Ото, цяця яка! Ну, гаразд, почекаєм — ми не горді.
Спершу стояв, у вікно поглядаючи, а згодом сів. У приймальній все з’являлися відвідувачі з теками, папками: «Геннадій Йосипович у себе?» — і в кабінет. Заходять, виходять — кінця-краю немає.
Юрій Прокопович уже й у вікно все, що на площі було, роздивився, і список тих, хто стояв у чергу на квартиру, весь прочитав, а завідувач все не звільнявся. А секретарка на нього й не гляне.
Не витримав — вибухнув:
— Ви мене довго маринувати тут будете?
— Хто вас маринує! Самі ж бачите: зайняті!
Та Юрій Прокопович вже не збиравсь одступати:
— От що, мамзель, або ви зараз же своєму зайнятому начальству скажете, що приїхав товариш із Києва, або я піду в райком!
— Ви, товаришу воєнний, не виражайтесь! — спалахнула секретарка. — Думаєте, як із Києва, то вже й лаятись можна? Дочок своїх обзивайте мамзелями!
— У мене, на щастя, таких дочок немає… Доповісте чи мені йти у райком?
Мовчки звелася, пішла до кабінету, похитуючи обурено стегенцями. З одчинених дверей вирвався сміх: голосний, розгонистий. «Знайшли, коли сміятись! — спохмурнів одразу ж. — Бюрократи чортові!»
Секретарка незабаром і вийшла — винесла офіційно-холодне обличчя.
— Заходьте.
Підібраний, строгий, на сварку націлений, зайшов до кабінету.
Там не згаснув ще сміх. Щоправда, молодик, який пройшов нещодавно до кабінету з текою, враз посмішку й пригасив, побачивши Юрченка, зате начальник його й не подумав приховувати, що він щойно сміявся: сміх так і цвів на молодому обличчі, цвів у очах. І Юрченка зустрів так, немов чекав з самого ранку.
— Товаришу підполковник, чого ж ви не зайшли одразу? Сідайте, будьте, як дома! — Підвівся, сказав до молодика, який теж підхопився: — Ти, Васю, потім зайдеш… Упав, кажеш?.. Ну й ну! — Веселі очі його знов заіскрилися.
— Слухаю вас, товаришу підполковник.
Обличчя його вже було втіленням прихильної отієї уваги, про яку можна лиш мріяти відвідувачам житловідділів. Юрію Прокоповичу якось не по собі стало, що він завдасть зараз клопоту оцій симпатичній людині.
Може, тому й почав здалеку: як шукали літак, як розкопували, що привело його сюди, в Петіїв. І чому він зараз у нього. Завідуючий слухав терпляче й уважно, не поглядаючи на годинник, раз тільки, коли подзвонив телефон, розвів руками: що вдієш — служба! Підняв невдоволено трубку, вислухав чийсь голос плаксивий, коротко кинув: «Подзвони пізніше, я зараз зайнятий!» — і знову обернувся до Юрченка.
Дослухав, і обличчя його стало таке сумне та нещасне, наче це він просив Юрченка одремонтувати будинок.
— Що ж нам робити, товаришу підполковник, ми приватним житловим фондом не займаємось… От коли б той будинок був у нас на балансі… А так — ну нічого не можем зробити! — Він хвилину подумав, морщачи гладенького лоба, потім спитав: — Вони пенсіонери?
— Пенсіонери.
— А ви в собезі були?
Юрченко відповів, що не був.
— То зайдіть у собез! Це ж їхній святий обов’язок — пенсіонерам допомагати!
Вийшов з-за столу, провів до дверей:
— І не дуже церемоньтеся з ними, товаришу підполковник, хай потрясуть гаманцем!
«Бувають же хороші люди на світі!» — думав Юрій Прокопович, з райради виходячи.
Соцзабез містився аж у другому кінці містечка. Хатина — хоч на пенсію. По інвалідності.
— Скоро в нове переїдемо, — сказав завідувач соцзабезом. — За виконкомом.
— Отой великий будинок?
— Ні, то житловий… «Сільгосптехніки»… А наш буде поруч… То я вас слухаю, товаришу підполковник.
І знову довелося Юрченкові все розповідати спочатку.
— В Хоменка, значить, були? В Геннадія Йосиповича? Це він вас сюди й одфутболив?.. Із себе зіпхнути — це він уміє. А ви не спитали його, де ми кошти візьмемо?.. І хто ремонт той робитиме?.. Пушкін?
— Люди ж ремонтують якось.
