— Ви… од Ваді?
А очі вже вбирали його всього: з надією, з тугою, з безмірним стражданням.
— Так, я од Вадима, — відповів через силу Юрій Прокопович. — Учора був на могилі…
— На могилі! — повторила, мов сомнамбула, жінка, і з очей її, омиваючи вологе обличчя, полилися знову сльози. Обернуте до Юрченка лице було застигле, як маска, а сльози текли й текли, збиралися в зморшках важкими краплинами.
— Ну, от маєш! — закричав знову дідок. — Ти хоча б чужої людини посоромилась!
— Вони ж од Ваді, Альошо! — обернулась до нього жінка. — Од Ваді!
— Чув сам — не глухий! Може, хоч тепер передумаєш їхати?
— Та куди вже їхати, — сказала, все ще плачучи, жінка. Зсунула хустку з голови й одразу ж мов іще дужче постарішала: волосся було сиве, аж біле. Хустка впала до ніг — вона не нахилилася навіть, бо навряд чи й помітила. Сиділа непорушна, потім важко зітхнула, стала розстібати жакет.
— Отак воно краще! — мовив дідок. — А то: поїду, поїду!.. Загорілося, як на пожежу!
— Я ж до Ваді, Альошо! — Сльози знову полилися з очей.
— Нате вам знову! — з досадою махнув рукою дідок. — І що ви накажете з цією жінотою робити?
Юрій Прокопович все ще стояв ні в сих ні в тих біля дверей.
— Ти хоч би запросив їх до кімнати, — сказала жінка, вона була вже в кофтині.
— Спасибі, що підказала! — відповів саркастично дідок. — Ходімо, поки вона тут наплачеться.
Тут було набагато чистіше й світліше. Там варили і їли, а то, гляди, й спали, тут же, на металевому високому ліжку, подушки були білі та пишні, ще й доріжка мережана поверх яскравої ковдри. Та не на ліжко — на стіни дивився Юрій Прокопович: стіни були увішані поспіль портретами. Портретів було не менше двох десятків; більших, ще більших і зовсім уже великих, у рамах і без рам, під склом і незасклених, мальованих олівцем, акварельними й олійними фарбами навіть. Ціла галерея портретів, любовно по стінах розвішаних, то в рушниках, то у квітах, — од дверей починаючи аж до самого ліжка, та й над ліжком, на килимі, чи не найбільший, — з кожного дивилися на Юрченка ті ж самі очі, світилося одне й те ж обличчя.
— Оце як бачите! — сказав дідок насмішкувато. — Як побачить маляра, то вже не одстане. Скільки їх тут попотовклося — із ліку вже збились. А їй усе мало. Всю землю ними завішала б… Жінка, що з неї й питати! А ви, певно, натомилися з дороги? Присядьте та відпочиньте, а я піду гляну, що вона там робить. — Чи не боявся, що жінка знову надумається їхати?
Юрій Прокопович сів і одразу ж побачив уже на столі фото, в саморобну рамочку вставлене. Хтось її старанно випиляв, заполірував, ще й помережив легким, як паморозь, візерунком. Юрій Прокопович сам колись у шкільні роки випилював, брав навіть участь у виставці, але йому ще не доводилось бачити такої тонкої роботи. Наче не дротом, не голкою навіть — павутинкою водили по дереву.
Не витримав, підсунув ближче, і на нього глянули зблизька ті ж очі, що й на портретах. Глянули ясно, сонячно, приязно: молоденький лейтенант, мабуть, був саме в тому настрої, коли хочеться обійняти весь світ. Мундирчик новісінький, «кубарі» в петлицях, портупея, що пахне свіжою шкірою і так приємно порипує при кожному русі, — Юрій Прокопович сам колись вийшов отаким із училища, сяючи, як щойно карбований гривеник.
І важко, неймовірно важко повірити, що оцей лейтенант щасливий і отой замурований в кабіні скелет був однією й тією ж людиною…
Зітхнувши, Юрій Прокопович одірвався од фото, прислухався. По той бік дверей лунало якесь шамотіння, приглушений брязкіт. «Їсти готують!» Поморщився, так йому стало незручно. Звівся сказати, щоб не готували, що він скоро й поїде, та одразу ж подумав: можуть образитись. Знову сів на стілець. «Отакі-то діла, лейтенанте!» А лейтенант все усміхався, ясно й привітно, лейтенант свіжою портупеєю порипував, а «кубарі» на петлицях сяяли святково й молодо…
— Це наш син, — сказав дідок, зайшов так непомітно, що Юрченко аж здригнувся. В одній руці ніс графинчик з якимось брунатним напоєм, в другій — тацю з хлібом, — Вадим Олексійович… А я, між іншим, Олексій Іларіонович… Так і звуть: Олексій Іларіонович. Хто, конечно, не гребує…
Юрченко підхопився, назвався.
