Та нарешті почалися екзамени: останній рубіж перед пошуком. Найважчий та найвідповідальніший: хто схопить одну лише трійку — одразу ж вибуває з загону. Підполковник Юрченко тут був невмолимий, не помагали ні прохання, ні сльози, й аж скрегіт зубовний стояв над предметом, особливо нудним та ненависним. Та ось — гур-ра! — лишилися позаду й екзамени. І настав нарешті той час, яким вони всі аж марили.
— Загін, шикуйсь!.. Стр-рунко!.. Товаришу підполковник, загін у складі двадцяти чоловік до виконання бойового завдання готовий! Командир загону Калюжний!
Голос аж дзвенить, і долоня тремтить біля скроні.
— Здрастуйте, товариші бійці!
— Здра!.. Дра!.. Ра!..
— Вітаю вас із початком бойового походу!
— Ур-ра-а!..
Не витримали, стрій зламавши, кинулися до нього, заюрмилися, закричали всі разом, — в Юрченка й у вухах залящало. І, вже вкотре дивуючись, як у тих нещасних учителів витримують барабанні перетинки, скомандував розбирати інструмент і знову ставати в стрій. Сам же бігцем до хати: скинув парадний мундир… «Ну, куди ти все поспішаєш, горе моє?» — «Ніколи, Катю, ніколи!.. Де мій рюкзак?» — «Та он же, перед носом!» Рюкзак на плечі, і вже в комбінезоні, що сто разів праний, сто разів латаний, на юнака скоріш схожий, аніж на літнього чоловіка, — поспіхом цьом дружину в щоку. І, мов по тривозі, — знову надвір.
— Р-рівняйсь!.. — дзвенить молодий голос командира загону Васі Калюжного. — Струнко!.. Праве плече вперед — кроком руш!
І загін рушив колоною, по два, з двору до річки. До пішохідного мосту, що натягнув утоптану стежку між містечком і лісом. Тільки вони в ліс не заглибляться, а, до узлісся дійшовши, повернуть ліворуч…
Розбивали табір до вечора. Хоч гарячі голови пропонували одразу ж копати, а намети, мовляв, хай почекають… Нічого з ними не станеться, з тими наметами… Намети не пізно буде нап’ясти й увечері, при світлі багаття… «Ну, Юрію Прокоповичу, ну давайте сьогодні почнемо!» Гарячі голови вже й до вирви збігали: примірялися, звідки почати. І здавалося кожному, що ось тут… Отут разок лише копнути, й появиться крило літака… «По разу копнемо, і все», — канючили. Але Юрченко лишивсь невмолимий: завтра почнемо. І поки не розіб’ємо табір — нікуди ні кроку!
— Махота, я що сказав? Поклади на місце лопату!
Махота кладе лопату з таким виглядом, наче для нього все уже скінчено. Нічого більше од життя чекати чоловікові.
— Притримай краще жердину… А ви, хлопці, чого стоїте? Забули, де руки?
Не забули. Тільки ох як хотілося хоч по разу копнути сьогодні!
— Он беріть і копайте ровик довкола майданчика. Щоб не змило під час грози.
Обкопували майданчик, напинали намети, розчищали місце під багаття, збивали стіл, ставили лави, напинали брезент од дощу, од сонця пекучого. Дівчата ж розбирали посуд, підмітали листя та хмиз, порядкували в уже нап’ятих наметах, навіть квітів назбирали, розставили в банках та пляшках — охайно, затишно стало в наметах: зайдеш знадвору — по обидва боки, мов під шнурочок, постелі, посередині ж травиця густа, наче зелена доріжка. Аж роззутися хочеться. Гуртом і вирішили: роззуватися надворі, сміття не наносити.
І трохи осторонь ще один брезент нап’яли. Тут будуть складати все, що дістануть із ями. Що викопають.
Незчулись, як і день догорів. На річку, на луг лягли довгі тіні, поповзли аж на той бік, на завод та на виселок, що здирався вгору ще освітленими сонцем будиночками, — вони наче збігали все вище та вище, не бажаючи поринути в тінь. Але тінь бігла ще швидше, і будиночки гасли один по одному, аж поки й останній зникнув у млі, — тихий вечір опустився на землю, лише високо в небі довго ще жевріла одинока хмарина.
Йду, спати. Заплющити очі й одразу ж заснути. Щоб швидше ранок настав.