— Люди!.. Це ж інваліди!.. Ну, гаразд, нашкребемо, припустимо, грошей. Підемо на свідоме порушення — голову, надіюсь, не знімуть. А далі? Далі що, товаришу підполковник? Дерева десь дістати — раз, — загнув палець завідуючий. — Цементу завезти, піску… Заліза на дах. А майстрів, щоб усе зробили як слід?.. Хто буде діставати? Хто за всім тим простежить?.. Стрільці?..
— Що ж робити? — розгублено Юрченко.
— Треба взяти будинок на державний баланс… Хай Хоменко не крутить хвостом!
— Це ж що: знов до Хоменка?
— Тільки до нього!.. Або заждіть: він знову вивернеться, я вже його знаю. То такий, що і в ступі не влучиш… Ідіть прямо до Сергія Макаровича.
— А хто це такий?
— Голова райради…
Голови не було.
— Сергій Макарович поїхав на села.
— Давно?
— Півгодини тому.
Отже, сьогодні вже не з’явиться.
— А заступник?
— Іван Федорович в райкомі.
— Biн хоч повернеться?
— Іван Федорович? Має ще бути.
Юрченкові діватися нікуди: не встигне на автобус і сьогодні. Доведеться телеграму додому давати. Ну, нічого, мама Катя побурчить, побурчить та й охолоне — не первина.
Вирішив чекати.
Ніде так не тягнеться час, як у приймальнях. Чекаєш, здається, годину, а на годинник глянеш — і півгодини не минуло. Юрій Прокопович і сидів, і стояв, і свистіти тихенько пробував — заступника все не було.
Та ось задзвонив телефон. Юрченко так і завмер.
— Слухаю… Добре… Добре… — Не відриваючи трубки од вуха, секретарка покивала до Юрченка, що це Іван Федорович. — Іване Федоровичу, одну хвилинку — тут товариш із Києва… Зараз будете?.. Він зараз буде, — сказала, кладучи трубку.
Подякувавши, Юрченко вже й не сідав: чекав коло дверей у кабінет.
Заступник з’явився за десять хвилин.
— Давно чекаєте?.. Пробачте! Заходьте!
Пропустив наперед Юрченка, наказав секретарці:
— Людонько, викличте до мене Хитька. Щоб одна нога була там, друга тут.
— Так, я вас слухаю! — ще й не дійшовши до столу.
І поки Юрій Прокопович розповідав — коротко, стисло, мимоволі впавши в темп цього енергійного заступника, — той і хвилини не міг спокійно всидіти: заглядав у папери, висовував шухляди, щось там вишукуючи, і все приказував:
— Так… Так… Слухаю… Слухаю…
Ухопив потім трубку, гукнув:
— Хоменка!.. Хоменко?.. До мене, негайно!
Хоменко з’явився захеканий (другий поверх, тридцять дві сходини: Юрій Прокопович порахував за старою фронтовою звичкою).
— Слухаю, Іване Федоровичу.
— Що там у тебе з Стрільцями?
Хоменко лише зараз, здається, помітив Юрія Прокоповича. «Ех, товаришу підполковник, товаришу підполковник! — відбилося на його молодому обличчі. — Уже й поскаржитися встигли!»
— У мене? Нічого. Я порекомендував товаришеві підполковникові звернутися в собез…
— Порекомендував! — фиркнув заступник. — Ти б ще в наросвіту направив!
— Але ж, Іване Федоровичу, будинок Стрільців у нас не на балансі… Він до нас не має жодного відношення…
— А лейтенант, який за нас загинув, теж не має відношення?! — гримнув заступник. — От що, Хоменку, що хочеш роби, а щоб будинок був одремонтований! Ясно?
— Так він же не на балансі! — простогнав Хоменко.
— Візьмемо. Підготуй документи до наступного засідання виконкому. Пошли завтра ж інспектора до Стрільців, а ви, товаришу підполковник, допоможіть старим написати заяву. Він он підкаже, що треба писати. Все, до побачення. — І, не чекаючи, поки вони вийдуть з кабінету, натиснув кнопку: — Людо, давай сюди Хитька!
Хоменко, пояснюючи, що треба писати в заяві, уперто дививсь повз Юрченка. Образився! Ну, Юрію Прокоповичу з ним дітей не хрестити. Весело майже спитав:
— То інспектор завтра вранці прийде?
— Завтра, — буркнув Хоменко.
— То я його почекаю. — Знав, що тепер прийде обов’язково.
Лише з райради вийшовши, відчув, як натомився. І їсти не хотілося, хоч досі ще не обідав. Та все ж зайшов у ресторан, з’їв тарілку борщу, півкотлети. Запив компотом, розплатився, встав задоволений. Не стільки тим, що з’їв, скільки тим, що тепер мав повне моральне право в Стрільців од обіду відмовитись. Тій нещасній Марії Григорівні не вистачало ще гостя…