Одразу ж і подався додому: писати.
Розповідала потім мати Петрова, що замкнувся в кімнаті, навіть обідати не вийшов, як кликали. «Отак би уроки вчив!» Сидів аж до вечора, а як звечоріло, присунув до Юрченка: «Шукайте кого іншого, в мене нічого не вийшло». — «Як не вийшло? Ану, дай сюди!» Взяв папір безнадійно пожмаканий, розгорнув, поніс до столу, до лампи. «Та прекрасно!» — сказав прочитавши. «Це ви навмисне!» — не повірив Петро. «Кажу ж, що прекрасно! — аж розсердився Юрій Прокопович. — Чого б це я мав брехати?» — «Правда? — В Гринька й очі засяяли. Аж розсміявся. — А я хотів був уже порвати». — «Я тобі порвав би! От тільки початок треба трохи змінити. Давай уже разом».
Сіли до столу, стали переробляти. Переписували майже до півночі; закреслювали, писали, знову закреслювали, сперечаючись над кожною фразою. Гринько врешті й не помітив, як од тексту принесеного не лишилося й сліду.
— Здається, все, — сказав Юрій Прокопович. — А ти казав, що не зможеш!
Провів Петра аж додому, і по дорозі вони все ще говорили про похорон, а льотчик лежав уже в школі, в труні, у вінках та квітах, і на вінку на кожному, на стрічці червоній світилося винувато й печально: «Невідомому». Ні прізвища, ні імені, з якої частини, з якого села, а може, й міста, ні батьків, сестер, братів, — нікого, нічого, все стерто, все зникло у вічності, — лишився лише номер на літакові та пістолет, і Юрій Прокопович наперед уже знав, скільки доведеться пописати у вищі та нижчі інстанції, скільки чекать доведеться, поки появиться бодай одна звісточка… Юрій Прокопович уже знав наперед, що мине багато часу, поки до невідомого льотчика повернеться втрачене ім’я і він знову набуде плоті і крові, бо людина без імені — що сонце без світла: світло погасло — і сонця нема. Тож Юрію Прокоповичу не вперше чекати, а часом і нагадувати, й отримувати навіть листи, що немає такого, не значиться, а він знову й знову писатиме, вимагаючи подивитися ще раз, і гніватиметься не невідомих отих адресатів, які не хочуть шукати як слід. «Ну чому обов’язково вони бюрократи?» — не витримувала часом Катерина Григорівна, слухаючи чоловікову лайку. «А хто ж?» «Просто заклопотані люди. Ти ж не один до них пишеш!» — «А гроші вони за віщо одержують?» — «А може, його й справді в списках немає?» — «Як-то немає?! — аж підскакував Юрій Прокопович, — на війні був, воював, а тепер немає?»
Коли ж врешті отримував відповідь і було в ній усе, що він ждав, то бюрократи вчорашні одразу ж ставали справжніми хлопцями і хліб свій даром не їли…
Цього разу відповідь на диво дуже швидко прийшла: не встигли й вінки на могилі пов’янути, а Юрій Прокопович уже тремтячими пальцями розривав лист офіційний, сургучем запечатаний. Розгорнув, прочитав.
— Катю, є!.. Знайшовся наш льотчик!..
Стрілець Вадим Олексійович. Лейтенант, двадцять першого року народження, призваний до армії Петіївським військкоматом в тридцять дев’ятому році.
— Твій одноліток, — каже Катерина Григорівна. — Скільки ж це йому було, коли він загинув?
— Двадцять… А може, ще й не було двадцяти.
— Молодший од нашої Лесі.
І такими старими здалися перед чужою юною смертю, аж обох огорнув сум.
— Ну, я побіг.
— Куди?
— До своїх… Покажу, вони ж теж чекають. Та й листа у військкомат треба писати… В нього ж, може, батьки ще живі… Або сестри, брати.
— А може, й дружина…
— Дружина? Навряд.
— А ми коли поженились — забув?
Юрій Прокопович здивовано глянув на Катерину Григорівну: а й справді, коли вони поженилися? Здавалося: скільки живе, стільки з мамою Катею одружений.
— Їй-бо ж, не пам’ятає! — розсміялась Катерина Григорівна.
— Чого б це я не пам’ятав! — відповів ображено, — В сороковому, перед війною… Після десятого класу.
— А ти хоч знаєш, чому я за тебе вийшла?
— Чому?
— Бо ти без мене отак би й пропав.
— Ну, так і пропав би!.. То я, Катю, побіг.
— Та біжи вже, біжи, — зітхнула Катерина Григорівна, скільки знала свого чоловіка — і хвилини не всидить на місці. Мимоволі подумала, як їй повезло, що він лишився живий. Боже, як їй пощастило! Аж плакати захотілося од думки цієї…
А може, від того, що поруч стояла смерть іншого?
