Дерева, обкопані, доглянуті, мов під шнурочок побілені, тихо дрімали проти ласкавого осіннього сонця, — ні війне, ні шелесне, тільки вряди-годи зірветься пожовклий листок та й, тихенько погойдуючись, попливе-попливе у прозорому повітрі донизу. Була така тиша, така урочистість, що в Гапочки аж серце стенулося од солодкого щему: наче його хтось узяв та й погладив по давно уже сивій чуприні. Він стояв, весь омитий оцією прозорістю, наскрізь пронизаний нею, і невтішні думки, що досі важко гнітили його, не те що розвіялись, а якось наче вляглися, втихомирились. «Все пройде, все владнається», — нашіптували йому і яблуні, і весь простір довкола. Гапочка хотів уже був рушити до крайніх груш, які стояли ще не обкопані, та враз відчув якийсь неспокій: у саду наче щось змінилося, щось із ним скоїлось, що саме, він ще ніяк не міг зрозуміти. Охоплений неясною тривогою, повів очима попід дерева, по стовбурах, глянув угору. І занімів: яблука!.. Оті, угорі, на вершечках самісіньких, що їх з року в рік лишав Гапочка, як святкові прикраси… Обпадало геть листя, а вони все висіли… Падали заморозки, а вони горіли жаринами… Бувало, вже й перший сніг ляже, а вони все горять і горять — весело, переможно, червоно, — Гапочка щоранку виходив милуватися ними, йому здавалося, що, поки яблука угорі, доти й садок ще зовсім не завмер, не заснув остаточно, скутий морозом… Заходив, аж у самого щоки рожеві, потирав бадьоро долоні: «А яблучка наші висять!» І, снідаючи, усміхався про себе… Яблука, з-за яких Гапочка щоразу воював уперто з дружиною (Соня все поривалася зняти їх разом з усіма: це ж не один кілограм пропадає… задля якоїсь примхи дурної!), не одну сварку витримував, а таки рятував — зберігав до зими… Яблука, які і вночі йому не раз насипалися, — хтось наче краде, зриває безжалісно, і він прокидався в тривозі, й підбігав до вікна, й прислухався, чи не гавка Трезор… Яблука вже не висіли вгорі… Голо, порожньо, сумно стало в саду, осиротілі дерева якось аж зіщулились, ображено повисли спустілим гіллям — обірвала, всі до одного обнесла!.. Гапочка аж задихнувся від образи, він все ще дивився угору в надії побачити хоч одне, хоча знав наперед — не побачить; Соня якщо вже коло чогось заходжувалась, то доводила до кінця… Йому аж в очах запекло при думці, що дружина зробила все це, аби йому досадити, якомога болючіше вдарити… «За віщо?.. Що я їй такого зробив?..»
І вперше подумав, що дружина в нього зла й нехороша…
Кинув граблі, пішов геть із саду. Потинявсь, потинявсь по дворі, не знаючи, де подітись. Вийшов на вулицю. І так захотілося випити Гапочці, така спрага здушила за горло, що він, уже не вагаючись, подався до магазину…
Горілка не принесла ні забуття, ні втіхи. Хоч Гапочка щедро мішав усі компоненти: горілку, пиво, вино, але цього разу його не «брало». Пив, паче воду, в голові й не шуміло, і він, втупившись очима похмурими в чорну стіну навпроти, не пробував навіть співати.
І спогад, найважчий той спогад, що гірше фізичного болю терзає людину, примушує стогнати і морщитись, все настирливіше достукувався в його судомно напружену свідомість. І, хоч він гнав його досі од себе, наказував забутися, щезнути, зникнути, тепер піддавався йому з якоюсь похмурою насолодою.
Все почалося з сусідів. Не з тих, які жили по праву од Гапочок руку, а з тих, що ліворуч.
Вони стали будуватися на півроку пізніше; приїхали з Німеччини. Гапоччине дворище було вже обнесене суцільним парканом; з паркану, власне, й розпочиналося в ті роки будь-яке будівництво, бо все, з трудом роздобуте і не з меншим трудом завезене: і цегла, і цемент, і залізо, й дерево, — все це треба було оберігати в десять очей, щоб не попливло серед ночі з двору; тож Гапочки майже місяць закопували височезні стовпи, прилаштовували лати та обшивали дошками (скільки складометрів дощок пішло, страшно й згадати!), аж поки й звели — не паркан, а парканище… Гапочки вже майже сховалися за муром фортечним, коли одного червневого ранку, на пустирищі ліворуч, де густо росли бур’яни та червоніли купи цегли потовченої, з’явилося троє: він у погонах підполковника, вона у формі військовій, але без погонів («Вільнонаймана!» — сказала зневажливо Софонька), і малесенька дівчинка, дуже схожа на нього. «Ну, бути ще одному парканові поруч!» — подумали Гапочки, щиро зрадівши сусідам, бо не вони тепер крайні, але паркану так і не діждалися: сусіди поставили не паркан, а штахетник — півтораметрової висоти дощечки, дитині перелізти — раз плюнути. Ще й пофарбували в біло-блакитне: одна штахетина біла, друга — блакитна. Тож поруч з Гапоччиним парканом сірого й строгого тону штахетник той мав вигляд зовсім легковажний. «Ну, сусіди дають!» — сказав весело Гапочка. Соня ж додала майже вороже: «Подивимося, як вони цеглу свою берегтимуть!» — легковажність людська її завжди дратувала.
