— Гринько, перестань! — кричала майже до істерики доведена молоденька вчителька, яка вивела свій клас на прогулянку. — Зараз же мені кинь оту погань!
І хто його знає, може, череп, щосили пожбурений, знову закотився б у безвість, а може, й об стовбур розбився б на друзки, коли б на ту сцену не наткнувся Юрченко: ходив по гриби та й повертався з кошиком повним.
— Зачекай, що ти збираєшся робити?
— А шпурнути! — відповів весело хлопець.
— Куди?
— Оно в яр.
Юрченко глянув у бік яру, наче прикидав, долетить череп чи ні, потім спитав:
— Як тебе звати?
— Петро.
— А батька?
— Навіщо він вам? — уже підозріло. Аж одступив, на кущі поглядаючи.
— Та я не піду до нього, не бійся!
— А я не боюся! — вже з викликом. — Ну, Іван.
— Іван?.. Гарне в твого тата ім’я… А діда?
Тут Гринько задумався. Морщив лоба — чесно намагався пригадати. Ось очі його радо зблиснули:
— Діда теж звали Петром! Як і мене.
— Дід живий?
— Ні… На війні діда вбили.
— То, може, ти його череп оце і збирався пожбурити?.. Га?..
Гринько так і вклякнув. Стояв ні в сих ні в тих, не знав, либонь, куди подітися з черепом. І вчителька, знайома Юрченкові (хто його, підполковника Юрченка, в школі не знав!), почувалася теж, мабуть, не зовсім зручно: молоденьке обличчя її так і взялося вогнем.
— Де ти його взяв?
— Он там, на узліссі.
— Пішли покажеш. Тільки скинь — неси в руках.
Гринько слухняно зняв череп із ломаки, взяв обережно в руки. Так обережно, наче боявся його пошкодити.
Вибралися на узлісся. Далі вже починався луг, річка й будинки по той бік, курів цегельний завод.
— Ось тут.
— Де саме? — Траншеї, що її сподівався побачити Юрченко, тут не було.
— Та ось! — Хлопець підійшов до невеликої ями, що зеленіла між деревцями, копнув ногою густий мох, — Отут він і лежав. Покласти?
— Поклади.
Гринько нахилився, обережно поклав. На сизо-зеленому тлі череп забілів іще дужче, він аж світлом наповнився, неземним, таємничим, що йшов звідкілясь із глибин, а чорні провалля очниць стали геть зовсім бездонними. Учителька й діти аж завмерли, тим світлом пронизані, один лише Юрченко вже не дивився на череп: здогад, поки що несміливий, ворухнувся у ньому, він оглядався довкола, шукаючи другої ями.
Та он же вона!
Звідсіля метрів за триста, тому й не помітив одразу. Якби була такою завбільшки, як ця, то й зовсім не побачив би.
Яма була величезною. Скільки часу минуло, а вона моторошно чорніла аж мертвою якоюсь водою. Ні руху, ні сплеску, навіть небо не сміє відбитися в ній, навіть сонце тут гасне одразу ж, — чорніє тільки листя, непорушно застигле, та ослизле паліччя витикається знизу. Гниллю й приреченістю дихала мертва вода, нагадуючи про забуття, про смерть. Здавалося: упадеш у ту воду й живим уже з неї не виберешся — обхопить, потягне донизу, на дно, та й знову зімкнеться застиглою похмуро поверхнею.
Діти, які прийшли вслід за Юрченком, так і одступили подалі, щоб не посунутися донизу, вчителька ж як ухопила за руку найменшу дівчинку, так її й не одпускала.
Скільки ж тієї вибухівки було, що вирила отаку яму! Тонна, не менше.
Юрченко обійшов довкола вирву: саме такою вона й мала бути.
Саме такою!..
Повертався додому в супроводі учнів. Діти йшли, притихлі й якісь начебто винні, особливо Гринько. Юрченкова фраза про рідного діда пекла його, мабуть, і досі.
— А він, може, не тут і воював, — врешті не витримав хлопець.
— Може, й не тут, — неуважно відповів Юрій Прокопович: він усе думав про обидві ті ями.
Попрощавшися з учителькою й учнями, завернув до своєї садиби. До веселого будиночка, розмальованого по всіх стінах фантастичними птахами, деревами й квітами. Фарби горіли так свіжо, ніби вчора все оте було намальоване: Катерина Григорівна, дружина, щовесни їх поновляла терпляче, мов хотіла затримати дитячі роки дочки. Гай, гай, коли то було! Не втримаєш, Катрусю, як не старайся… Згадавши Лесю, Юрій Прокопович посмутнішав: він теж скучав за дочкою, що появлялася в їхньому домі тепер раз на рік. Вийшовши заміж за Сашка… Пам’ятаєте Зайчикового сина, отого, що приїжджав колись у гості до Гапочок? То ж за нього Леся заміж і вийшла. Подалися одразу ж після весілля аж на Камчатку, наче ближче й місця їм не було: закортіло, бачте, романтики! Перші місяці майже щодня писали листи («Ох, які тут краєвиди!») — з кожної фрази щастя аж бризкало. Потім листи стали надходити рідше, і знаків оклику стало в них менше, і хоч батьки догадувалися, що молодятам живеться не так уже безтурботно та легко, жодного натяку на якісь незгоди чи труднощі в тих листах не було. Такою вже вона росла, їхня Леся, — хоч як боліло, нізащо не поскаржиться.
