Якось прикотили гармату, протитанкову, з подібною Юрченко, молоденький ще тоді лейтенантик, і починав воювати. Витягли з болота (чи то гармаші необачно втопили, чи зробили те навмисне, щоб не дісталася ворогові), — два дні воювали з тванню, — обмили, обполоскали в річці та й затягнули гуртом до Юрченка в двір. Тиждень розбирали та чистили намоченим у гасі ганчір’ям (всі ганчірки, що ними користувалися матері, зникали, наче корова злизувала), знову складали, вчилися наводити на рухомі цілі: у корів, що паслися на лузі, в єдиного трактора, який диркав по той бік річки, і таки донаводилися: колишній ватажок «банди», а тепер помкомвзводу заклав підкаліберний набій та по тракторові й смальнув. Поцілив якраз у мотор: трактор смикнувся й завмер, а тракторист мерщій скотився на землю.
Того ж дня у дворі Юрченків з’явився міліціонер, склав акта «на предмет із’ятія незаконно пріобретьонного оружія, іменуємого протівотанковой пушкой». Гармата була урочисто «із’ята», Юрченко оплатив капітальний ремонт трактора, ще й одержав сувору догану по партійній вже лінії, а помкомвзводу відбувся досить легким покаранням: з огляду на те, що поблизу не було штрафбатів, його розжалували на рядового.
Та хоч що б там сталося, музей успішно поповнювався експонатами, музей уже ледь вміщався у відведеній для нього кімнаті і потроху ставав гордістю школи. Особливо після того, як музей помітила обласна газета: подала інформацію, ще й фото директора на фоні експонатів. Згадали й підполковника Юрченка, який очолює патріотичну роботу, і Гапочку аж у серце кольнуло, коли він прочитав, Соня ж сказала: «Він довоюється», — мала, мабуть, на увазі постріл по тракторові.
Підростала Леся, вже й вона ходила з татом у походи, не розлучаючись з фарбами й мольбертом, — мріяла стати художницею. Майже щодня бувала в Гапочок: сусіди жили тоді дружно, не минало й дня, щоб не заходили одне до одного, а на свята часто сходились докупи. Соня не раз казала, що Юрченки хоч трохи й «з привітом», але люди загалом хороші і їм повезло на сусідів. Панас Юхимович радо погоджувався, йому теж подобались Юрченки, особливо мама Катя, до якої він відчував боязливу пошану: така була серйозна й стримана. Гапочки вже добудували будинок, у саду рясно родили яблука, груші, вишні та сливи, Панас Юхимович їздив на Бессарабку — спершу двічі на тиждень, а потім майже щодня. Леся кінчила вже шостий, коли в травні, в переддень Перемоги, зайшов Юрченко й попросив виступити перед учнями із спогадами.
— Розкажете, як воювали.
Знав би, у що це виллється, не погодився б нізащо.
Того вечора лягли спати дуже пізно: Соня підганяла мундир. Мундир провисів майже два роки ненадіваний, і коли Гапочка кинувся його приміряти, то кітель не обіймав черево, а штани були тісні в поясі. Соня заходилася переставляти гудзики, доточувати комір, про штани ж сказала, що не обов’язково до самого верху й застібати: підхопить на пасок та й сховає під кітелем.
— Ніхто й не помітить.
Гапочка послухався, а потім, коли вже стояв на сцені, то про штани тільки й думав: все здавалося, що пасок виліз з-під кітеля.
Та це ще на нього чекає, це ще буде попереду, а поки що дружина, вже вкотре приміряючи кітель, цікавиться, не випускаючи нитки з зубів:
— Про що ж ти їм розповідатимеш?
— Про війну… — Гапочка і сам до ладу не знає, про що говоритиме, його вже аж острах бере, що отак легковажно погодився. Міг би й відмовитись, пославшись на якусь вигадану хворобу, а тепер вже було пізно.
— Що про війну? — Націлена на конкретну щоденну роботу, Софонька терпіти не могла загальників.
