’ютант вискочив з-за Гапоччиної спини, як веселий чортик із бочки.
— Організуй все, як положено!
— Єсть! — хвацько відповів ад’ютант. Крутнувся і мов провалився крізь землю.
— А ми чого стоїмо? — спитав весело Батя. — На весіллі ми чи не на весіллі?.. Ану, наливайте чарки!.. За здоров’я молодих!.. Гірко!..
— Гірко!.. Гірко!.. — ревонуло застілля.
— Ти чого ж стоїш? — це вже до Гапочки. — Цілуй молоду!
Виконуючи слухняно команду, Гапочка нагнув голову, аж тріснуло в шиї, і перед очима його гойднулися грайливо осяяні очі, лукаві вуста. «Все це — гра, все це — несерйозно», — промовляли і очі, і губи, і все обличчя її.
— Ти що, цілуватись не вмієш? — вражено запитав генерал.
Здригнувшись, Гапочка тицьнувся губами чи то в підборіддя, чи в щоку — ніжна податлива шкіра обпекла йому губи.
Схвальні вигуки, оплески, сміх…
Потім все було мов у тумані. Чи в примарному сні. Пам’ятає себе уже за столом, поруч із генералом та Сонею, і йому знову наливають повнісінький кухоль, і він випиває спрожогу, бо не знає, куди йому подітися од всіх оцих поглядів. І вигуки: «Гірко!», і страшно наближені очі, і губи, що не уникають його поцілунку, і ще один кухоль, і знову виринає ад’ютант, і «віліс» з широчезною генеральською спиною попереду, а він поруч із Сонею, що зворушливо й віддано тулиться до нього, і синя пляма, що мчить по дорозі. Соня тулиться все щільніше й щільніше, бо ж надворі вже холодно, а вони в самих гімнастерках, і Гапочка врешті наважується обійняти її за плечі, щоб хоч трохи захистити од вітру, та, наткнувшись одразу на чиюсь руку, перелякано одсмикує свою. «Далеко?» — кричить генерал, обернувшись, і Гапочка думає, що то до нього, і не знає, що відповісти. «Під’їжджаємо!»— ад’ютантів голос по той бік Соні, і одразу ж з’являються будинки з темними вікнами, і кишеньковий ліхтарик спалахує їм назустріч гостро й вимогливо: патруль… «Де міськрада?» — лунає чийсь вимогливий бас. «Міськрада?.. Навіщо міськрада? — дивується Гапочка. — А, все одно…» Мотор легенько муркоче, і тиша навалюється, і в голові все туманиться, і злипаються важко повіки…
Хитнуло, гойднуло, поїхали…
— Вилазь, капітане!
Гапочка розплющує очі: якийсь двоповерховий будинок, широкі сходи, високі храмові двері, «Де це ми?.. Що це?..»
— Ти що, заснув? — лунає генеральський смішок. — Оце наречений!
Усі вже стоять біля «віліса», і Гапочка, лякливо здригнувшись, зіскакує теж. Земля одразу ж гойднулася, він заточується (оті кухлі таки дають себе взнаки), чиясь рука підхопила його під лікоть, чийсь голос веселий лунає у темряві:
— Соню, тримай чоловіка, а то втече!
Й одразу ж з другого боку хтось бере його за руку, горнеться віддано й ніжно.
Гапочка аж зціплює зуби, щоб не гойдатися, щосили проганяє дрімоту. Чиясь постать спритно збігає догори, одчиняє широко двері:
— Прошу заходити!
Гапочка впізнає ад’ютантів голос. І хоч Соня вже тягне його до сходів, він упирається: поруч же Батя, комдив, генерал — йому першому й іти.
— Давай, давай, капітане! — рокоче поблажливо генеральський басок, і Гапочка врешті наважується ступити на сходи.
Коридор… Ще коридор… Невелика, освітлена гасовою лампою кімната… Стіл у плямах, два обдерті стільці, товстий зошит посеред столу, чорнильниця-невиливайка, учнівська ручка… Жінка у сірій вовняній хустці поверх жакета, з заспаним сірим обличчям.
— Прошу заходити! — Ад’ютант уже в кімнаті, він хапає один із стільців, витирає долонею, підставляє генералові. Батя важко сідає, стілець тріщить, але не ламається.
— Зареєструєте нам молодят? — лунко запитує він. Скидає кашкет, проводить долонею по сріблястому йоржикові.
— Зареєструю, — відповідає жінка тихо й безбарвно. — Треба тільки документи…
— Документи є! — голосно відповідає комдив. — Капітане, лейтенанте, давайте ваші військові квитки!
Гапочка слухняно дістає військовий квиток, оддає генералові. Подає свій і Соня.
— Ось вам, громадяночко, документи! — ляснувши ними по долоні, говорить комдив. — Нате, пишіть, що положено!
Жінка бере військові квитки, розгортає, кладе на стіл. Розкриває потім зошит, щось до нього записує. Перо скрипить жалісно й сумно, і лише зараз доходить до Гапочки, що все це не жарти, все це не гра, а всерйоз, і оця дівчина, яка стоїть поруч, завмерла, про існування якої він кілька годин тому навіть не знав, стане йому дружиною. Він оглянувся розгублено, наче надіявся побачити одчинені двері, в які можна, поки не пізно, втекти, але замість дверей наткнувся поглядом на веселе й трохи глузливе обличчя ад’ютанта…
— Вітаю з законним одруженням! — сказала так же безбарвно жінка, повертаючи військові квитки. — Бажаю повернутися живими з війни… — Тут обличчя її пересмикнулося болісно, затремтіли вуста.
— Так, громадяночко, так! — Комдив звівся, одкашлявся, клацнув пальцями в сторону ад’ютанта: — Майоре, шампанського!
Ад’ютант послав руку за спину і наче з повітря дістав пляшку з золотою головкою. Послав другу — і вже у ній кілька фужерів.
— Наливай! — скомандував генерал. Очі його зволожилися, обличчя втратило начальницьку твердість. — Вип’ємо за щастя молодої сім’ї: щоб повернулися живими з фронту і народили гвардійців! І щоб до всіх наших жінок повернулися чоловіки…
— Мій уже не повернеться, — сумно сказала жінка. Сказала, та й схаменулася одразу: обернулася до молодих, і Гапочка побачив, які в неї добрі очі. — Бажаю вам обом щастя… Од всієї душі…
Цокнулися фужерами, випили…
І знову ніч, і шалений біг «віліса», і чорний вітер, що обдимає обличчя, і м’яко притулене тепле плече, що довірливо горнеться, і ще веселіше застілля, і «гірко!», і тепер уже губи, що самі шукають його губів, і очі, світлі, аж моторошні, до самісінького дна розтулені тільки для нього, і невелика кімната, і ліжко розстелене, і Соня, і він. Хтось прибирає бликун, причиня щільно двері, якісь голоси, чийсь зачаєний сміх стихає по той бік дверей, порипують, віддаляючись, кроки, западає напружена тиша — чекання того неминучого, що має от-от статися, — Гапочка чує гаряче дихання власне, гупання свого великого серця, тугий комірець гімнастерки боляче впивається в шию, але він не насмілюється його розстебнути, щоб Соня не витлумачила цей його порух інакше… і оце ліжко, безсоромно оголене ліжко, яке чекає на них, нагадує про себе, хоч як він оминав його поглядом, Гапочка аж одступає подалі — до вікна, що вимальовується сірим прямокутником на чорному тлі, й здригається од Сониного голосу: