Софонька теж, слава богу, відтанула: під кінець попросилася в поле й собі. Це ж так цікаво: побачити перший ужинок! Та коли Панас Юхимович спробував її розбудити вдосвіта, вона аж застогнала: «Я так спати хочу!» Ну, чисто дитина! І він її вже й не розбуркував. Тихенько вийшов з кімнати, пішов через сіни до кухні: там уже догорало в печі, а на столі ждав сніданок: «Коли ж ви встали, мамо?» — «Та встала… Стару й сон не бере… Соня ще спить?» — «Спить», — відповів аж зніяковіло. «То й не буди… Вона ж незвична, та й натомилася з дороги… Сідай краще снідати, бо той баламута ось-ось своїм чортопхаєм підкотить! Який був, такий і лишився — і війна не навчила!» Мати звично бурчала, водночас пильнуючи, щоб син добре поїв, Панасові Юхимовичу суп здався смачним, як ніколи, і світло, і радісно було на душі.
Поснідавши, одягнувшись у батькове, вийшов надвір.
Світало. З сірого мороку виринали ще сонні хати, зблимували щойно освітленими вікнами, вікна скидалися на дитячі очі: такими ясними та чистими омивалися вогнями. Високі тополі наче струшували з себе залишки тьми; пориваючись до чистого неба, вони аж росли на очах, ставали все вищими й вищими; у передсвітанковій напруженій тиші щось тихенько потріскувало, щось наче вилущувалося, і то «щось» мало бути настільки приємне та радісне, що Панас Юхимович розсміявся, весь пронизаний передчуттям незвичайного. «Боже, як хороше! — подумав він, дивлячись щасливими очима й на хати, й на дерева, й на ясні та веселі вогні, що танцювали за вікнами. — А повітря яке!.. А повітря!..» Дихав і не міг надихатись: воно було аж солодке, якесь незвичайно чисте й бадьоре — з кожним подихом росяними світлими бульбашками струмувало по жилах. Не відчував ні дрімоти, ні втоми, наче й не сидів учора весь день за кермом, а потім до пізньої ночі за чаркою, голова була ясною та свіжою, м’язи ж грали під сатиновою татовою сорочкою. Погойдуючи вузликом з харчами, що їх зібрала мати, Панас Юхимович пішов до колодязя, схилився над зрубом, і колодязь дихнув йому в обличчя, зблимнув глибоким оком води. Гапочці захотілося дістати ту воду, відчути її смак на вустах, та чомусь не наважився розбивати настояну й добру пітьму, що наповнювала колодязь по вінця, він тільки погладив цямрину, доторкнувсь до відра: все було до щему знайоме, все мов чекало на нього всі оці роки, чекало мовчазно й терпляче, — Гапочка щасливо зітхнув і пішов до воріт. І тільки підійшов, як у кінці вулиці, нагло роздерши світанкову сизь, зблиснули два вогняні ока, вдарили сліпучими променями, побігли навально, стелячи перед собою висвітлену до останньої споришинки доріжку, — тишу розірвав гуркіт, сколихнув досі сонне село.
Скрипнули гальма, відчинились дверцята.
— Доброго ранку! Як спалося?
— Спалося гарно.
— Голова на плечах?
— Та мовби на місці…
— То лізь до машини!
Панас Юхимович сів у газик, та не встиг і вмоститись як слід, а вже машина рвонула з місця. Мчала, аж мелькали хати, аж повітря свистіло, шарпаючи боки брезентові, аж колеса на поворотах вищали: «Ти завжди так їздиш?» — закричав весело Гапочка. «А що?» — «Київської міліції на тебе немає! Шістдесят кілометрів — забув?» — «То у вас — шістдесят, а у нас, як у космосі!» — зблиснув зубами Степан та й заклав машину в такий божевільний віраж, що Гапочка за дверцята вхопився. «Чи не льотчиком був на війні?» — поцікавився, коли вийшли на пряму. «Бери вище — танкістом!» — «Тож-то ти кожну хату протаранити хочеш!» — «Га-га-га!» — засміявся потішено, а машина вже вся аж тремтіла, набираючи швидкість космічну.
Вискочили з села в поле, у степ, що йому кінця-краю немає. Зупинив різко, скомандував:
— Вилізай!
— Чого? Довкола ж ні живої душі.
— Пшеницю послухаємо. Давно, либонь, не чув?
