Гапочка, коли вперше угледів ту вивіску, сміявся до сліз. Соня ж образилася. І довго не розмовляла з сусідами.
Помирила їх Леся: постукала якось у хвіртку, поважно сказала.
— Приймайте гостей.
Софонька враз одтанула. Взяла за руку, повела у тимчасове приміщення, яке вони сяк-так зліпили, поки зведуть будинок. Налила компоту, вгостила цукерками. Леся статечно подякувала, компот акуратно випила, цукерки сховала до кишені в фартушку біленькому поверх сукенки, — отака собі маленька жіночка з серйозними, як у мами, очима. Ходила потім по двору, пильнуючи, щоб не забруднити черевиків, допитувалася: а це що? а це? Побачила Трезора, нерішуче спинилася.
— Не бійся, він не кусається.
— А я не боюся! — Підійти, однак, не насмілилася: обійшла цуценя стороною. Спитала, на будку показуючи: — Він отут житиме?.. А чому без віконця?..
Зазирнула і до ями:
— Ви кого тут закопуватимете?..
— Тут у нас буде будинок, — пояснила Соня.
Леся аж одступила, спитала налякано:
— Ви його закопаєте?
— Тут буде підвал… Тобі в нас подобається? — спитала згодом Соня.
Леся звела вгору обличчя, подивилася пильно: вона мовби вирішувала — казати всю правду чи ні. Торкнулася цукерок в кишені, тихо відповіла:
— Подобається… — Й додала чесно одразу ж: — Тільки в нас веселіше…
— Чудо — не дитина! — сказала Соня, провівши Лесю додому. — Лише чотири роки, а скаже — наче доросле.
І не раз, вгледівши на вулиці дівчинку, кликала:
— Лесю, а йди-но сюди!.. Ходи, я тобі щось дам!..
Гапочка ж радий Лесі подвійно: що самій дівчинці, а ще й тому, що після її відвідин Софонька, хоч якою була роздратованою, враз одтане.
Росла Леся, підростали й деревця у саду: вище, вище і вище. По плече, по маківку, по підняту руку. А згодом уже й рукою не дістати вершечка, як не спинайся. І вже перше суцвіття обкидало тоненькі гілки, і перші бджоли загули в саду, а потім стали дозрівати перші яблука й груші, абрикоси та сливи. І перші прикрощі разом з ними: зірвані недозрілі плоди, обламане гілля. Навіть до Гапочки кілька разів залазили в сад, незважаючи на високий паркан, ще й колючий дріт, пущений зверху, і Панас Юхимович, який вискочив на шалений гавкіт Трезора, раз упіймав одного — тепленького зняв із яблуньки.
— За вухо!.. За вухо тримай!.. — кричала дружина.
Гапочка, однак, тієї команди не виконав: так нечиста сила викручувалася, що вухо могло й одірватись. Тож тримав щосили за руку.
— Ти чий? — Хоча б міг і не питати: одразу впізнав, Отаман босоногої ватаги, гроза всіх садів.
— Пішли до матері!
— Скажи, хай добре провчить! Хай одучить по чужих садах шастати! — напучувала дружина.
Не вів — волік за собою. І дивно: вже майже не гнівався. Може, од згадки про себе, коли йому було стільки ж, про те, що в селі зроду-віку діти, як гусінь: поки в чужий сад не залізуть — не наїдяться, тільки Гапочці уже й жалко хлопця: знав його матір як жінку дуже легку на розправу. Та й де ж не бути сердитою: четверо отаких короїдів, а чоловік не повернувся з фронту!
— Ти думаєш, матері твоїй буде приємно? Що ти ростеш отаким розбишакою?
Мовчав, тільки сопів. Та все смикався: надіявся вирватись.
— Ну, гаразд, ось я тебе відпущу. Але ж ти знову полізеш у сад.
— Не полізу.
— Чесне слово?
— Чесне, — дивлячись набік.
І хоч Гапочка не дуже тому чесному слову повірив, вирішив, однак, одпустити.
— Гляди ж: попадешся іще раз, тоді не просися!
Вирвався — не подякував навіть. І вже за рогом, у завулку, — розбійницький посвист: скликав, мабуть, ватагу…
Та в Гапочки хоч паркан, а в сусідів од лугу і штахетин немає, стоять дерева беззахисні — обривай, кому тільки не ліньки. І скільки разів підбирали Юрченки обтрушені ще зеленими яблука, скільки сліз пролила їхня Леся над обламаним гіллям, бо деревцям же — болить!
— Дитину хоча б пожаліли, як саду свого не жаліють! — не раз обурювалася Софонька. — На паркан грошей жалко, то без яблук отак і сидітимуть.
Нальоти «розбійників» припинилися після одного випадку. Гапочка б не повірив, якби на власні очі того не побачив: крізь щілину в паркані. Почув шурхіт підозрілий по той бік, підкрався, глянув: повзуть! Вся «банда» у повному складі: рачкують, догори задираючи худенькі, обтягнені подертим та латаним сідниці, а попереду всіх, як і водиться, — її ватажок. Гапочка хотів уже був крикнути: «А куди ви ото повзете!» — та одразу ж побачив цибату постать сусіда: той, скрадаючись, ішов позад «банди». Рухався так обережно, що вони його й не чули. Коли ж лишилося до саду кроків із двадцять, спитав:
— Хто ж так, хлопці, повзає?.. По-пластунському треба!
