Так його рота не тільки одбила ворожу атаку, а й захопила висотку, всіма прокляту висотку, з якої німці продивлялися весь наш передній край оборони — голову не давали підняти.
— Молодець, Гапочко! — кричав у трубку комбат. — Я знав, що ти у мене орел! — Гапочка одразу ж згадав про «лайно». — Можеш вертіти дірку під орден!..
А Гапочка, слухаючи комбата, приречено думав, що треба сідати й писать похоронки. Не тільки на політрука й Зайчика, а ще на чотирнадцятьох, що їх поховали сьогодні в братській могилі. Не подякувавши навіть комбатові, Гапочка поклав трубку, довго дивився на гору документів, що належали вбитим. Важко зітхнув, підсунув до столу ослін, вийняв з кишені трофейну ручку з «вічним» пером.
Знову задзвонив телефон.
Гапочка здригнувся, кинув з досадою ручку. Ні, йому таки не дадуть і дихнути! Що за проклятий день!
Звівся, взяв трубку, що аж підскакувала, — дзвонив знову комбат.
— Як там у тебе, Гапочко? — голос комбатів лунає весело, по-панібратському. — Тихо?.. Фріц не ворушиться?.. Тоді чекай гостей. Гостей, а не німців! — і засміявся власному дотепові.
Гостями могло бути тільки начальство, комбат, либонь, уже роздзвонив на весь полк, Гапочка занепокоєно глянув на дві пом’яті постелі з кинутими жужмом шинелями, заходивсь прибирати. Навівши у землянці такий-сякий лад, глянув на себе в люстерко, що лишилося після чепуруна-політрука: брудною щетиною заросле обличчя, праве око червоне од крововиливу, на скроні синець отакенний, гімнастерка з обірваними гудзиками, на шиї рудий валик бинта. Глянув донизу, на галіфе: роздерте вище коліна — шматонуло осколком?.. Ні, швидше зачепився об колючу дротину… Там того дроту було, як сміття… Гапочка дивився на себе, на свій одяг пошарпаний, на стоптані чоботи, руді од болота, і думав приречено, що вигляд у нього, як у арештанта, — тільки приймати гостей! Згадав про нове галіфе з тонкого командирського сукна, що його ще не надягав жодного разу, дістав, переодягнувся похапливо (не вистачало ще, щоб його застали без штанів!), гімнастерку ж полишив цю, бо іншої не було… За гімнастерку хай вибачають — не до парадів було… Оббинтував ще раз шию, дістав бритву, шматок ерзац-мила, що пахнув чорті й чим, заходився голитися. З молодою м’якою щетиною наче зшкрібав утому, що накопичувалася протягом оцих днів і ночей, осідаючи в ньому, — вивільнявся од чогось важкого й похмурого, з насолодою водячи бритвою, і, коли вмився й одеколоном навіть протерся, йому стало аж легше.
Комбат, як і обіцяв, прийшов секунда в секунду.
— Ну, Гапочко, розкажи кореспондентові, як ти у мене воюєш! — закричав ще з порога. — Знайомся, товаришу майор: це мій найкращий командир… А це — товариш майор, кореспондент нашої фронтової газети. Відчуваєш, чим пахне?
Од комбата пахло фронтовими ста грамами. Був явно задоволений Гапочкою, а ще більше, мабуть, собою: в тім, що рота не тільки відбила атаку, а й потіснила ворога, відчував і свою неабияку заслугу. Кореспондент, високий цибатий майор, одразу ж потягнувся до планшета, але комбат його зупинив:
— Зачекай, майоре, у нас так не водиться… Спершу перекусимо, а тоді вже й до діла. — І підморгнув до Гапочки: давай, мовляв, пригощай!
Гапочка одкрив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав трофейну баклажку із шнапсом. Запросив до столу.
— Так за що вип’ємо? — запитав комбат, коли шнапс був розлитий по кухлях. — Га, майоре?
— Хай он скаже господар, — кивнув на Гапочку кореспондент: Гапочка весь час ловив на собі його допитливий погляд.
— Рубай, Гапочко, тост! — весело скомандував комбат, — Не осором царицю полів!
Гапочка тости проголошувати не вмів, коли й траплялося, то пив мовчки. Хотів уже був проголосити тост за нашу перемогу, бо цим, власне, і жив кожен фронтовик, та ось погляд його упав на солдатські книжки, що лежали осиротіло на ліжку. Перед очима його гойднувся широкий горбик землі, що виріс за землянкою, де лежали і Зайчик, і політрук. Тихо сказав:
— Вип’ємо за світлу пам’ять тих, що загинули… — Хотів іще щось додати, але бинт душив горло, і Гапочка, морщачись чи то од болю, чи од смердючого шнапсу, висушив кухоль до дна. Й одразу ж відчув, який він голодний: з учорашнього дня крихти в роті не мав.
Потім кореспондент таки розстебнув свій планшет, дістав блокнот і авторучку.
— Не звертайте уваги, — сказав. Гапочці ж стало ще важче говорити, хоч він чесно намагався розповісти про все, що відбулося протягом минулої доби. Хотів був почати із того, як зіткнувся з німецькою розвідкою, але комбат його перебив: «Ти про бій давай, про бій!» — Ревнивий до слави свого батальйону, комбат не хотів, щоб кореспондент довідався про цей неприємний випадок, і Гапочка став розповідати про бій. Невдоволений собою, аж морщився внутрішньо: так у нього незугарно виходило. Кореспондент занотував. Гапочці весь час здавалося, що майор тільки вдає, що записує, коли ж він замовк, майор задумливо почухав чоло.
— Не густо, — засміявся, морщачи носа. — Ну, нічого, щось домалюємо. — Ще раз почухав чоло, а комбат, занепокоєний тим, що розповідь Гапочки не справила враження, поспішив пояснити:
— Він у мене третю добу вже не спить… Фріців у гості чекав…
— Перепало вам! — поспівчував кореспондент. — По собі знаю, що це таке… Ну, гаразд, не буду більше вас мордувати… Ще одне — і кінець… Назовіть кількох бійців… Про кого треба згадати.
Гапочка одразу ж подумав про Зайчика. І, намагаючись не зустрітися поглядом з комбатом, став розповідати про нічну пригоду. І диво! — розповідь полилася легко та вільно, де й знаходилися слова, кореспондент враз ожив, очі його загорілися, ручка прудко забігала по чистій сторінці.
— З цього й починали б! — сказав задоволено, склавши блокнота. Побачив документи убитих і запитав: — Фото не лишилося?
— Є, — одразу ж пригадав про фото Гапочка. Знайшов фото Зайчика, дав майорові.
— Зовсім ще дитина! — сказав майор, роздивляючись фото. — Можна, я візьму його з собою?
— Звичайно ж, майоре, бери! — дозволив комбат.
Гапочка ж попросив:
— Тільки верніть.
— Обов’язково, — пообіцяв. — Спробую надрукувати. — Вклав фото в блокнот, знову потягся до документів. — А це чиє? Теж Зайчикове?
— Так.
— Можна глянути? — Не чекаючи дозволу, майор узяв фото, вражено мовив: — О, наречена!.. Гарненька!.. Як, капітане? — Це вже до комбата. — Одружився б із такою? — Комбат одразу відповів, що одружився б, Гапочку ж від легковажного запитання майорового аж пересмикнуло: бачив Зайчика, не живого — убитого, із строго застиглим обличчям, — Зайчик наче постарішав за ті кілька секунд, коли помирав, на добрий десяток років, узнав щось таке, чого їм, живим, знати не дано. Гапочка ледь стримався, щоб не висмикнути фото в майора, а той, повернувши аркушик картону тильною стороною, вигукнув: — О, тут і напис! — І прочитав: — «Дорогому мужеві Василькові Федоровичу на довгу любов. Оля…» Так він, виявляється, й одружитись встиг!.. Переспав нічку-другу й одразу ж на фронт… Можна, я і це фото візьму?
— Забирай хоч усі! — великодушно дозволив комбат. Гапочка ж, глянувши на комбата майже з ненавистю, раптом сказав:
— Не можна.
— Ти що? — вирячився на нього комбат.
— Не можна! — повторив, збліднувши, Гапочка.
— Тоді я хоч напис перепишу…
— І напис не можна!
— Та ти що, Гапочко, що?! — закричав на нього комбат. — Ти думаєш, що ти верзеш?!
Кореспондент усміхнувся, зніяковів, стенув плечима!
— Ну що ж… — І поклав фото назад.
— Ну, Гапочко!.. — Вже з землянки виходячи й пропускаючи майора, сказав гнівно комбат: — Я тобі цього не забуду!
Гапочка тільки зітхнув: сам не знав, що з ним скоїлось. Відчував тільки, що оте фото не віддав би нізащо.
Провівши комбата й майора, повернувся до землянки. Ходив туди-сюди, поглядаючи нерішуче на документи: страшенно хотілося взяти фото, роздивитися його вже наодинці, але не зважувався. Здавалося, що за кожним рухом його стежать ревно і пильно Зайчикові очі, проникають у душу, читають не тільки те, що він зараз думає, а й те, що він не встиг і подумати. Врешті наважився, обережно взяв фото, поклав на широку долоню, підніс до вузенького, з якоїсь хати позиченого віконця з однією-єдиною шибою.