Приїжджали щоліта, привозили в гості онука. Півметрового зросту людину, поважну та серйозну, аж нікуди.
Бабина кров.
Згадавши онука, Юрченко усміхнувся. Зайшов до будинку.
Дружини дома не було: на роботі. Має вже пенсію, можна і вгомонитися, а все не кидає лікарню. «Що я без неї робитиму?» — відповідала сердито, коли Юрій Прокопович умовляв її кинути роботу: старша медсестра, всі гулі їй на голову. Або обійняти посаду спокійнішу. «Ти й дорогу додому скоро забудеш!»
От і сьогодні — субота, людські жінки біля своїх чоловіків, а ця — в лікарні. Не інакше, якусь чергову дірку знайшла.
Ну, затуляй, затуляй…
Поставив кошик з грибами, підійшов до столу: там біліла записка. Знайомий почерк, поспішний, розмашистий (писала, мабуть, уже на ходу): «Юро! Я побігла. Скоро вернуся… («Скоро! Знаю я твоє скоро!») …Сніданок на плиті в сковороді, масло в холодильнику. І коли ти вже вгомонишся зі своїми грибами? О котрій сьогодні схопився?» Юрій Прокопович винувато закліпав: схопивсь о четвертій.
Дочитав останню фразу: «Та руки добре помий: хапаєш там різну погань, а тоді брудними руками — до рота». І хоч погані не брав, все ж слухняно пішов до вмивальника, помив старанно руки.
Переніс сковороду з плити на стіл (щоб не мити потім тарілку), взяв масло й хліб, став снідати. Жував, не усвідомлюючи, що він їсть: знову думав про ями, про те, що мало бути пов’язане з ними.
І враз завмер, не донісши виделку до рота: згадав про череп. Що лежав, беззахисний, поверх зеленого моху. Хто захоче — підніме, що захоче, те й зробить. Добре, як порядна людина: роздивиться та й покладе обережно на місце, — ану ж отакий одірвиголова, як отой Гринько! Розмахнеться, торохне, а потім буде думати, що наробив…
Зірвався з-за столу, став гарячково шукати щось чисте… Щось таке, в що можна було б загорнути… Рився в шафі, в білизні: сорочки, сорочки, чоловічі, жіночі, самі сорочки, не могла покласти щось інше!.. Врешті те, що треба, — рушник. Висипав на підлогу гриби («Потім зберу, Каті, слава богу, дома нема!»), кинув рушник до порожнього кошика. Майже вибіг надвір: вже здавалося, що хтось саме підходить до черепа.
Череп був на місці. І знову Юрченка вразило неземне якесь світло, що лилося від нього. Череп наче виплив з того боку буття, і чорні очниці його — бездонні провалля — бачили щось таке, що їм, живим, бачити було не дано.
Юрченко присів, розіслав обережно рушник, акуратно взяв череп. Здригнувся од податливого теплого дотику: не бездушну й мертву — живу плоть тримав у руках. Переніс на рушник, обгорнув обережно, хотів був покласти до кошика, та й не наважився: здалося йому це святотатством.
Так і повертався додому: з порожнім кошиком в одній руці, з черепом — в другій.
Повертався і думав про повітряний бій.
Бій той стався наприкінці літа сорок першого року, коли німці товклися під Києвом. Чому вони вирішили розбомбити містечко, люди так і не знали. Воєнними об’єктами тут і не пахло, промислових гігантів теж не водилося: димів лише цегельний завод та виготовляла ложки й миски місцева артіль, та ще тутукав одинокий паровозик, приписаний до невеликої станції. Не стояли на коліях і ешелони з живою силою й військовою технікою: наші війська, навчені гірким досвідом літніх боїв, розосередилися в густих лісових масивах, що підступали майже до самої річки, позаривалися в такі глибокі щілини, що їх звідти жодною бомбою не виколупаєш. Аж тут налетіла ціла армада, «юнкерсів» двадцять, не менше, і коли все небо виповнилося гулом, потужним та моторошним, і затремтіла, мов перед землетрусом, земля, усі жителі подумали: «Ну, начувайся! Ось він, кінець!» Подумали та й сипонули в погреби, у викопані згідно з наказом щілини. Так що мало хто бачив той бій: Юрченко не один місяць потратив, докопуючись, як саме було, — люди, котрі бачили або потім лише почули від інших, розповідали по-різному: той так, той так, але сходилися всі на одному — винищувач наш був один як палець, один супроти всієї армади. І форми незвичної. Не «ішачок» тупоносий, а довгий, наче стріла, і бистрий, як блискавка; всі, хто його спостерігав, потім твердили, що красивішої машини їм ще не доводилося бачити. ЯК, подумав про себе Юрій Петрович, саме перед війною ЯКи, або яструбки, так їх ласкаво прозвали на фронті, стали надходити на озброєння нашої армії.