Світло скупо лилося в землянку, сонце саме сховалося за хмари, фото враз набуло дивовижної об’ємності, лице юної дівчини наче ворухнулося, подалося до нього. Вона була напрочуд подібна до Зайчика: великими очима довірливими, дитинною припухлістю вуст, якоюсь особливою чистотою, властивою тільки дуже юним і дуже чистим істотам. Гапочка аж задихнувся од жалю до цієї незнайомої дівчини-жінки, яка, того ще не знаючи, була вже вдовою…
Залунали кроки, ввійшов старшина, Гапочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:
— Ну, що там?
— Принесли боєприпаси.
— Зараз іду.
Зачекавши, поки старшина вийшов, Гапочка дістав із кишені посвідчення, вклав фото Зайчикової дружини: не хотів, щоб іще чиїсь очі прочитали той напис…
Кореспонденція невдовзі з’явилася у фронтовій газеті: розповідь про подвиг рядового Зайчика, який ціною власного життя врятував командира. Комбат був невдоволений: він чекав, що майор напише, як його рота не тільки відбила ворога, а й сама перейшла потім у наступ і взяла висоту (тепер, коли вона стала вже нашою, комбат і не подумав би зневажливо називати її горбиком, — це вже була висота, яка мала неабияке тактичне значення)… Комбат докоряв пізніше Гапочці: «Смикнуло ж тебе за язика!» — але згодом змінив свою думку: кореспонденція набула розголосу, її передрукувала центральна газета. Зайчика представили посмертно до нагороди, Гапочка ж став дивізійною знаменитістю, Гапочку невдовзі призначили командиром сусіднього батальйону, присвоївши чергове звання капітана.
Майор довго не повертав Зайчикове фото, аж Гапочці довелося написати в редакцію. Фото ж Олі він носив з собою і частенько-таки, наодинці лишившись, роздивлявся довірливе обличчя, і в нього поступово визрівала ось яка думка: як скінчиться війна, він поїде до Олі й одружиться. Про це, звісно, він їй не написав — переслав лише газету, в якій ішлося про подвиг Зайчика, а згодом і свій атестат, і коли думав про Олю, то на душі в нього ставало тепло й затишно. І він таки поїхав би до Олі після війни, й одружився б з нею, коли б не бенкет, не зустріч із Софонькою і, як грім з неба ясного, несподіване для нього одруження…
Але навіть одружившись, Гапочка не зажадав назад атестат: Оля одержувала гроші аж до кінця війни. Соня досить спокійно ставилася до цього, бо гроші на фронті нічого не важили, про Олине ж фото довідалася набагато пізніше, коли Гапочка вже був комендантом німецького міста. Якось він їй розповів про свій намір одружитися з Олею, й Софонька одразу ж зажадала:
— Покажи!
А коли побачила, звідки Гапочка дістав Олине фото, вражено спитала:
— Ти так його біля серця й носив? І я досі нічого не знала!
Роздивлялася довго і пильно, врешті сказала:
— Нічого в ній особливого.
Але роки йшли, Сонине обличчя снувалося зморшками. Олине ж лишалося юним та чистим, і хоч Гапочка після одруження більше їй не писав і десь навіть її адресу посіяв, він все ж іноді, після чергової сварки з дружиною, діставав оте фото і довго дивився на нього, і завжди з’являлося відчуття непоправної втрати. Софонька, мабуть, підстерегла оте споглядання: якось Олине фото зникло, Гапочка довго його шукав, але так і не зміг знайти…
Про все це й пригадав Панас Юхимович Гапочка, полковник у відставці, кавалер багатьох орденів та медалей, готуючись до виступу в школі.
Хоч як переживав та непокоївся Гапочка, все склалося краще, аніж він міг сподіватися. Чи то загальний урочисто-святковий настрій вплинув на нього, чи виступ підполковника Юрченка, який розповідав дітям про шлях, пройдений у війну Панасом Юхимовичем, чи підбадьорливий усміх дружини, яка сиділа попереду: «Не бійся, я з тобою!», чи, нарешті, висока трибуна, за яку можна було сховати штани, що не сходилися в поясі, — тільки Гапочка, на його власний подив, одразу знайшов потрібні слова, і, коли він скінчив, йому аплодували довго та щиро. Потім були виступи учнів та вчителів, були квіти й слова подяки за зустріч цікаву та корисну, був вечір, урочистий і тихий, коли вони втрьох поверталися зі школи. А через день — невеликий, всього на двадцять рядків, допис в обласній газеті за підписом підполковника запасу Юрченка: згадувався там лише Гапочка, Панасові Юхимовичу аж незручно стало, що сусід не згадав і словом себе. Софонька ж невдоволено сказала:
— Міг би написати й більше.
