— У мене знайома в медсанбаті… — схлипнула дружина. — Я вже з нею домовилась… Чого ж ти мовчиш?..
— Роби як знаєш, — обережно погодився Гапочка. — Тобі, звісно, видніше…
— Видніше! — саркастично перебила дружина. — Всі ви, мужчини, однакові: нашкодите — і в кущі!..
Гапочка винувато зітхнув.
— Ти ж напиши, — просив, провівши вранці до артилеристів — за три кілометри в тил: там уже стояла машина, що мала йти по снаряди. — Пиши!
— Добренько, — Соня, свіжа, весела, наче й не було ночі зарюмсаної, цмокнула в щоку і, граціозна, туго перепоясана в стані, легко стрибнула в кабіну…
Після аборту вона вже не могла завагітніти. Довго хворіла, вже по війні тричі їздила на курорт: лікувати якісь жіночі хвороби, немов помогло, але на дітей уже годі було сподіватися. І Гапочка не раз жалкував, що в ту ніч, у землянці, не відрадив дружину.
Соня ж, хвороби позбавившись, стала опецьок опецьком. Хоч не втомлювалася переконувати себе й Гапочку, що не така вона вже й товста. І сердилася на одяг, що отак швидко збігається, — не встигнеш пошити, а вже й не налазить. І ревниво допитувалася на вулиці, коли попереду йшла товста жінка: «Вона товстіша од мене? Товстіша?» — «Товстіша», — відповідав завжди Гапочка, щоб уникнути драми…
Наспівавшись до хрипу, залишив підвал: пора вже й спати. Не на другому поверсі, де зараз лежала дружина, а на першому, на старій, з війни ще, канапі. Ліг головою на валик, посовав, шукаючи потилицею місце продавлене, та одразу ж і заснув.
Хоч сьогодні був понеділок — день, коли Гапочка відпочивав од базару, він, прокинувшись, одразу ж вирішив: поїду! Бачити сердите обличчя дружини, катуватися її мовчанням, мовчати й собі, бо кожне слово його буде витлумачене таки ж проти нього, — нерадісна ця перспектива змусила Панаса Юхимовича звестися ще до світанку та й, умившись, поснідавши похапцем, спуститися знову в підвал.
Цього разу не подався в тісну комірчину, в якій давав учора «концерт», — ввімкнув світло в просторому, на півбудинку, помешканні зі стелажами під яблука. Стелажі тягнулися вподовж стін і посередині — неглибокі в кілька поверхів коробки, де зберігався осінній врожай, тут панував густий яблуневий дух, а повітря було аж золотисте на колір. Панас Юхимович поставив порожні поки що кошелі, заходився набирати яблука з коробів.
Цього разу брав шампанський ранет — ніжні рожевобокі плоди, що танули в роті. Вибирав один по одному з тирси, струшував, вкладав акуратно до кошелів. Робив те машинально, бездумно, завченими автоматичними рухами: яблуко до яблука, хвостик до хвостика — ось уже перший повен, тепер візьмемось за другий. Наклавши по вінця в усі чотири, пов’язав акуратно хустинами, два — через плече, два — у руки, піднявся у коридор. Прислухався, чи не ходить дружина, — мовби ще спить, — вийшов надвір.
Усього так і омило бадьоре та чисте осіннє повітря. Стояла та особлива прозорість, коли все довкола: і підсобні будівлі, й паркан, і дерева, і будка з затягненим у неї ланцюгом, і ліс по той бік ріки були наче вирізьблені, а небо над головою геть зовсім уже світле, і на сході займається ранкова пожежа. Далеко попереду, проїжджаючи мостом, задудніла електричка, пронизливо свиснула — луна покотилася річкою, пішла понад лісом, і ліс аж гойднувся. Зачувши кроки хазяїна, заворушився у будці. Трезор. Застукотів по стінах хвостом, що з ним траплялося рідко: собачим якимось чуттям відчув, що хазяїнові дісталося на горіхи, тож і проявляв своє співчуття. «Лежи, Трезоре, лежи», — сказав розчулено Гапочка, але Трезор ще й носа чорного висунув, понюхав, чим пахне. Яблуками? Ну, хазяїн знову поволікся на ринок! Упину на нього немає! — так розтлумачив той рух Панас Юхимович, розтлумачив та й усміхнувся невесело: «А що маю робити? Добре, що ти неодружений!»
Одімкнув хвіртку, вийшов за двір.
На вулиці ще ні душі, Гапочка, звично порипуючи кошелями, заквапився до вокзалу: от-от мала підійти електричка, наступна ж буде аж через сорок хвилин, а він не збирався оті сорок хвилин стирчати на пероні. Хоч відтоді, як Панас Юхимович вирушив уперше на ринок, збігло немало часу, він і досі трохи соромився оцих кошелів, особливо коли зустрічав знайомих відставників. Тож і намагався якомога менше мозолити очі, чекаючи на електричку.
Встиг, хоч весь аж змокрів. У вагоні ще мало людей, то в наступну наб’ється — по самісіньку зав’язку. Гапочка, приладнавши кошелі, сів на лаву. Скинув приношену кепочку, витер змокрілого чуба. Втупився незрячими очима у вікно. Там щось миготіло, щось пропливало, щось одступало і наближалося, — ковзало по свідомості, і, коли б хтось оце запитав Гапочку, що він щойно бачив, Панас Юхимович навряд чи й зміг би відповісти: перед очима все ще стояло обличчя дружини…
— Ти що, здурів? У що ти вирядився?
— Ти ж сама купувала!
— Купувала, та не на сьогодні! — вже зовсім роздратовано. — Скидай мені зараз же!
Гапочка покірно починає роздягатись. Скидає кепку, тоді ще нову фуфайку, вилазить із кирзових чобіт.
— І сорочку? — питає, вагаючись.
— І сорочку… Й штани… Боже, який ти!.. Ну що без мене робив би?!
Панас Юхимович того не знає: йому здається, що весь вік, відколи й народився, поруч із ним була Соня. Скидає сірого кольору цивільну сорочку з відкладним комірцем, штани з «чортової шкіри». Лишається в самій білизні.
— І довго отак будеш стояти? — нервово сміється дружина. — Давай, бо запізнимося!
— Форму, Софонько? — питає розгублено Гапочка.
— Ні, моє плаття!.. Та ворушися швидше, бо електричку прогавимо!
І Гапочка зодягається, мов по тривозі. Мундир, тоді ще не тісний, черевики, шинеля, кашкет із кокардою.
— Ану, повернися! — Соня прискіпливо оглядає його, знімає із спини кілька волосинок. — Вічно на тебе сиплеться! — звично бурчить. Звівшись навшпиньки, поправляє погони: вони в нього чомусь завжди сповзають назад. — Все, можна йти, — каже, вдоволена. Сама в пальтечку легенькому осінньому, у кокетливому капелюшку, в черевичках з носками завуженими — дівчинка вісімнадцяти років, не більше (тоді Соня була ще худенькою).
Бере його під руку, виводить із будинку.
Двір тоді ще був свіжий і чистий. І паркан, і будинок, і навіть будка собача, в якій тиждень тому оселився Трезор, світилися отією новизною, що аж кричала: а ми щойно зведені, щойно поставлені! І молоденькі ще тоді яблуньки нагадували наречених, яких завели щойно у двір та на хвилинку й полишили.
З них усе й почалося: в той рік яблуньки рясно вродили, і Соня вирішила частину врожаю реалізувати на ринку. Бо пенсія — пенсією, а свіжа копійка завжди пригодиться. До того ж будинок з’їв усі їхні заощадження. Жах, скільки грошей поглинула ця прірва! «Не треба було замахуватися на двоповерховий!» — ледь не вирвалося в Гапочки, коли Соня вже вкотре почала журитися за витратами. Та вчасно прикусив язика. Соня ж сказала: «Коли б ми менше розмахувалися…» — «Ми?» — тільки й видушив Гапочка, який добре пам’ятав, як пробував заперечити проти двоповерхової споруди. «Ми, а хто!» — уже з викликом… Ну, нехай будемо й ми. Нехай Гапочці оті його несміливі заперечення просто наснилися. Але торгувати на ринку? Ставать за прилавок?.. Він просто не міг уявити свою дружину ще й за базарним прилавком…
«А чому це я? Чому скрізь маю бути я?» — «А хто ж? — аж оглянувся. — Я?» У нього, либонь, було таке обличчя, що Соня не витримала — розсміялася. Сказала майже ласкаво: «Ти, Паню, ти!.. Та й що ж тут такого! Не крадене ж продаватимеш — вирощене твоїми руками, — Гапочка мимоволі глянув на свої руки: кому-кому, а їм таки перепало. — Та й не ти один такий будеш, — продовжувала вмовляти дружина. — Думаєш, мало полковників їздять на ринок?» — «Полковників?» — «Атож! — кивнула дружина, наче їх усіх вже й порахувала. — Справимо одяг цивільний, хто там подумає, що ти в мене полковник…»
Погляд Панаса Юхимовича стає зовсім невидющий. Уже не пригадує, скільки опирався дружині («А таки опирався!» — ворухнулося гордо в ньому. Казав, що не піде на ринок нізащо. Скінчилося ж, як завжди, капітуляцією повною. І ось цими кошелями…).