Гапочка дивився на хлопця, на Софоньку й розчулено думав, що як таки добре — отак утрьох, що добре було б, аби Сашко пожив у них хоча б місяць… А чому місяць? Чому й не довше?.. Школа?.. А в них хіба немає школи?.. Гапочка вже уявляв, як Сашко поселиться в них — назавжди, і, чесне слово, це було б здорово! З Софонькою, однак, не поділився думками, навіть коли спати лягли, — не знав, як вона зреагує на них.
Прокинувшись за звичкою вдосвіта, вирішив на ринок сьогодні не їхати: не біда, як один день пропустить, Бессарабка без нього не завалиться. І так щодня пропадає на тому базарі, заслужив же право перепочити хоч день, — все це думав не стільки для себе, скільки для Софоньки, обгрунтовуючи раптовий прогул. Сам собі не хотів зізнатися, що причина зовсім у іншому: він просто соромився Сашка. Не хотів, щоб хлопець дізнався про ринок, про кошелі та яблука, виважені, до копійки оцінені, — провалився б крізь землю, якби Сашко вгледів його за прилавком. Весь час відчував на собі запитливий погляд: хлопець наче хотів щось роздивитися в ньому, щось дуже важливе для себе, — Гапочка аж щулився внутрішньо, йому аж недобре ставало: було таке відчуття, що роздягають… Іще вчора поспішив переодягнутися в мундир, з орденами й медалями, і хоч почувався в ньому не дуже зручно, особливо коли пообідав, не скидав аж до вечора.
Тож Гапочка так і не поїхав того дня на базар, і Соня, спасибі їй, не сказала нічого. Надівши знову мундир та випросивши в дружини троячку, повіз Сашка в Київ разом з Лесею, і якось було незвичайно, що він їде не з кошелями, й вагон електрички здававсь якимось незнайомим — святковим, чи що, і вулиці, якими потім ішли; та він їх, власно, й не знав: щодня вокзал — Бессарабка — вокзал, снував, наче човник, тридцяткою, а з вікон трамвая, в тісноті та у гаморі, не дуже що й побачиш… Панасові Юхимовичу недовго було б і заблукатись, аби не Леся, що знала Київ, як свій двір: майже щонеділі їздила з матір’ю. Вона їх і водила, показуючи старовинні будинки, аж поки Гапочка заблагав перепочинку, і вони, знайшовши вільну лаву в парку, посідали рядком: Панас Юхимович в мундирі парадному, Леся — у світлій сукенці, Сашко ж — у піджаку дешевенькому, в куценьких штанях, зате в нових черевиках: певно, купив перед тим, як їхати в гості. Мнучи в кишені троячку, Панас Юхимович думав, що добре було б зодягнути хлопця в нове, не такі вони бідні, не розорилися б, але не знав, як на це подивиться Софонька… Та гаразд, щось придумаємо. Панас Юхимович, все ще троячку намацуючи, весело запитав, чи не пора уже й поїсти: находилися ж нівроку, на що Леся, подумавши, відповіла, що краще спершу сходити в музей, а тоді вже в їдальню. Ну, в музей, то і в музей, веди нас, Лесю, в музей: Панас Юхимович давно був у музеї. Незабаром в очах Панаса Юхимовича стало мерехтіти од фарб, і голова пішла обертом. Він зітхнув полегшено, коли знову вийшли на вулицю, а Сашко на запитання, що йому найбільше сподобалося, серйозно відповів: «Рами». І Панас Юхимович пригадав оту раму, на картині найбільшій: Сашко як став заворожено, так і не міг одірватись од неї. Леся, почувши про раму, тільки оком на Сашка повела, але не всміхнулася навіть, щоб не образити хлопця. «Куди ти ще нас, Лесю, потягнеш?» — спитав Панас Юхимович жалісно, і дівчина, трохи подумавши, відповіла, що поруч іще один музей, музей східного мистецтва. Тут Панас Юхимович збунтувався, його підтримав Сашко, і вони вирішили відкласти відвідини музею до іншого разу, а поки що зайти пообідати. І якщо залишаться гроші, то ще побувати і в кіно. І хоч у їдальні їм подали суп, холодний, аж синій, і відбивні — чи не з підошви часом, Леся й Сашко аж тарілки повилизували, ще й випили по склянці какао. Панас же Юхимович наче гирю виніс у шлунку, побажавши директорові їдальні все життя харчуватись тільки отакими супами. Єдину мав втіху, що лишилися гроші ще й на квитки в кіно.