— Ну, про війну… Як воювали…
— І тут тебе треба вчити! — каже з досадою Софонька. — Як же ти виступатимеш, коли й сам до ладу не знаєш, про що говорити? Тоді краще й зовсім не йти!..
Панас Юхимович уже й радий не йти, але ж сусід. Де він і взявся на його голову!
— Ти от що… Ти пригадай якийсь бойовий епізод.
Бойовим епізод…
— Може, про Зайчика?
— Ну от, а ти сушив голову! — задоволено каже дружина. — Звісно ж, про Зайчика!.. Як ти одразу про це не подумав!..
Гапочці самому аж дивно: не згадати одразу ж про Зайчика!
— Ти його пам’ятаєш? — питає схвильовано Софоньку. — Фото його пам’ятаєш? (Софонька Зайчика живого вже не застала).
— Пам’ятаю, — відповідає дружина приглушено: у неї все ще нитка в зубах. — Та постій, не крутися! Дай пришити хоч гудзика…
Гапочка ж уже не може на місці і встояти: фото!.. Де його фото?..
Мусив обов’язково знайти… Сьогодні ж, негайно…
І коли Софонька нарешті його одпустила («Ну от, тепер ти хоч на людину схожий»), він, мундир не знімаючи, кинувся до кабінету.
Кабінет Гапочки був на другому поверсі, великими вікнами в сад: Софонька сама купувала стіл, крісло, канапу, лампу настільну й велику, на відро добре чорнильницю: «Писатимеш мемуари». В книжкових магазинах стали появлятися спогади маршалів та генералів — Софонька до цих книжок ставилася досить спокійно, поки не наткнулася на мемуари полковника. Відтоді втратила спокій: її Паня теж писатиме мемуари. І нещасний Гапочка, який розучився вже й ручку тримати, мусив сідати щовечора (Софонька чомусь була переконана, що мемуари пишуться тільки вечорами)… мусив щовечора гибіти по дві-три години за письмовим столом. Сидів і краєчком вуха ловив: лягла уже спати дружина чи не лягла…
Мемуари так і не побачили світу, хоч Софонька мучила його майже півроку. «Ось хай трохи звільнюся — писатимемо разом», — вирішила врешті вона. Гапочка ж відтоді в кабінет ні ногою…
Метався по кабінету, шукаючи фото. Мало бути десь тут… тут, у столі… Висунув шухляди, нишпорив у паперах, листах, документах, акуратно складених Софонькою («Боже, що ти тут наробив! — вичитуватиме потім дружина. — Я не встигаю прибирать за тобою!»). Фото не було. Тоді Гапочці здалося, що воно в якійсь із книжок. Почав діставати товсті й тонкі томики з книжкової шафи (все це були мемуари, Софонька все ще надіялася, що чоловік таки писатиме. Софонька не раз казала Гапочці, коли він лаштувався подрімати після обіду: «Краще почитав би мемуари»), але фото не було і в книжках. І коли він уже зовсім втратив надію, його погляд упав на цупкий зелений папір, що лежав на столі. Глянув і одразу ж згадав: так ось де воно! Він же сам його туди й поклав!
Підняв папір і побачив вилинялий прямокутник фотографії. І очі Зайчика, великі, повні довіри, по-хлоп’ячому віддані, прямо-таки закохані в нього, так і вдарили Гапочці в душу.
Гапочка, тоді ще старший лейтенант і командир стрілецької роти, приймав поповнення, прислане з батальйону. Поповнення прибуло ще затемна, щоб не помітили німці; Гапочка само додивлявся тривожний передсвітанковий сон (снилися все бої, будь вони прокляті!), як його розбудив старшина:
— Товаришу старший лейтенант!.. Товаришу старшлейтенант!..
— Га?.. Що?.. — Гапочці здавалося спросоння, що ворог рушив у наступ або ще гірше: прибуло якесь високе начальство.
— Поновлення, товаришу старшлейтенант.
Гапочка одразу ж пригадав обіцянку комбата прислати поповнення.