А вранці вирішив, що краще поїхати самому в Петіїв. Хотів захопити кількох хлопців із загону, мама Катя відраяла. Їхав же не на один день, хто зна, де й ночувать доведеться, а тут діти. Він одразу ж і погодився, і добре зробив: коли б не був сам, довелося б сидіти на автостанції три години…
Незчувся врешті, як задрімав, і одразу ж замалим не звалився в прохід: хитнуло, смикнуло вперед. Заскрипівши кузовом, автобус зупинився, а водій звівся з сидіння.
— Подайте відро! — гукнув тим, що сиділи позаду.
— Перекур?
Поки відро, таке ж старе й побите, пливло понад головами, пасажири стали виходити. З насолодою випрямляючи тіло (аж вигнутись хотілося!), Юрій Прокопович вийшов і собі: він не курив, у ліс не тягнуло, — натомість підійшов до шофера, що, піднявши капот, вовтузився біля окутаного парою радіатора.
— Перегрілася?
— Одійдіть, товаришу підполковник, бо ошпарити може! — Шофер щось зривав та все не міг зірвати: пекло, видать, в руки. Врешті, приловчившись, зірвав. Пара так і вдарила вгору. Підхопив відро, спустився в кювет: там блищала калюжа.
— Не боїтесь, що брудна?
— Нічого, ми звичні! — відповів за автобус шофер.
Долив води в радіатор, затулив знову кришкою, опустив капот.
— Притомився, трудяга. Хай перепочине. — І провів по облізлому бокові долонею. Автобус зітхнув, як ото зітхає покірно звична до всього коняка, шофер же пообіцяв Юрію Прокоповичу: — Як колеса не розгубимо, обідатимемо в Петієві.
Колеса, слава богу, не погубили: рівно о третій прикотили. Проторохкотіли по грубезних дошках високого мосту, через річку хоч і не глибоку, зате широку та чисту, бруківкою видерлись на широкий майдан із напівзруйнованою церквою, кількома новими крамницями, — «нівермаги» — пояснили в автобусі, помпезним, районно-грецького стилю Будинком культури з такими товстими колонами, що за ними, власне, вже нічого й не було видно, з пам’ятником воїнам, які полягли у Вітчизняній, із двоповерховим будинком виконкому райради: типове містечко, яке вже й селом не хотіло бути, але й до міста ще не доросло. Автобус трусонувся востаннє, він якось осів, і з нього, як із бездонної бочки, посипалися пасажири.
Вийшов і Юрій Прокопович.
— То ви отак прямо і йдіть, — показав шофер на вулицю, що дерлася до площі вгору. — Нікуди не звертайте. Як у школу впреться, там Стрільця й спитайте.
Подякувавши, Юрченко пішов вулицею. Їсти щось не хотілося, вирішив пообідати потім.
Вулиця була довга, вузька та покручена. Попід парканом біліли вичовгані лавки — традиційні місця посиденьок, будинки то ховалися за високими парканами, то пхалися аж на вулицю, світячи, цікавими вікнами, і Юрченкові хотілося привітатись до них. Ось і широкий, як вигін, шкільний двір. Ні деревця на ньому, ні клумби, тільки новий-новісінький посередині двоповерховий будинок із такими великими вікнами, що сонце, либонь, пронизувало його наскрізь не тільки в дні літні, а й у зимові. А новенький штахетник засвідчував весело, що школа нещодавно збудована і лишень обживається.
У дворі було тихо та порожньо, зате приміщення розбухало від гулу приглушеного, як ото вулик на пасіці. Не встиг Юрченко й подумати, у кого ж спитати дорогу, як задзеленчав голосно дзвоник і дітлашня так і сипонула в двір. Юрій Прокопович не став чекати, поки вийде хтось старший, — гукнув малюка, який пробігав саме мимо:
— Хлопче, постій!
Той зупинився, буцнувши крутим лобом повітря.
— Підійди-но сюди… Не скажеш, де тут живе Стрілець?
Малюк мотонув головою.
— Не знаєш?
— Ви, дядю, його он спитайте! — показав малюк на високого хлопця.
Той підійшов незалежно: руки в кишенях, невидима цигарка в зубах — теж продукт урбанізації селища. Бачили ми й генералів, не те що підполковників! — було наче написано на виду.