Вийшли з машини, одразу ж пірнули в тишу: предковічну, на століттях настояну, безмежну, безмірну: лилася, здавалося, з неба, з неймовірно далеких світів. І в тій тиші, в урочистій достиглості стояла пшениця. Колосок до колоска, стеблинка в стеблинку, на чистій, наче крізь сито просіяній ріллі, вона вся відсвічувала золотом — не мертвим, холодним металом, а теплим, пругким, животрепетним, — Гапочку так і потягнуло ввійти, відчути всім тілом ласкавий дотик колосся, але він стримався, бо уявив, скільки стебел буде розтоптано, скільки колосків не зведеться з землі. Підійшов упритул до живої стіни, доторкнувся до тугих колосків, і вони, нагинаючись пружно, задзвеніли, і той дзвін передався на інші стеблинки — покотився до самого обрію.
— Чуєш?
Гапочка лише кивнув головою — говорити не міг.
Степан обережно зірвав колосок, так обережно, наче боявся його поламати, поклав на долоню — темну, натруджену, всю в мозолях, і долоня враз омилася ясним та лагідним світлом.
— Ну, послухали, й досить!
Колосок не кинув додолу — поклав до кишені. Насунув на очі картуз, сів за кермо.
— Сідай же! — трохи здивовано.
А Гапочка все ще стояв. Гапочка все ще не міг одірватися од пшеничного поля. І Степан, коли Панас Юхимович нарешті поліз до машини, співчутливо спитав:
— Взяло за живе?
Панас Юхимович лише кивнув головою.
— Отак, брате, й зі мною було. Добирався додому з війни наче й нічого… Кордон переїхав — веселився, ще й виспівував… А як побачив пшеницю, як підійшов — так у мені все й перевернулося… Стою й плачу. І нічого з собою не вдію. Соромно було й признаватися…
Гапочка повернувся в село, коли зовсім стемніло. Виліз із машини — руки-ноги тремтять. І голос аж охриплий од втоми.
— Так заїхати й завтра?
— Заїжджай.
Степан, як під’їжджав, просигналив: привіз вам, мовляв, чоловіка і сина. Та вони й без того почули: виглядали, мабуть, з обіду. Соня так і вибігла з хати: «В тебе є совість?.. Я тут уже не знала, що й думати!..» Мати винесла кухоль і білий рушник: «Умиєшся, сину?» — «Давайте вже я!» — Соня сердито. Зливала на плечі, на голову, все ще дорікаючи. Панас Юхимович з насолодою ухкав, одпирхувався, розтираючи боки й груди, — давно вже не відчував такої солодкої втоми.
— Що ж ти там хоч робив? — поцікавилася вже за вечерею дружина.
— Я, Софонько, пшеницю збирав… Комбайном.
Комбайном? Знайшов дивину! Софонька ніяк не могла второпати, чому в нього таке щасливе обличчя, і непокоїлась, щоб він часом по захворів. Цілісінький же день проти сонця смажитись!
— Напікся — і діткнутися не можна! — Це вже коли полягали спати. — Ось я твоєму Степанові дам!
Гапочка ж непорушно лежав, блаженно розкинувши руки та ноги. Не хотілося ні говорити, ні думати навіть: перед очима все ще стояла пшениця. Пливла, насувалася, текла крізь нього. І, вже засипаючи, вже майже марячи, намагався пригадати, що ж на нього чекає таке радісне…
Хоч Степан і заскочив, як обіцяв, Гапочка не поїхав з ним у поле: збунтувалася Софонька. То спала: стріляй — не розбудиш, а це схопилася, ледь він ворухнувся:
— Куди?
Панас Юхимович, що саме вивільнявся обережно з-під ковдри, так і застиг.
— Пора уже, Софонько…
— Нікуди ти не поїдеш! Не вистачало, щоб тебе параліч розбив!
— Так Степан же заїде! — боронився Гапочка.
— Як заїде, так і поїде! — Софонька, коли треба було, вміла одрубувати. — І без тебе впораються… А ти себе укладеш. Бач, і досі гориш!
У Панаса Юхимовича й справді пашіло напечене сонцем обличчя. І боліли всі м’язи. Але думка про Степана прямо-таки гнітила його.
— Ми ж учора умовились…
— А мене спитали? — сердито вже Софонька. — Заробиш інфаркт на тій молотарці, що я робитиму?
— Не молотарка — комбайн!
— Один біс. Лягай і не рипайся!
Панас Юхимович ліг. А подушка тепла та затишна, а ковдра м’яка! Тільки ж Степан…
— Він же ось-ось під’їде! — аж застогнав.
— Я вийду, скажу, що захворів.
Не полінувалася — встала, коли під двором загурчала машина. Панас Юхимович, згораючи од сорому, чув голоси: Степанів і Софоньчин, а про що говорили, так і не зміг розібрати. Ось стукнули металево дверцята, завівся мотор, загуло, віддаляючись, й одразу ж появилася Софонька. Зачинила двері сінешні, ще й на засув замкнула і бігцем до постелі: