Просиділи над тими папками до пізньої ночі, а старий все не вгамовувався. Часто зривався на крик, морщився болісно, мов од нестерпного болю зубного: «Та ви що, зовсім осліпли: не бачите, куди він націлився?» І Юрій Прокопович уже думав, що для старого війна ще не скінчилася, він жив у ній, у тому сорок першому році, коли ще був живий його син, переживаючи гостро кожну нашу поразку, кожен невдалий маневр. Війна давно одгриміла, а в ньому гули ще гармати. Дідами стали вже ті, що в сорок першому йшли молодими в бої, а його юний син продовжував щодня підніматися в небо на своєму винищувачі. Бо він, його батько, навіки застиг в сорок першому.
Приголомшений Юрій Прокопович довго не спав. Лежав у тій світлиці, де сперечалися, і мулько й незатишно було на м’яких та пишних перинах.
Пригадав, як Марія Григорівна вже пізно ввечері, коли вони врешті покінчили з численними схемами, сказала, благально торкнувшись його рукава:
— Розкажіть про нашого Вадю.
Вона теж не спала допізна: прибравши посуд, підсіла до столу, мовчки слухала, як вони сперечаються. Юрій Прокопович відчував на собі її погляд, вона немов хотіла його щось спитати, та все не наважувалася — лише зітхала тихенько, а велике обличчя її ще більше бралося зморшками. Коли ж нарешті вони закінчили розглядати ті схеми й Олексій Іларіонович одніс папки до шафи, попросила тихенько:
— Розкажіть про нашого Вадю.
І ще жодна розповідь не давалася так важко Юрченкові, хоч він, власне, з цим і приїхав: розповісти батькам про великий подвиг їхнього сина. І як його відшукали. Не сказав тільки ні про череп, ні про скелет: знав, як їм буде важко це слухати. Тож Вадим, їхній син, не стирчав у кабіні пом’ятій моторошно оголеним скелетом, а сидів, як живий.
Розповів і про майбутній пам’ятник: літак, націлений ввись, — так розповів, наче той літак уже був над могилою. І коли закінчив, Марія Григорівна раптом ухопила його руку й стала її цілувати.
— Що ви!.. Що ви!..
Юрченко висмикнув руку, встав з-за столу. А вона теж звелася і, спотикаючись, сліпо пішла з кімнати.
Вранці Олексій Іларіонович не звівся з постелі. Лежав застигло в ліжку, жовте обличчя його було сердите, борідка відчужено стирчала в стелю. На Юрченків «добрий ранок» не озвався й словом — зблимнув тільки повіками.
Поруч, у головах, стояла табуретка, заставлена пляшечками, коробочками, глотами, вся кімната була насичена запахом ліків.
— Захворів, — сказала Марія Григорівна. — Уночі ще серце вхопило.
— Треба викликати лікаря, — занепокоївся Юрченко. — Я збігаю.
— Не треба! — злякалася Марія Григорівна. — Він лікарів терпіти не може. Лікується сам.
— І часто це з ним?
— Ох, часто! День ходить — тиждень лежить… Старі ми, старі. У мене в самої рученьки-ніженьки вже не годяться нікуди… І де воно правда в бога: молоді помирають, а старі ніяк смерті собі не вимолять!
— Ну, не такі ви вже й старі! — заперечив ввічливо Юрченко.
— Та де ж не старі! — сплеснула в долоні Марія Григорівна. — Йому он за восьмий десяток, та й мені скоро вісімдесят… Збігли роки — незчулись і коли.
Розмовляли пошепки, хоч у тому не було й потреби: хворий, замкнувшись у собі, відгородився, здається, від усього світу.
Марія ж Григорівна поралася коло сніданку. В плиті потріскував вогонь, внизу, на підлозі, лежав оберемок щойно внесених дров: вони були вологі. «Це ж вона, мабуть, і рубала!»
Умився поспіхом, вийшов надвір.
Одразу ж побачив сокиру, свіжі тріски. Підійшов, узяв ще неостигле топорище, підтягнув гілляку до дровітні.
Рубав, поки Марія Григорівна й снідати покликала. Аж свистіла сокира, рубав. Хекав і думав, що ж їх не можна отак полишати, самих.
Хоч Юрій Прокопович і розраховував того ж дня повернутись додому, однак змушений був затриматися ще на два дні. Дав лише телеграму дружині, щоб не переживала.
День протовкся в школі. Спершу мав розмову з директором, і директор був на диво симпатичним та милим й охоче погодився з усіма пропозиціями Юрія Прокоповича.