— Тебе як звати?
— Ну, Вадим.
— Нувадим чи Вадим?
— Вадим, — вже зовсім неохоче.
— Скажи-но, Вадиме, ти Стрільця знаєш?
— Якого?
— Що отут десь живе. Поруч із школою.
— Ну, знаю.
— А не скажеш, як до нього пройти?
— Та отак, поза школою. Або через двір.
— Дякую, Вадиме! — Козирнув, аж у того округлились очі, перепитав: — Через двір, кажеш, іти? — І, мимо проходячи, зауважив: — А руки в кишенях, коли розмовляєш із старшими, тримати не слід — дірки протреш.
Вадим висмикнув руки, мовби кишені враз окропом наповнились, і Юрченко йому ще раз козирнув.
Оминув приміщення школи, а далі проходу немає: штахетник суцільний.
— А ви, дядю, стрибайте! Ми всі отак ходимо.
Знайомий малюк. Ішло, бач, слідом.
— Через штахетник? А не влетить од директора?
— А він, дядю, не бачитиме.
Ну, якщо не бачитиме… Юрченко примірявся, розігнавсь — птахом перелетів через штахетник. І, на приміщення школи оглянувшись, побачив в одному з вікон суворе обличчя.
«Ай-я-яй, товаришу підполковник! Ай-я-яй!» — сказав сам до себе.
Та нараз пригадав, за чим приїхав сюди: попереду лежав двір Стрільців. Одкашлявся збентежено, поправив картуз, пішов до двору.
То вже потім, уже трохи пізніше, вже ступивши в двір, він розгледить і будинок занехаяний, і сарайчик згорблений, і сокиру серед розкиданих дров, наче той, хто рубав, уже не мав сил її й підняти; а тоді, в першу хвилину, зовсім інше вразило його: якась туга застояна, якась плівка печалі, старечої, звичної, крізь десятки років пронесеної, лежала на всіх спорудах, всіх предметах, що були в дворі. Тут навіть сонце світило по-іншому: померкло, чи що, — тільки не так, як щойно на вулиці. В Юрія Прокоповича й серце стиснулось болісно, і він не знати чому скинув картуз.
Отак із картузом на руці в сіни й ступив.
Й одразу ж почув голоси: там, по той бік дверей, здається, сварилися. Лунав то чоловічий голос, то жіночий, плаксивий. Юрченко постояв, постояв та й вийшов із сіней.
Зупинивсь на порозі. Але й тут не дуже зручно стояти: хто йшов, той його й бачив. І дивувався, мабуть: а чого ото військовий треться-мнеться коло чужого порога? Тож Юрій Прокопович потоптавсь, потоптавсь біля порога та назад в сіни й зайшов.
Жінка вже, чутно, плакала, а голос чоловіка став зовсім злий. І Юрій Прокопович, наперед болісно морщачись, постукав у двері.
— Хто там? — спитали сердито.
— Пробачте, я на хвилинку, — сказав Юрій Прокопович, одчиняючи двері. — Я от приїхав… — Хотів був сказати: «Од вашого сина», — та вчасно схаменувся: не од живого ж приїхав, — У справі…
На нього дивилися двоє — жінка, яка сиділа на лаві, і невисокий сухенький дідок, що півником стояв перед нею. Жінка чи то зібралась у дорогу, чи повернулася щойно: тепла вовняна хустка, плисовий, певно, на ваті, жакет, стоптані боти на товстих, мабуть, хворих ногах. Поруч лежав білий вузлик, вона трималася за нього рукою, наче боялася загубити.
Дідок якось мигцем глянув на Юрченка, він, певно, спершу й не усвідомив, що до них зайшов чужий чоловік, бо підскочив до жінки, ткнув у неї пальцем.
— От подивіться: в дорогу зібралася!.. Та куди ти поїдеш, луб’я старе!
Лише тепер побачив Юрченко, що жінка в літах, велике обличчя її виглядало з хустки всіма назбираними впродовж життя зморшками. Вони тремтіли, трусилися ображено й болісно. Ось губи смикнулися, зламались, вона хотіла, напевне, щось сказати, хустка, мабуть, здушила за горло, бо жінка смикнула її, вивільняючись. Тоді запитала: