— Бррр, холодно!
Підлізла під ковдру, припала нахололим тілом до чоловіка, тулилася — просила звичайної ласки. У Панаса ж Юхимовича не піднімалась рука її пригорнути: відчував себе скривдженим, повнився на неї образою.
— Бач, уже й жінку обійняти снаги не маєш, — по-своему витлумачила ту нехіть Софонька. Притулилася ще дужче, цмокнула в спину: — Спи, комбайнере!
— Що ти йому сказала? — спитав по паузі Гапочка: думка, що Степан на нього розсердився, не давала спокою.
— Що ти захворів.
— А він що сказав?
— Сказав, що провідає… Спи вже, годі тобі…
І Панас Юхимович знову заснув. І ще раз йому наснилася пшениця — як він її слухав у полі. І хоч виспався добре, піднялися, коли вже й день розгулявся, — голова була, як казан. І незатишно, тоскно на серці.
Софонька того ж дня закомандувала: вертатися додому! Не піддавалася на вмовляння свекрухи, яка благала пожити хоч тиждень, — ні, ні, вони не можуть ніяк! Там же яблука-груші достигають, ще хтось обтрусить. І взагалі, їм засиджуватись ніколи: погостювали, і досить. Панас Юхимович мовчав, після того, що сталось удосвіта, йому було байдуже: їхати зараз чи лишитися ще на кілька днів… Краще вже зараз: не міг уявити, якими очима дивитиметься, коли, з поля вернувшись, заїде Степан. Мати носила до машини клуночки й вузлики, ладна віддати їм усе, що тільки мала, а потім, прощаючись із сином, не витримала — ображено заплакала: «Набридло у матері!» — «Ми ще приїдемо, мамо!» — видушив із себе Панас Юхимович. «Ой, сину, приїдете, та вже, мабуть, на мою могилу!» — «Таке й скажете, мамо!» — «Ви до нас приїжджайте!» — ласкавенько Софонька. Панас Юхимович глянув на неї так, як досі ще не дивився…
Поспішно сів за кермо, крутонув ключа, газонув, аж смикнуло машину, погнав — тільки курява встала, — утікав, сам не знаючи, від чого і втікає. І коли за селом вибігла йому назустріч пшениця, обліпила з обох боків дорогу, його аж за горло здушило од відчуття непоправної втрати…
До матері більше не їздив, хоч не раз писав у листах, щоб чекала, найчастіше влітку, перед жнивами: довго не міг забути того єдиного дня, що провів із Степаном у полі. Та згодом спогад померкнув, і пшениця вже не тривожила вві сні, і село стало забуватися потроху, — аж коли це прийшов несподіваний лист од Зайчикового сина, сколихнув, розбуркав забуте та приспане, і він заметушився: поїду!
Софонька не заперечувала: їдь. Тільки яблука спершу зберемо, та спродамо ті, що раніше достигли, бо вони саме тепер у ціні: день прогавиш — не один втратиш карбованець… їдь, Паню, їдь, хто ж тебе тримає, тільки підремонтуй спершу сарай, бо геть протікає… Та з майстрами треба домовитись, щоб швидше підключили до газової мережі, бо, гляди, на всіх і не вистачить, і тоді доведеться знову з вугіллям возитися… І Панас Юхимович, який був уже й «Волгу» новеньку з гаража викотив, і масла долив, і підкачав повітря у шинах… Панас Юхимович одкладав, одкладав з дня на день, з тижня на тиждень, аж поки, повертаючись одного разу з ринку, побачив ще на вулиці Софоньку.
— Ти куди?
— В магазин: хліба треба купити.
— Давай я сходжу.
— Я вже сама. — І гукнула йому в спину: — Там у нас гість.
— Гість?.. Який гість?.. — Гапочка аж зупинився: гості не балували їх своїми відвідинами.
— Сам побачиш. Спить у кабінеті.
Хто б це міг бути? Гапочка, хоч як напружував пам’ять, не міг здогадатися. Фронтових друзів давно розгубив: той помер, тому перестав відповідати на листи, бо все було ніколи, та й не знав про що писати. Про будинок, про Бессарабку, про сад?.. Отак відкладав, поки лист і зовсім десь губився… Софонька і подавно не листувалася: рідні не було, подруг не мала. Кілька разів написав ад’ютант, який жив за Уралом, нахвалявся навіть провідати по дорозі в Крим, на курорт, — помолоділа враз Софонька бігала по всьому будинку, прибираючи та витрушуючи; наготувала їжі, купила кілька пляшок коньяку, — ад’ютант так і не заїхав, прислав уже з курорту коротеньку листівочку, і дружина цілий день ходила сердита — не підступися. Панас же Юхимович тихесенько впорався з коньячком: коньячок випивав, а чайок доливав. Ті пляшки, повні, й досі стоять у буфеті.