Взяти шефство над старими?.. Та будь ласка!.. Ні, це вони повинні йому дякувати, що зайшов та підказав… Просто сором — бути поруч і нічого не знати!..
Все справи та справи — отак людина й черствіє…
— Зберемо старшокласників, і хай вони вас послухають… Про лейтенанта, про ваш пошуковий загін. Ну, словом, про все… Згода?
Старшокласники навчалися в другу зміну, після обіду, так що Юрченко все одно на автобус не встиг би.
Затримався в школі до вечора: довелося не тільки розповісти про подвиг лейтенанта Стрільця, а й викласти всю історію пошукового загону. З чого починали, як взагалі виникла ідея організувати загін. А гармати знаходили? А кулемети? А танки? У нас є озеро, так, кажуть, танк і досі в ньому стоїть. Раніше сітками за нього чіплялися, коли рибу ловили… От його витягти!.. Ге, витягти! Чим?.. А водолази навіщо?.. Кораблі й то піднімають!.. Так то ж у морі, а тут до тих водолазів знайдеш?.. Самі будем пірнати. Он апарати підводні навіть у нашому спортивному магазині лежать — ніхто не купує. «Тихше, діти, тихше! — директор. — Дайте нашому гостеві все до кінця розповісти». — «А що казати — все, здається, сказав, — розвів руками Юрченко. — Візьмете шефство над батьками Стрільця?» — «Візьмемо, візьмемо!» — «А танк теж можна підняти — все можна зробити, якщо взятись по-справжньому. Тільки танк з води витягти — то ще півроботи. Залізо німе, тож німий і буде стояти, де його не поставите. А от дослідити історію цієї бойової машини: хто на ній воював, якими фронтовими дорогами пройшла. Хто з членів його екіпажу загинув, хто залишився живий… Це, хлопці, набагато складніше. Знаєте, скільки нам доводиться писати листів? І знову пишем, і знову…» — «А у вас у загоні самі хлопці чи й дівчата?» — «Й дівчата, аякже! В нас дівчата такі, що держися!.. І попереджаю: не дістанете танк, наступного року приїдемо й витягнемо!..»
— Ну, тепер ми пропали: життя не дадуть! — сміявся потім директор. — Заварили ви кашу, товаришу підполковник!
Провів Юрія Прокоповича до двору Стрільців, хотів навіть зайти, та одразу ж роздумав: хазяїн хворий лежить, перехвилювався вчора, хай заспокоїться трохи.
— Гаразд, іншим разом зайду. А за старих не турбуйтесь: доглянемо!
Юрченко не мав сумніву в цьому. Що й дрова віднині будуть нарубані, й вода од колонки принесена (двісті метрів, молодому за виграшки, а старому, та ще й на гору?), і город навесні скопаний, а дівчата нахвалялися ще й хату побілити, щоб не стояла обшарпана.
Хата найбільше й непокоїла Юрченка. Сарай там, саж, курник—біс із ними, старі вже давно відмовились од живності. Хоч не дуже приємно, звісно, дивитись, як у сараї дах геть запався, а саж перехняблений. А от хата… У хаті їм жити, нікуди з неї не дінуться, а вона вже давно дихає на ладан. Марія Григорівна скаржилась: щозими стіни мокрі, холод, як у льодовнику, грубу топи не топи — все одно не нагрієш. Та й де ж її нагріти, де висушити, коли дерев’яний фундамент зогнив нанівець. Ткни — палець улазить. Юрій Прокопович ще зранку довкола облазив — міняти треба фундамент! А разом і підлогу — теж на чесному слові тримається, і на горище злазив: побачив руді плями на стелі.
— Протікає?
— І не кажіть! Як дощ, так наче з решета. Не встигаємо й тази підставляти.
Дах із дранки колись був укладений добре, але скільки відтоді років минуло, старі ще, либонь, молодими були. І по всьому горищі, куди не поткнися, — тази, виварки, відра. Сякий-такий заслін од води.
— В райраду звертатись не пробували?
— Та, куди ж нам, сину, звертатися, коли ми не знаємо, в які двері й стукати! Вже якось так доживемо: недовго вже мучитись… Тут хоч би разок на могилку до Ваді поїхати. — Й очі, збляклі, виплакані, знову в звичних сльозах.
Ну, так не годиться! Він, Юрченко, так це не полишить!
Доведеться й завтра затриматись.
Райжитловідділ містився в будинку райради, на першому поверсі. Секретарка, що сиділа при дверях, зупинила Юрченка, мов ніжку підставила:
— Ви, товаришу воєнний, до кого?
— Та сюди ж: до начальника вашого.
— Зачекайте, вони зараз зайняті!