Допис, одначе, акуратно вирізала й поклала до папки.
Він не минув безслідно, той допис: вже через тиждень до Гапочок завітав молодик, відрекомендувався кореспондентом республіканської вже газети. Мучив Гапочку години три, розпитуючи про Зайчика, дуже шкодував, що не збереглася його адреса, — Панас Юхимович лише винувато зітхав, Софонька ж спитала: «Молодий чоловіче, ви на війні коли-небудь бували?» — мовляв, на війні не те що адреси — власне втрачали життя.
— Гаразд, будемо надіятись, що хтось із рідні відгукнеться, — сказав тоді кореспондент. І попросив Зайчикове фото.
— Не згубіть: це наша реліквія! — попередила Софонька.
Кореспондент пообіцяв неодмінно привезти.
Сфотографував і Гапочку: при всьому параді, в орденах та медалях, і Софонька потім сказала, що доведеться шити новий мундир… «Ні, ти мені не говори! — коли Гапочка став заперечувати: він страх не любив ходити в ательє на примірку. — Новий мундир тобі необхідний! Мало де виступати доведеться!» Он він у шафі й висить, новий-новісінький, як висить кілька цивільних костюмів, — одягаючись сама, Софонька не забувала й свого чоловіка, частенько йому обнови справляючи. («Для молі!» — морщився Панас Юхимович, морщився, але покірно приміряв і казав, що дуже подобається, щоб не розсердити дружину). Мундир цей він кілька разів надягав, коли вже появився Сашко, але то було пізніше, набагато пізніше, а перед тим було надруковано великий, на три колонки, нарис у республіканській газеті, і Зайчикове фото, і його, Гапочки, фото, і Софонька завела пишну папку із шкіри й урочисто сказала, що це — для статей, фронтова слава, яка була трохи померкла, знову поверталась до Гапочок. До Панаса Юхимовича вже привіталося кілька незнайомих людей, а одного разу на Бессарабці навпроти нього зупинилося троє школяриків. Поглядали пильно на Гапочку, про щось перешіптуючись (Панасові Юхимовичу в базарній своїй уніформі хоч під прилавок пірнай!), потім гуртом підійшли, і найсміливіший спитав, почому, дядю, ваші яблука. Аж тепер Панас Юхимович зрозумів, що вони дивилися не стільки на нього, скільки на яблука, але все ще довго не міг заспокоїтись, і гроші школяриків — мідяки, зігріті в дитячій долоні («Кому це ви?» — запитав, видушивши бліду усмішку. «Для товариша хворого. В лікарні лежить»…), нещасні оті мідяки аж пропікали кишеню: взяв машинально, навіть не усвідомивши, що він і робить, а коли схаменувся, то вже було пізно — хлопців і слід прохолонув.
Нарис вони читали та перечитували, Гапочка питав, схвильований, Софоньку: «Як ти думаєш, обізвуться?» — йому дуже хотілося, щоб Оля озвалася, став часто думати про неї: яка вона тепер? Чи дуже постаріла? Вийшла заміж і має вже дорослих дітей чи так і прожила оці роки вдовою? Соня ж покладала більші надії на Зайчикових батьків, якщо вони ще живі, або сестер-братів, хоч Гапочка не міг напевно сказати, чи були в Зайчика сестри-брати.
Минув місяць після появи статті… і другий, і третій минув — ніхто так і не озвався. Життя Гапочки знову потекло звичним річищем: Бессарабка — садок — Бессарабка, відвідини закапелка в підвалі, коли вдавалося вторгувати на «цуцика», пиво й вино, крадені хвилини сп’яніння, коли Гапочці — море по коліна й «Солдатушки» на повну силу легенів… Життя котилося по доріжці, второваній без особливих пригод. Гапочки все рідше згадували про зустріч у школі, про кореспондента й статтю, і фото Зайчикове, надіслане з редакції, знову сховане в стіл, хоч Гапочки спершу збиралися замовити портрет. (Софоньчина, до речі, ідея, Панас Юхимович так і загорівся — бігти в ательє, але фото було ще в редакції, а коли повернули, то все якось не міг зібратися…) Життя не обіцяло несподіванок… Та одного разу, діставши з поштової скриньки газету, побачив листа в незвичному, з офіційним штемпелем конверті.