Тиша, ніч приколисана, темінь. Лиш потріскує, догораючи повільно, багаття, червоними спалахами омиває стіни наметів…
Хоч Юрченко за військовою звичкою прокинувся о шостій нуль-нуль, хлопці підхопилися ще раніше. Вдома, бач, сплять — не добудишся, позіхають солодко, в постелях канікульних ніжачись, а тут немов хто під них жару насипав — прокинулися ще до світанку. І то ж, скажи, чортенята: так повислизали з намету, що він і не почув!
Схопився, став одягатися похапцем (непокоїла думка, чи не почали без нього), та й застиг, прислухаючись: по той бік намету шепіт напружений.
— Оддай!
— Вона твоя?
— Оддай, кажу!
— А вона твоя?
— Оддай, бо в морду заїду!
І вже чутно — сопуть. Вискочив Юрченко: Махота й Гринько. Вчепилися у лопату, той до себе цупить, а той до себе, кружляють, наче бички. І глядачі всі тут же: стоять, зацікавлені, — ану, чия візьме?
— Це що таке? — Юрченко строго. — Хочете, щоб я вас додому одправив?
— А чому він не оддає? — Махота сердито.
— Бо я перший узяв!
— Перший!.. Я цією лопатою ще минулого року копав!
— Ану, хто з вас розумніший? — поцікавився Юрій Прокопович.
Хлопці якийсь час стояли, вчепившись в лопату, та ось Махота неохоче відпустив держак.
— Ну, слава богу, хоч у одного смальцю в голові вистачило!.. Візьмеш, Махото, мою. — В Махоти аж очі од радості зблиснули: не сподівався на такий подарунок. В Юрія ж Прокоповича не лопата — бритва: сама землю копає.
— А ви? — його вже мучила совість.
— Я візьму іншу… Мені, признатися, ця вже набридла.
— Ну й хитрий ви, Юрію Прокоповичу! — засміявся Махота. І всі слідом розсміялися. Не сміявся лише Гринько: стояв ні в сих ні в тих. Потім підійшов до Махоти, ткнув йому похмуро лопату:
— На!
— Одставить! — скомандував Юрченко. Знав, що лопата ця не один день пектиме долоні Гринькові, але треба ж було одразу поставити новобранця на місце. — Раз вона тобі так сподобалась, будеш нею й копати. — І, показуючи, що рішення його остаточне, повернувся до Калюжного: — Чого схопилися затемна? Хто дав команду вставати?
— Та ми, Юрію Прокоповичу, думали, що вже пізно.
— А годинник навіщо?.. Домовились о шостій — до шести спати всім! А тепер — буди-но дівчат і на зарядку!
Після зарядки, після купання, після сніданку веселого вишикувалися знову в стрій. Хлопці на правому фланзі, дівчата — на лівому, і Юрій Прокопович, відчуваючи хвилювання своїх юних бійців і хвилюючись теж, розповів їм усе, що знав про той бій. Все, що знали й вони, знали всі до одного, але зараз слухали так, як ніколи, здається, не слухали. Бо кожен майже фізично відчував присутність того невидимого льотчика: он там, у воронці, зарослій такими густими кущами, немов хтось навмисне оті кущі й висіяв, і їх треба вирубати, всі до одного, а тоді вже копати, набік відносячи землю, бо невідомо було, на скільки доведеться заритися вглиб, невідомо було навіть тоді, коли майже одразу ж скреготнув метал і пролунав радісно-наляканий голос:
— Юрію Прокоповичу, є!
Кинувши сокири й лопати, всі збіглися до Михайла Махоти, який гарячково одгрібав землю руками.
— Ось!
Під пальцями Махоти білів шмат металу: гострий овал, що витикався з землі. До нього вже з усіх боків тягнулися долоні: діткнутись, погладить, помацати; Юрченко, не втримавшись, нахилився й собі. Всі так і вп’ялися у нього, одне й те ж питання горіло в очах.
— Юрію Прокоповичу, він? — запитав хтось пошепки.
Юрченко провів долонею раз, провів удруге. Холодний дотик металу так і полився в нього, стиснув серце. Він аж здригнувся, мов не до дюралю діткнувся, а до того, що лежить в глибині, в металевій домовині пом’ятій.
— Він, Юрію Прокоповичу?