Писали з тієї ж редакції, що надрукувала нарис. «Пересилаємо Вам листа — відгук на статтю…» І ще один, вже звичайний, конверт і в ньому лист.
Учнівський почерк, старанно виведені літери.
«Добрий день Вам чи вечір, товаришу полковник Гапочка Панас Юхимович!
Пише Вам Зайчик Сашко Васильович, учень сьомого класу, пробачте, що не знаю Вашої адреси, то я висилаю листа до газети, щоб вони його Вам переслали…»
«Сашко?.. Який Сашко?.. — не второпав одразу Гапочка. Ще раз пробіг перший рядок. «Васильович!.. Та це ж Зайчиків син!..»
— Чуєш, Софонько, в Зайчика син!
— Читай далі! — Софонька теж вражена несподіваною новиною.
«…А ще кланяється вам моя баба Палажка Михайлівна, а мати померла три роки тому од раку…»
— Оля померла, — каже Панас Юхимович. Дивиться на Софоньку так, наче чекає: ось вона підійде до нього, пригорне, утішить.
— Нещасна жінка! — зітхає Софонька. — Це ж така важка смерть. Нелегко було їй з дитиною.
— Але звідки ж я знав?! — вигукує в розпачі Гапочка. — Хто б міг подумати, що в Зайчика син! Він же й тижня не прожив, мабуть, із Олею…
— Значить, вистачило й тижня, — каже розсудливо Софонька. — Бідний Зайчик: так рано загинути!
Гапочка ж усе не може заспокоїтись:
— Хто б міг подумати: в Зайчика син!
— Читай далі. Та не шарпай листа, бо порвеш!
Панас Юхимович перестав торгати папір; відставляв його на витягнену руку: навіть окуляри надіти забув.
«…Тож ми живемо з бабою удвох, баба на роботу в колгосп вже не ходить, порається по хазяйству, а я їй помагаю. Чи город скопати, чи дров урубати, чи гній з хліва вичистити, — то все на мені. А ще ходю в школу, у сьомий клас, учуся непогано, аби не німецька, то й зовсім можна було б жити…»
— Бідний хлопець! — сміється розчулено Софонька. — Уявляю, яка там у них вчителька німецької мови! — Софонька німецькою мовою володіла колись бездоганно, недарма ж працювала перекладачкою в штабі дивізії. Цікаво, чи змогла б вона тепер так же вільно розмовляти німецькою? Скільки ж років минуло!.. Бач: у Зайчика вже майже дорослий син… Сашко Васильович…
«…Живемо на пенсію, що нам дають за тата, і ще бабі колгосп помагає потроху, колгосп, правда, в нас бідний, по вуха в боргах, бо все ніяк не знайдуть нам путящого голову, але Ви не думайте, що ми бідуємо: є у нас і молоко, і картопля, й хліб, ще й кабанчика вигодуєм на зиму. Так що приїжджайте в гості. У нас дуже красиво: і ліс, і ставок, а тамечки карасі, як лопати. До нас як приїжджають на літо дачники, то з вудками тільки й сидять…»
— А що? — каже розчулений Гапочка. — Може, й справді поїдемо?
— Не спіши — дочитай до кінця!
«…А ще до Вас, товаришу полковник, від баби й од мене велике прохання: напишіть нам, що Ви іще знаєте про нашого тата. Бо ми статтю читаємо щодня й перечитуємо. Тож чекаємо од Вас вістей або й Вас самих у гості.
Кланяємося Вам і всій Вашій родині!
Зайчик Сашко Васильович».
Впродовж дня, поки й спати лягли, Панас Юхимович носився з листом. Вже в постелі вирішив, що він таки поїде. Візьме Софоньку і майне… От тільки треба довідатись, які там дороги, чи можна пробратись машиною. Гапочка вже раз вибирався в село до рідної матері. За тиждень пройшли добрі дощі, і їхній тоді ще «мерседес» безнадійно зав’язнув у баюрі. Зарився так у чорнозем, що коліс не видно було, і Гапочці довелося добиратися за три кілометри до найближчого села та просити в колгоспі трактора. Була саме неділя, механізаторів — хоч запали, поки знайшли тракториста, поки умовили, поки дотеліпали до «мерседеса», Софонька аж посиніла.
А перед тим їх провідала мати. Не писала, не попередила — усунула в двір з величезними клунками, повними їстівного: думала, що міський люд недоїдає та недопиває. Гапочки закінчили саме будинок, все в ньому блищало та сяяло, старенька боялася й на підлогу ступити, щоб не наслідити, й може, тому, прогостювавши три дні, стала збиратися додому. А може, тому, що Софонька так і ходила за свекрухою з ганчіркою й віником, особливо коли мати заходилася варити борщі та пекти пироги. В Софоньки аж голова розболілася од забрудненого посуду та розкиданої довкола помийного відра шкаралущі: старенька недобачала і частенько-таки не попадала в відро.
Мати поїхала, Панаса ж Юхимовича раптом облягла туга за рідним селом. Все стало осоружне й немиле, навіть будинок, навіть молоденький що тоді сад, що вперше мав порадувати щедрим врожаєм. Софонька врешті здалася, і він, щасливим, повний трепетного передчуття зустрічі з минулим, сів за кермо «мерседеса». І навіть ота неприємна дорожня пригода не зіпсувала йому святкового настрою: коли врешті під’їхали до рідного села — зупинилися на високому пагорбі, Панас Юхимович, заглушивши мотор, вийшов з машини.
— Що сталося? — спитала стривожено Софонька: після пригоди з баюрою вона вже нічого доброго не чекала од цієї подорожі.
— Приїхали, — якось дивно сказав Панас Юхимович.
— Так чого ж ти зупинився?
Панас Юхимович мовчки дивився на рідне село.
Софонька теж глянула вниз: село як село, не краще й не гірше од тих, через які проїжджали, Панас же Юхимович тихо сказав:
— Он наша хата… — Іще хотів щось додати, але голос осікся, а очі зволожились. Прокашлявся, мовчки поліз до машини. Мовчав, аж поки й до двору під’їхав.
І тин, і старенькі ворота, що не хотіли ніяк одчинятися, і колодязь посеред двору з дерев’яним, почорнілим од часу відром, і хата, яка за оці роки мов аж присіла, вгрузла в землю, — все це, з дитинства знайоме, до болю, до солодкого щему знайоме, враз обступило Панаса Юхимовича, нагадуючи про себе. «А ти нас пам’ятаєш? Пам’ятаєш?» І Гапочка, до краю розчулений, стояв посеред двору, аж поки з хати вийшла мати.
Вийшла поважно, статечно, аж урочисто («Наша мати наче ікону виносить», — казав було добродушно-насмішкувато покійний тато), витерла непоспіхом губи:
— Ну, сину, з приїздом! Давненько ж тебе не було!
Потім було веселе застілля — до пізньої ночі, й товариші, які лишилися живі та повернулися додому: узнавання — невпізнавання, радісно-здивовані вигуки: «Микола?! Невжо Микола?!» Й оте хитрувато-дядьківське: та куди ж там нас, сірих, узнати, ти ж он хто, а ми ось хто! І щаслива мати, яка не зводить погляду з сина, і Софонька, яка трохи зверхньо розмовляє з місцевою жінотою, і раптовий гуркіт машини, що урвався під самою хатою: «Та це ж голова!» Голова колгоспу зайшов, припадаючи на протеза, що поскрипував так натомлено й жалісно, наче скаржився на свою долю… Голова колгоспу запитав ще з порога: «А де ж це наш комбайнер? — Бач, згадав, що Панас Юхимович був перед війною комбайнером, єдиним на все село… — Вчасно ж ти, Панасе, приїхав, завтра починаєм жнива». — «Степан! Ох, Степан!» — «А який же ще чорт? Чи, може, забув, як разом ходили на вулицю?» — І стрель оком лукавим на Софоньку. «Знайомся, Степане, з моєю дружиною… А це, Соню, мій найкращий товариш — Степан!» — «Еге ж, товаришували, нівроку. — Все ще не випускаючи долоньки Софоньчиної з своєї шкарубкої руки, дивився на неї, немов прицілювався. — Гарну ж ти нам доярочку, Панасе, привіз!» Софонька аж поморщилась од того панібратського тону, але стрималась, всміхнулася. «А поцілувати її можна, Панасе?» — «Ото — вам би все цілуватися! — виручила невістку свекруха: все бачила, все помічала, ніщо не могло сховатися од її метких очей. — Проходьте-но краще до столу та випийте за моїх дітей чарку!» — «А що, можна й випити, — погодився голова. — За таких дітей не гріх і випить! — Та й заскрипів протезом до столу. Узяв кимось поданий шкалик: — То з приїздом тебе, Панасе! І вас, Софіє батьківно!.. Спасибі, що не забуваєте рідну землю!» І сп’яніння було, бо самогоночка ой-ой! — і потягло на «Солдатушек», але Гапочка втримався вчасно, щось підказало йому, що ця пісня буде тут недоречною, — натомість співав інших, з дитинства знайомих пісень, прилучаючи свій голос до чоловічих та жіночих лунких голосів, і пахло Панасові Юхимовичу вечорами, коли люди вертаються з поля і пісня лунає ще здалеку, і степом, і небом, смагою наповненим, пахло вітром гарячим в обличчя і шелестом колосся достиглого… «Так заїхати вранці?» — «Заїжджай, обов’язково!» — «Не заспиш?» — «Ждатиму — очей не зімкну!» — «Ну гляди, комбайнере!» І те, що називав комбайнером, а не полковником, чомусь найбільше зворушувало Гапочку.