Кіно було поганюще, артисти грали мов з примусу, особливо дратувала головна героїня, яка тільки й знала, що смалила цигарку (Панас Юхимович, сам некурящий, жінок, які курять, терпіти не міг, особливо ж молоденьких дівчат), але вони терпляче досиділи до кінця сеансу, бо, по-перше, гроші заплачені, а по-друге, інші розваги вже були для них недоступні. «У нас і то кращі показують! — сказав Сашко, як вийшли на вулицю, а коли Леся сказала, що це її вина, бо вона ж кіно це і вибрала, великодушно додав: — Нічого, і це можна дивитися. Не померли ж». Вони встигли здружитися, Лесі явно подобалась Сашкова розважливість, солідна якась домовитість. І коли вже у сутінках повернулися з Києва і Панас Юхимович запросив Лесю зайти повечеряти, вона, як завжди, трохи подумавши, відповіла, що зайде охоче, тільки попередить батьків, щоб не тривожились.
— Хочеш глянути, як я живу? — спитала Сашка.
Сашко відповів, що чого ж, можна і глянути.
— Глядіть же, недовго! — гукнув услід дітям Панас Юхимович.
І вечеря вдалася: він, Софонька, Леся й Сашко. Ніколи ще не було за їхнім столом так жваво та весело, наповнена дитячими голосами, кімната аж посвітлішала, дихнула тим милим затишком, якого — лише зараз відчув болісно Гапочка — так їм бракувало. Дивився на дружину, на її посноване тоненькими зморшками лице і відчував вину перед нею: що колись не відраяв позбутись дитини. І знову, вже в постелі, повертався до однієї й тієї ж думки, що добре, коли б Сашко назавжди лишився у них. Стареньку теж можна було б забрати з села, що їй там робити самій, а у нас же того життєвого простору — хоч розженися!.. Та й Софоньці було б веселіше, не так, може, нервувала… Панас Юхимович аж повернувся до дружини, але вона вже спала, тож і він невдовзі заснув, і останньою думкою, яка зігріла його, була думка про те, що в кабінеті, поруч, за стіною, спить на канапі Сашко.
Зайчиків син…
Почувши, що вони й сьогодні їдуть до Києва, Софонька вже насупилась:
— А ти подумав про яблука?
— Почекають — нічого з ними не станеться. Я їх продам ураз.
— За півціни? — Софонька мала на увазі нинішні, високі ще ціни на яблука, які падатимуть з кожним днем. — Скільки ж це грошей недорахуємося!
— Але ж я вже пообіцяв дітям!..
— Пообіцяв!.. Мене забув тільки спитати… Та й що я для тебе? — Софонька потихеньку заводилась, і Панас Юхимович не знав уже, що йому й робити. Однак відчував: поки Сашко тут, ніяка сила в світі не змусить його брати кошелі та їхати на Бессарабку… Хай, може, потім, як трохи звикнеться…
— Ну, їдь, як пообіцяв! — сказала дружина.
— Ми, Софонько, цього разу недовго. Тільки в музей і назад. Може, поїдеш із нами?
— Ні вже, дякую! В мене часу немає музеї відвідувати…
Панас Юхимович уже й не заїкався про гроші. Але й без грошей не обійтися — не позичати ж у Сашка! Тож, підстерігши, коли Софонька поставила на газ молоко (не відірветься, поки не закипить), тихцем пробрався наверх.
Софонька тримала гроші в шафі, в спальні: сортувала карбованці, троячки, п’ятірки, десятки в окремі пачки і, коли набиралось дві сотні, односила урочисто в ощадкасу. Й ощадна книжка тут же лежала, на Софоньку й виписана: Панас Юхимович не знав ще випадку, щоб вона зняла з неї хоч копійку. «Хай лежать на чорний день», — Софонька вірила в неминучий прихід того чорного дня і діяльно готувалась до нього: окрім грошей на книжці, набирала на костюми та пальта, а в підвалі полиці аж ломилися од консервів. «Ензе», — дозволяв собі жартувати Панас Юхимович.
Висунувши обережно шухляду, Гапочка дістав верхню пачку. Якраз троячки, те, що треба. І тільки взяв пачку в руки, як позаду щось рипнуло.
Завмер. Аж кинуло в жар. Подумав, що Софонька. Стояв, боячись і оглянутись… Потім таки обернувся… Нікого… Х-ху, так і до смерті недовго!.. Гроші якимось побитом були вже в кишені, і хоч йому потрібна була лише троячка, так і не насмілився вийняти пачку: все здавалося, що Софонька скрадається сходами. Засунув квапливо шухляду, зачинив шафу, вискочив із спальні.
Коли вже сидів за столом (цього разу снідали вдвох, Софонька сказала, що їй ніколи, потім), відчував Гапочка оту пачку в кишені. Й мучився думкою, як її покласти назад.