— Скільки?
— Двадцять із хвостиком.
— Який іще хвостик?
— Самі побачите.
— Гаразд, зараз вийду.
Старшина пішов. Гапочка ж усе ще позіхав, чухмарячи груди: до трьох годин ночі затримався у взводах, перевіряючи оборону (комбат попередив, що німці збираються зрізати виступ, за який вчепилася рота Гапочки), обійшов весь передній край, у всі окопи заглянув, цікавився наявністю боєприпасів, особливо для кулеметів, на кулемети покладав усі надії: знекровлена в попередніх боях рота його не мала й половини штатного складу. А прийшовши до себе в землянку, насмілився подзвонити комбатові: знову просив прислати хоч трохи бійців.
— Та де я тобі їх у… візьму! — одразу ж розлютився комбат. — У мене тут роддому немає! Ясно тобі?
Іншим разом Гапочка трубку й поклав би, але зараз у нього у вухах ще лупали розпачливі благання комвзводів дати хоч трохи людей.
— Слухай, Гапочко! — заревів у трубку комбат. — Ти мені кинь!.. Не затримаєш фріца, я з тебе три шкури здеру!.. Ви там що: воювать розучилися?!
Врешті комбат, накричавшись уволю, пообіцяв прислати поповнення.
Після розмови з комбатом Гапочка, хоч який був натомлений, заснути одразу ж не міг: все здавалося, що він чогось недогледів, щось узівав, повзаючи по передньому краю. Таке, хоч знову взувайся та вертайся у взводи. Врешті, натягнувши полу шинелі на вухо, заснув. І тільки заснув, як його розбудив старшина…
Потягнувшись, аж затріщало в суглобах, Гапочка змусив себе одірватись од тапчана. Навпроти, на такому ж тапчані, смачно хропів замполіт. Гапочка спершу хотів його розбудити, та, пожалівши, роздумав. Взувся, підперезався ременем з важким парабелумом, застебнув комірець гімнастерки. Пригинаючись, щоб не зачепити головою низького одвірка, покинув землянку.
В обличчя йому так і вдарило сирістю. Заболочена річечка текла поблизу землянки, од неї щоразу наповзали передсвітанкові осінні тумани, пронизували до кісток. Гапочка подумав про фуфайку, але вертатись не став: натомість занепокоєно глянув угору. Тепер, коли його попередили про можливу спробу німців ліквідувати виступ, він, виходячи з землянки, щоразу дивився у небо. Цього разу не побачив жодної зірки, отже, німці не зможуть бомбити, — Гапочці аж на душі розпогодилося, і він, повеселілий ураз, піднявся сходинками, пішов до прибулих.
Бійці стояли, вишикувані старшиною в одну шеренгу, по зросту підібрані: правофланговий найвищий, потім нижчий, нижчий і нижчий, а вже на лівому фланзі щось аж при самій землі, — Гапочка лише тепер зрозумів, кого мав на увазі старшина, поминаючи «хвостика», бійці тонули в передсвітанковому мороці — темними зіщуленими постатями, сірими плямами облич. «Струнко!» — не дуже голосно, щоб не докотилося до німців, але не так уже й тихо, щоб не втратити металу в голосі, скомандував старшина та й, карбуючи крок, пішов назустріч комроти. І тільки долоню до кашкета підніс — «Вільно!» — сказав йому Гапочка, і старшина, невдоволений, що комроти не дав одрапортувати як слід, обернувся й скомандував: «Вільно!» Бійці заворушилися, хтось кашлянув, хтось тихо щось мовив сусідові. «Розговорчики!» — строго сказав старшина, і бійці знову завмерли.
Гапочка йшов уздовж шеренги, марно намагаючись розгледіти обличчя бійців. Не бачив ні брів, ні очей, ні губів — лише невиразно сіріючі плями під великими й малими пілотками. А може, це й краще, що він їх не бачив: скільки провоював, а й досі не міг звикнути до нетривкості людського життя… Звикнути до того, що людина, яка ще зранку стояла перед тобою жива та здорова, увечері може бути вже мертвою.
Зупинився навпроти «хвостика», зовсім уже не по-командирському, тихо і м’яко спитав:
— Ваше прізвище, товаришу боєць?
«Хвостик» здригнувся, наче оце щойно вгледів командира, виструнчився, дзвінко вигукнув:
— Зайчик!
Хтось пирснув, хтось реготнув, Гапочка ж із жалем дивився на Зайчика: до щему в серці хотілося, щоб оцей «хвостик» хоч трохи пожив.
— Хворі є? — звернувся до шеренги в надії, що Зайчик озветься перший. Тоді він одправив би його в санбат. Поки дійде, поки там розберуться, дивись, і мине оцей бій, що не обіцяв нічого хорошого. — Всі здорові? — запитав ще раз Гапочка, бо шеренга мовчала.
— Та мовби не хворі, — обізвалися з правого флангу. — Хіба що голодні.
— Старшина! — обернувся до старшини Гапочка: він уже вирішив, що робити з Зайчиком. — Бійців нагодувати, порівну розвести по взводах… Рядового Зайчика до мене вістовим…
Панас Юхимович аж морщиться болісно: йому тепер здасться, що Зайчик пожив би довше, коли б він його відправив у взвод. Адже німці того дня так і не наступали: заслали тільки розвідників, коли він повертався од взводів. Він, замполіт і вістовий Зайчик…
А перед тим був довгий день, повний тривожного чекання наступу німців. Без кінця дзвонив телефон. Гапочка хапав розпечену трубку, прикладав нервово до вуха: лунав здебільшого, охриплий од постійної лайки голос комбата. «Як там німці?.. Не ворушаться?.. Гляди мені, Гапочко!..» Гапочка клав трубку і важко зітхав: уже наперед відчував себе винним. Подзвонили двічі й з полку, і хоч ці не лаяли, не погрожували здерти три шкури, коли що буде не так, йому від цього було не легше. Під кінець дня Гапочка вже був би радий, аби німці рушили в наступ, — тоді він хоч знав би, що йому робити, але німці мовчали, зачаєні, німці навіть не відповідали на постріли, наче знущаючись із нього, — таке, хоч самому піднімай людей в атаку.
Врешті не витримав і сам комбат: перед обідом появився в землянці.
Одразу ж стало тісно, хоч комбат був низенький на зріст, ще й худий, — може, од комбатового басовитого голосу (хто не бачив його, а чув тільки голос, обов’язково думав, що розмовляє з людиною двометрового зросту). А може, від кавалерійської бурки, що її носив навіть улітку комбат, нещадно під нею пріючи, — Гапочка аж у стінку вдавлювався, щоб не зачепити начальство.
— Так що твої, Гапочко, німці?.. Що вони собі думають, га?..
Гапочка одразу ж відчув себе винним за німців.
— А це що таке? — помітив Зайчика комбат. — Чому не в окопах?
— Це мій вістовий.
— Вістовий?.. Багато, Гапочко, живеш!.. Я, можна сказати, весь батальйон оголив, а ти ординарців заводиш!.. У генерали націлився, Гапочко?
Гапочка про генеральські погони й не снив, однак заперечувати не став: з гіркого досвіду знав, що начальству краще не перечити, начальство треба слухати мовчки й уважно.
— Гляди мені, Гапочко! — наче бажання стати генералом було якоюсь крамолою.
Влетіло й політрукові, літньому вже чоловікові з обвислими, як у сома, вусами (Панас Юхимович напружував, напружував пам’ять, але згадати його прізвища так і не зміг).
— А ти чого опустив свої вуса? Німців злякався?
— Вуса тут ні при чому, — відповів політрук, чим і викликав нову порцію крику: комбат був переконаний, що підлеглих можна виховувати лише криком і лайкою.
Накричавшись досхочу, комбат забажав пройтися по передовій: на власні очі побачити, як приготувалися взводи до наступної атаки німців. І хоч Гапочка з політруком його відмовляли: день же, поки добиратимуться до окопів, німці перестріляють їх запросто! — але так і не вмовили. «Боїшся, Гапочко?» І Гапочка й політрук врешті взяли автомати. «І вістового прихопіть, хай звикає!» — не забув, бач, і бійця, що перелякано сидів у кутку. Зайчик теж ухопив автомат, подарований Гапочкою (нищечком грався ним, наче дитина, приміряв і сяк і так — не міг намилуватись), вискочив за командирами: найбільше боявся, мабуть, одстати.
Німці, звісно ж, їх обстріляли: на белебні, щойно виткнулися з-за ріденьких дерев. Під ногами чавкотіло болото, попереду, на довгому пагорбі, чорніли наші окопи, а ще трохи далі, на висотці приплеснутій, густо порослій кущами, сиділи вже німці… вони відкрили вогонь з міномета: перша міна провила вгорі тоскно й тривожно, і необстріляний Зайчик, який іще не знав, що та міна, яка виє, то ще не твоя, а твоя та, що шелесне, плюхнувся прямо в твань, що й дало привід комбатові поцікавитись саркастично: «Як ти з такими воювати збираєшся, Гапочко?» — наче не він Зайчика і прислав; але за кілька секунд вже сам лежав у болоті, бо друга міна вже не завила — зашелестіла над головами. І рвонуло, і вибухнуло, й обкидало тванню…