Сусіди, одначе, про цеглу й не думали: дістали фінський дерев’яний будиночок, які саме входили в моду, та за тиждень і поставили: три кімнати, кухонька, ванна, туалет і кілька комірчин. Ще й розташували не ближче до вулиці, щоб лишилося більше місця для саду, а посеред двору, наче ніколи й не бачили, як будуються нормальні люди.
Будиночок той довго мозолив Софоньці очі: мало того що за тиждень і поселилися («Може, і нам би отак», — сказав сумно Гапочка, дивлячись на тільки-тільки викопану яму під майбутній фундамент), а ще й розмалювали його стіни, мов писанку. Малювали вже мати з дочкою: величезне сонце, квіти якісь екзотичні, острови, пальми і хвилі, що несли білі парусники, — сюжети підказувала, либонь, мала, яка щоденно заляпувалась фарбою по самісіньку маківку: як мати її й одмивала! Софонька після цього остаточно переконалась, що сусідам бракує десятої клепки. «З привітом!» — сказала вона, ще й постукала пальцем по лобі.
Згодом і познайомилися. Прізвище — Юрченки, обоє з Чернігівщини, з одного й села, він, Юрко, брав участь ще у фінській, артилерист, пішов у відставку з посади заступника командира полку по стройовій («Мій полковник після війни обіймав лише генеральські посади!» — не забула поінформувати Софонька: Гапочка перед відставкою місяць виконував обов’язки начальника штабу дивізії) — далися взнаки пробиті легені («Чи не сухоти в нього? — скаже потім стривожена Софонька. — А ти з одного кухля ще й пив!» — «Які там сухоти. Просто чоловік спирту вхопив, от і закашлявся!»), вона медсестрою в санбаті («За п’ять років можна було й до лікаря дослужитися!» — і тут не витримала Софонька: дуже ж бо моложавою була оця Катя. «Ну, дослужитись! На лікаря вчитися треба!» — «А чого це ти її так захищать почав?» — спитала підозріло дружина. Гапочка одразу й зів’яв: «Хто її захищає! Я просто так…» — «Отож-то, що так… До них ще пригледітись треба: дуже якісь несерйозні»). Зійшлися лише на тому, що Соня, поки розмовляли з сусідами, так і тяглася погладити дитячу голівку. А потім сказала з тугою: «Це і в нас уже була б така Леся!» — «Що ж, Соню, вдієш: так сталося», — відповів на те Гапочка: докоряв собі, що не зупинив колись дружину. Дурні були, молоді: думалося, що вся вічність попереду…
Після знайомства і почалося поміж сусідами мовби негласно змагання: Гапочки заклали сарай цегляний, Юрченки розвели квітник попід штахетником, ще й дві, під вікнами, клумби: Гапочки зацементували двір перед будинком, Юрченки ж пустили спориш, посадили калину й берізку; Гапочки розбивали сад строго науково: тут — яблуні, тут — груші, там — сливи, вибираючи найурожайніші сорти, Юрченки ж перемішали грішне з праведним: і яблуні, й груші, і вишні — докупи («Веселіше їм буде рости», — сказав безтурботно сусід на зауваження Панаса Юхимовича, що так не можна); Гапочки повісили на воротях металеву табличку: «Во дворе — злая собака» (злій собаці тоді пішов другий місяць), Юрченки ж прилаштували на своєму штахетнику: «У дворі — злий кіт». Ще й намалювали кота: білий, як сніг, а очі блакитні, мов небо. Ще й шия пов’язана рожевою стрічкою. Ангорський котище, привезений Юрченками аж із Німеччини (подумати тільки: не килими, не сервізи — приперли кота!), — запеклий волоцюга, ще й бабій, як його охарактеризувала сама Катерина. Красень — пошукати такого! Всі довколишні кицьки мліли за іноземним зайдою (тоді ще не точилися дискусії про схиляння перед Заходом), і він збирав рясні врожаї по сусідніх дахах.