Тож це не міг бути ад’ютант, а втім, хто його знає… Гапочка, вже не в чоботях, а в капцях, сторожко піднявся на другий поверх, підкрався до кабінету. Завмер, прислухаючись, — там ні шелесне. Обережно натиснув ручку донизу, по міліметрові став одчиняти важкі двері дубові, та, як не стерігся, двері таки скрипнули, і по той бік обізвалися одразу ж пружини канапи, зачувсь якийсь порух. Гапочка вже сміливіше одчинив двері, одчинив і остовпів: на канапі, одкинувши ковдру, немов перенесений з далеких років війни, сидів рядовий Зайчик і дивився прямо на нього.
Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхимовича.
Сашко разюче подібний до батька: ті ж губи, ті ж брови, той же чубчик світленький на маківці, а особливо — великі й беззахисні очі, повні якогось запитання напруженого…
Сашко не прогостював у них і повного тижня… В цьому була винна дружина, тільки дружина, Панас Юхимович не мав найменшого сумніву, і що Софонька потім не казала, він не вірив. І відчував: не простить їй цього до самої смерті…
Панас Юхимович аж застогнав, пригадавши, як він біг на вокзал. Як потім повертався додому самотній: навіть Леся, яка проводжала Сашка, не схотіла йти разом з ним, коли зійшли з електрички. Не сказала це прямо, вигадала якусь подругу, котру треба було конче провідати, і подруга, звісно ж, жила в протилежному напрямі. Лесі, мабуть, було дуже незручно говорити неправду, бо почервоніла до сліз, а коли Панас Юхимович сказав, що проведе, вона аж сахнулась: ні, ні, не треба, вона піде сама!
Пішла — майже побігла. Наче утікала од нього.
І відтоді до них — ні ногою…
А вони ж звикли до неї, наче до рідної, Софонька, здавалося, і дня не могла прожити без Лесі. Коли Леся захворіла й потрібні були якісь рідкісні ліки, що їх у місцевій аптеці й не бачили, Софонька взяла в Каті рецепт і подалася до Києва. Де була, так і не сказала, але Панас Юхимович знав наперед: якщо ліків є хоча б одна на весь Київ ампула, вона їх візьме.
Дістала. Не заскочила навіть додому — пробігла прямо до сусідів. І до пізнього вечора пробула біля хворої.
Панас Юхимович знав цю рису дружини, сам якось хворів: Софонька викладалася вся, до кінця…
Але ж Сашко!.. Як вона могла так вчинити з Сашком!.. З Сашком, сином Зайчика… Що вона йому сказала такого, що хлопець зібрався й одразу ж подався на поїзд? А може, й не сказала нічого — глянула лише? А як може подивитися Софонька, Панас Юхимович знав…
— Ти розумієш, що ти зробила?! — В нього аж руки трусились од гніву. — Та будь воно прокляте все! — Вибіг надвір, бо відчув, що ось-ось її вдарить. І будинок, і двір, і глухий та високий паркан так здушили, так стисли, так навалились на нього, такі стали йому ненависні, що аби хто дав йому оце зараз сірника та сказав: «Підпалюй!» — підпалив би не задумуючись…
А все починалося так добре, так гарно, Софонька, повернувшись із магазину, швиденько накрила стіл: «Хлоп’ята, йдіть їсти!» — гукнула їм весело, і Панас Юхимович, обійнявши хлопця за плечі, звів його донизу: «Оце, Соню, наш Сашко!» — «Знаю, що Сашко… Мийте-но руки та сідайте до столу!» — «Пішли, Сашко, митися: хазяйка в нас — не доведи господи — строга!» Сашко руки помив, не хотів витирати рушником, що аж сяяв, — тернув поспіхом об чуба, але Панас Юхимович таки змусив його взяти в руки втиральник… Сашко все соромився — сільський же хлопчина, не те що міські лобуряки, бач, і до столу сів — примостивсь на краєчку, і руки сховав під скатертину. «Та бери ж, Сашо, їж… Соню, почастуй нашого гостя!» — хоч Софоньці не треба було й підказувати: накладала в тарілку з горою, аби тільки впорався. І так радісно, так світло на душі в Панаса Юхимовича — не знати, що й зробив би для хлопця. «Їж, Сашо, їж, — промовляв щохвилини. — В нашої мами, хоч-не-хоч, треба їсти». Вперше назвав отак Софоньку, і слово це йому так сподобалось, що він його, до дружини звертаючись, кілька разів повторив: прийшло воно до Гапочки чи не з дитинства, коли ще живий батько, з-за столу встаючи, обов’язково казав: «Ну, мати, нагодувала — спасибі!» І щоразу, як Панас Юхимович вимовляв оце слово, на кухні ставало аж світліше.