Стрілець так і не встиг одружитись. Була в нього дівчина чи не було, тепер вони навряд чи й узнають; мабуть, що була. І писала, певно, листи: спершу в училище, а потім уже і в частину, на фронт, бо молоденький лейтенант скінчив училище, коли вже почалася війна, тож навряд чи його й одпустили додому… Ну, про це він довідається у його стареньких батьків: Юрій Прокопович уже сьогодні розраховував до них і добратись: електричкою до Києва, а там автобусом, незчується, як і доїде. «А які тепер дороги, забув?» — мамі Каті здавалося, що оце після дощів там суцільні баюри і машини крізь них пробиваються, наче танки в війну. «Та що ти вигадуєш! — сердився Юрій Прокопович. — Це ж не якийсь там глухий манівець — траса». — «Ти так говориш, наче тією трасою їздиш щодня, — бурчала Катерина Григорівна, збираючи свого чоловіка в дорогу. — Та не дуже там бігай, а то серце зірвеш… Постій! — Бо Юрій Прокопович ступив уже до дверей, з рук дружини видираючись. — Бутерброди поклав?» — «Та поклав! Пусти, бо на електричку запізнююсь!» — «Не запізнишся, ніде вона не подінеться, твоя електричка… Так і є: яблука забув!»
Ледве вирвався з хати: ох, ці жінки!
В електричку встигнув ускочити й на автобусну станцію добрався завчасно: за десять хвилин до відходу автобуса. Метнувся до каси: всі квитки продані, наступний аж через три години. Юрію Прокоповичу три години чекати — заріз, побіг до чергового. Подіяла чи то схвильована розповідь чи форма військова — черговий пообіцяв якось допомогти.
За хвилину вийшов з каси:
— На приставному поїдете?
Юрченко ладен і на колесі їхати, аби не чекати три години.
Розстебнув комір кітеля, зняв кашкет, витер хустиною мокре чоло.
— Далеко зібралися, товаришу підполковник? — Шофер одним оком на Юрченка дивиться, а другим на дорогу косує.
— В Петіїв.
— До нас, значить… В гості чи в справах?
Юрій Прокопович відповів, що в гості. І, попереджаючи наступне питання, уже сам сказав, що до Стрільця. До Олексія Іларіоновича.
— Олексія Іларіоновича?.. Щось я наче й не знаю такого, — здивувався шофер.
— Та це той же, мабуть, що біля греблі живе! — сказала голосно жінка, яка сиділа поруч: прислухалася, аж хустку відгорнула з вуха.
— І зовсім не той! — заперечила інша. — Той Дмитро Євстафійович. — В автобусі всі пасажири були, мабуть, із Петієва. — Це коли б не той, що за школою. Він накульгує, ге?
Юрій Прокопович відповів, що не знає.
— То ви його ще й не бачили?
Юрій Прокопович відповів, що не бачив.
— Тоді це, мабуть, він.
— А про навчителя забули? — спитав хтось позаду.
— Навчителя!.. Навчитель ще зовсім молодий, а вони їдуть до літнього!
— То, може, до того, що живе аж під Липками?..
Отак перебирали всіх Стрільців, аж поки Юрій Прокопович сказав, що у того Стрільця на фронті загинув син. Лейтенант, льотчик.
— То це таки він! — сказала жінка, яка згадала Стрільця, що за школою. — У нього син льотчиком був…
Поки розмовляли про Стрільців, позаду лишився Київ. Шофер, який тільки й знав, що переключав швидкості та крутив кермо, зітхнув вільніше. Газонув, врубав третю швидкість, — знай, мовляв, наших! — і старенький автобус, повний пасажирів, загримотів, заторохкотів, заскрипів пом’ятими боками, а всередині ще дужче забряжчали порожні каструлі та відра, застрибали кошики й клунки. Та пасажири, певно, вже давно звикли до цього, пасажири перемовлялися весело, Юрій же Прокопович, тримаючись за ослінчик, поглядав у вікна.
І справа, і зліва розгорталися прикиївські краєвиди: густі соснові ліси, що видиралися на високі піщані горби, села й сади, телеграфні лінії з вічно співучими дротами; височезні ажурні опори високовольтки, увішані ізоляторами, як виноградними гронами. Шосе було повне машин, суцільний потік мчав їм назустріч, і вони просувалися вперед у такому ж потоці, їх обганяли інші, моторніші машини, презирливо пирхаючи: як, мовляв, такого на дорогу й випустили, а старенький їхній автобусик, давно звиклий до всього, трюхикав собі незворушно, тільки іноді капотом похитував на молодечу оту запальність: і куди його ото гнатися? — за смертю? Автобус котив собі та й котив, не поспішаючи, аж пасажири почали куняти потроху, і Юрій Прокопович теж задрімав би, теж покуняв би охоче, якби не думки про наступну зустріч зі Стрільцями, не лист з військкомату. Одержавши його ще позавчора, спрожогу сів писати батькам лейтенанта, сів — і немов онімів перед білим, мов смертна мука, папером. Слова, що спадали звично на думку, здавалися зараз такими блідими й невиразними, такими фальшивими поряд із тим, що йому хотілося сказати батькам лейтенанта, що він мучився, мучився та й кинув, вирішивши написати вже вранці.