— Юрій Прокопович?.. Ага… І в якому чині ви починали воювати, якщо не секрет?
— Лейтенантом… Як і Вадим.
Олексій Іларіонович мовчки пожував губами.
Коли сіли за стіл та налили з графина в чарки (четверту поставили теж, і тарілку, й виделку, і підсунули четвертий стілець)… коли налили в чарки отого напою брунатного, Юрченко тихо сказав:
— За світлу пам’ять вашого сина!
Жінка, мати Вадимова, Марія Григорівна, знову заплакала, обличчя ж Олексія Іларіоновича зібралося в кулачок, а борідку аж повело набік. Він її смикнув, поставив на місце, запитав гостя:
— Скільки можна рюмсати, не знаєте?
— Я, Альошо, не плачу…
— Ого краще!.. Ти чуєш: товариш військовий пропонує випити за нашого сина!
— Тобі ж, Альошо, не можна… Лікарі…
— Що лікарі?.. Лікарів слухати — на світі не жити! — Старий з викликом вихилив чарку й одразу ж знову налив. — Серце!.. Наче в мене одного тільки серце!.. Багато вони знають, твої лікарі!..
Марія Григорівна зі страхом дивилася на чарку, вдруге наповнену, але вже не казала нічого. Сама ледь пригубила, не їла нічого, підкладала тільки Юрію Прокоповичу.
— Ви їжте, їжте…
Юрій Прокопович дякував, їв майже через силу: відчував на собі колючий погляд старого. Щоб позбутися відчуття гнітючої якоїсь провини, поцікавився, показавши на фото:
— Рамочку де замовляли?
— Ніде, — відповіла Марія Григорівна. — То все Альоша.
— Дуже красива! Я так і не зміг би.
Старий налив ще раз у чарку. («Альошо!» — зовсім уже тривожно сказала Марія Григорівна), випив, наче отруту, рвучко відставив.
— Ти от що, воєнний, скажи… Ми люди темні, мало що розуміємо, а ти по академіях вчився. (Звідки він узяв ті академії?) Ми сидимо собі в запічку, сидимо й нічого не петраємо… А ти нам скажи: чому ми так воювали? Той відступ…
— Що відступ? — заперечив Юрій Прокопович. І те, що старий раптом звернувся до нього на «ти», й саме запитання його не здивувало. Він мов на нього чекав, поки сидів за столом. — Якби воювали погано, то не дійшли б до Берліна.
— Я не про те! — з досадою одмахнувся Олексій Іларіонович. — Ти Берліном очі мені не замазуй!.. Ти про початок кажи!..
— Що ж про початок… Воювали й тоді, як могли. Перемагати вчилися…
— Училися! — фиркнув старий. — Фінська війна не навчила?.. Де були ваші голови, коли перли прямо на доти, в лоб? Обійти не могли?.. Лінія Маннергейма!.. Скільки було її, тії лінії? П’ятдесят — сто кілометрів, а далі хоч саньми заїжджай?.. Так чого ж лізли на доти?
Юрченко хотів відповісти, що не так усе просто, як отут, за столом, але Олексій Іларіонович раптом зірвався, підбіг до невеликої шафи, рвонув на себе дверцята — звідти так і посипались на підлогу папки.
— Ось!.. Ось тут у мене зібрано все!
Зібрав з підлоги, повисмикував з шафи — оберемок, не менше! — кинув на стіл.
— Альошо! — застережно сказала Марія Григорівна, та він і вухом не повів: розсунув посуд, став перекладати папки.
— Вам треба Київську операцію?.. Знайдемо й Київську… Тут усе є… Усе.
Висмикнув папку. Розв’язав, розкрив, і перед очима Юрія Прокоповича аж замиготіли вималювані старанно схеми боїв, із стрілами, червоними й чорними, з номерами армій, дивізій, полків ворожих і наших. Схем було кілька десятків, весь перебіг операції Київської, всі удари й контрудари були нанесені з такою скрупульозною точністю, аж Юрченко спершу не повірив, що їх вималював старий оцей чоловік.
— І все це ваша робота? — спитав зачудовано.
— Та вже ж, що не дідькова! Я всю вашу війну обповзав, усі шанці облазив, так що похибок тут годі шукати: відбито все, як було, Вce мов на долоні.