«Банда» так і вклякла, а сусід, зайшовши уже наперед, сказав ватажкові докірливо:
— А ти теж: взявся командувати, а сам нічого не вмієш! Дивись, як повзати треба!
Ліг на землю, і все тіло його стало напружено-зібране.
— Ліву руку — раз!.. Праву ногу — раз!.. І голову до землі, якщо хочете, щоб вона у вас збереглася. — І поповз, і поповз по-пластунському…
Потім звівся, обтрусив галіфе й гімнастерку, спитав зовсім уже ошелешених:
— Ясно, як треба?.. Ану, давайте попробуємо!.. Всі лягайте, усі! — Бо хто таки ліг, а хто задком, задком та подалі од дивакуватого дядька. — А ти ж чого? — це вже до ватажка. — Ти ж командир, кому, як не тобі, приклад показувати? Чи, може, боїшся?
— Чого б я боявся!
— Тоді давай — лягай попереду!
Ліг. А на нього дивлячись, лягла уся «банда».
— А тепер слухай мою команду: до крайньої яблуні по-пластунському вперед!.. Голови, голови нижче!.. До землі притискайтесь!.. Щоб не зачепив осколок чи куля… Молодці!..
«Молодці» тільки сопіли. Рили землю, аж шурхіт стояв. Коли ж проповзли метрів десять, скомандував Юрченко:
— За мною в атаку — ур-ра!!!
Нещасна яблунька аж затріщала. І найбільше старався сам Юрченко: вибирав достиглі плоди.
Соня себе тільки по лобі постукала, коли Панас Юхимович розповів їй про черговий вибрик сусіда:
— Він ще їх по чужих садках поведе! Їстимемо яблука хіба що з базару. — І зітхнула, Лесю жаліючи: — Бідна дитина з отакими батьками!
Але прогноз Сонин не збувся: напади на чужі сади як обрізало, а вся «банда» цілими днями товклася у Юрченків. Спершу захопилися риболовлею, Юрченко день і ніч пропадав би на річці з вудочкою. Клює не клює — стоїть по коліна в воді, як апостол, а тоді бухикає так, що аж Гапочкам чутно.
— Багато ваш чоловік наловив? — спитає, не витримає Соня.
— Та якраз на сніданок котові, — відповість з незлим сміхом Катя: ставилася до свого чоловіка, як до дитини дорослої. Так і казала: — В мене двоє дітей: Леся і Юрко. От тільки не знаю, котре з них більша дитина.
Тож Юрченко з’їздив у місто, накупив причандалля рибальського — мало не на місячну пенсію: і вудилища, і жилки, і поплавки та гачки, — і відтоді містечкові черв’яки стали глибше зариватися в землю: викопають і на гачок — ловися, рибко, велика й маленька! Ловилася переважно маленька, та ще болячки, що густо обсідали заповзятих рибалок. І після того як було зламано кілька вудок, і кілька матерів перестріли Юрченка на вулиці з останнім, сто п’ятим, як на той час у газетах писалося, попередженням, придумав сусід для своїх підшефних іншу забаву: збирати по лісах, по лугах залишки зброї, що її посіяла густо війна. Для музею бойової слави при школі. Ходив кілька разів до директора школи і так йому набрид, що той зрештою погодився: організовуйте, тільки глядіть, щоб комусь руки-ноги не відірвало. (Ще свіжі у пам’яті були ті випадки: там рознесло на шмаття корову, там дітей покалічило — земля ще дихала смертю). І виділив при школі кімнату. Юрченко привіз дошки, змайстрував разом із помічниками стелажі, а потім щосуботи й щонеділі став вирушати з ними в ближні й дальні походи: іноді на день, а часом із ночівлею у лісі, біля багаття, в наметах. Поверталися втомлені, як чорти, перемазані, коли й з руками порожніми, а частіше таки з трофеями. На стендах стали з’являтися автомати й гвинтівки з потрощеними прикладами, з погнутими стволами, гільзи гарматні й гранати розряджені, протигази й патронташі, навіть два кулемети: один ручний, а другий «максим», що дожив до цієї війни чи не з часів громадянської: щиток весь прошитий осколками і як ножем зрізане колесо. І під кожним отим експонатом — акуратна табличка: знайдено там-то і там-то; як вдалося встановити, в такому-то році, в такому-то місяці така-то наша дивізія (полк, батальйон, а то й рота) тримала тут оборону. Тут же висіли й фото: солдатська могила на узліссі — тумбочка з п’ятикутною зіркою, а на ній напис побляклий; ланцюжок окопів над річкою, геть зарослий травою; бліндажі та землянки, обвалені вибухами; танк обгорілий, Т-34, з намертво закритими люками; крило літака, що стирчить посеред молоденьких берізок, — наче літак, зариваючись в землю, оті берізки й висіяв; молоді й літні обличчя, переважно таки молоді, навіки застиглі в печальному глянці: рядовий… рядовий… сержант… лейтенант… — тоді їх тільки починали збирати по лісах та по луках, по ланах та яругах та й звозити до братських могил…