Другого дня чекав інспектора. Чекав до дванадцяти. Потім, сердитий, пішов у житловідділ.
— А, товариш підполковник! — аж зрадів його появі завідувач. — Вітаю, вітаю!
— Де інспектор? Чому не прийшов інспектор?
— Інспектор? А я його й не посилав!
— Як не посилали? — задихнувся Юрченко. — Вам же наказано!
— А я маю інший наказ! — Хоменко вже не приховував переможного виразу. — Од самого Сергія Макаровича! Так що, вибачайте, нічим допомогти вам не можу…
Юрій Прокопович — до голови. Не знав, що йому зараз скаже!
— Зараз доповім. — Та не встигла секретарка підійти до дверей, як вони одчинилися різко — вийшов заступник.
— Зайдіть-но до мене!
— Я до голови, — відповів Юрій Прокопович, відчував образу й на заступника. Дати слово й не дотримати.
— А ви спершу до мене зайдіть!
Юрченко — що робити лишалось — пішов поперед заступника.
— Таки перебіг нам доріжку: поперед мене ускочив! — сказав йому заступник. — До голови не йдіть — без толку.
— А куди ж — у райком?
— В райком теж без толку: перший поїхав, а другий у відпустці. Ви от що: їдьте в область. Негайно. Єдиний, хто може на нашого голову вплинути, це голова облвиконкому. То як?
— Поїду! — сказав йому Юрченко. — Сьогодні ж поїду!
— Ну, ні пуху вам ні пера! І той… Подзвоніть… Щоб я був у курсі… Ось вам мій телефон…
Вийшов з райради весь на поїздку заряджений — на автобус і в область. Кинувся купувати квиток — всього троячка лишилася. Не міг пригадати, де гроші посіяв. Ну, купив дещо в гастрономі вчора та сходив разок у ресторан… Ех, що й рахувати — треба дзвонити додому!
Розшукав пошту, замовив розмову.
— Дівчинко, золотко, якщо можна — швидше: в область спішу!
Сидів, як на голках: автобус, що на нього вже й квиток у кишені, за півгодини відходить.
— Нагадайте їм, дівчинко!
Врешті дали.
— Катя?.. Катю, це я!
— Спасибі, що хоч озвався! — Катин здалеку голос. — Ти що там, у прийми пристав?
— Катю, потім все розкажу!.. А зараз вишли гроші… П’ятдесят! До запитання… Ні, не сюди — прямо в область!.. Головпоштамт, до запитання… Телеграфом, щоб сьогодні й одержать!..
— Та що там трапилось? — В голосі дружини вже тривога.
— Нічого особливого… Потім розповім… Вишли ж негайно… Телеграфом… Гаразд?
Аж зросився потом — так догукувався.
— Дякую, дівчинко! — І біжка до автобуса…
Повернувся з області після обіду другого дня: ледь пробився до голови облвиконкому. Голова спершу пообіцяв послати листа, Юрченко вблагав подзвонити. І всю дорогу назад, поки їхав в автобусі, знову й знову пригадував слова голови облвиконкому:
— Ви що, самі не могли все це вирішити?.. На найближчому засіданні, так!..
Поклав трубку, сказав:
— Їдьте спокійно додому: все зробимо.
Але Юрій Прокопович додому не поїхав — повернувся в Петіїв. Мав простежити, щоб інспектор чогось не наплутав у акті (мало яку вказівку міг йому дати Хоменко!). Та й узяти для шкільного музею портрет лейтенанта Стрільця.
Марія Григорівна довго не могла вибрати, який саме оддати. Наче це були живі діти і всіх однаково жалко. Врешті сказала:
— Вибирайте самі.
А коли він вибрав, і зняв, і в рушник, нею ж поданий, загорнув акуратно, попросила несміливо:
— Дайте, я на нього хоч гляну востаннє.
— Не надивилася! — буркнув Олексій Іларіонович: йому знову стало зле, він лежав на лежанці.
Портрет тепер висить у шкільному музеї над стендом з особистими речами лейтенанта Стрільця.
Пряжка од портупеї.
Гудзики од гімнастерки.
Очищений од іржі пістолет.
А Юрій Прокопович знову не має спокою: муляє думка про старих, які лишилися в Петієві.
Думає так: ну відремонтують, ну все зроблять як слід, а далі? Далі як житимуть, хворі та немічні? Ну води їм коли принесуть, дров нарубають, а ту воду нагріти щодня, а хату натопити щоранку, а сад, а город? Лише палива запастися на зиму — побігати треба. А взимку, як снігом завалить?..
Пригадує житловий будинок, отой, «Сільгосптехніки», і думає: а чому б… Чому б не дати старим однокімнатну квартиру? На першому поверсі. Щоб не високо було і підніматися.
Тільки ні, не дадуть. Он який список висить в райжитловідділі. Той будинок давно вже поділений і переділений. Кожен уже й замок купив до своєї квартири. Й меблі в думках розставив давно: де ліжко, де стіл, де сервант…
Але ж мусить бути вихід якийсь!..
Мучився, думав і одного разу наче в голову стукнуло: а якщо поговорити з людьми? З отими, що збираються заселити будинок? Може ж, кому однокімнатна не дуже й підходить? Бере, бо нічого більше не світить. А тут будинок відремонтований щойно, двір, сад, ще й город. І сарай, і гараж можна поставити, а набридне грубку годувати щодня — будь ласка: парове опалення автономне! Засипав вугілля в плиту й гуляй собі паном! Він, Юрченко, коли б перед ним отака стояла дилема, й хвилини не думав би: тільки будинок! Там же ще й дві кімнати до того, а не одна. А що купатися ніде, так і ванну можна поставити. Все можна зробити: для молодих рук нічого не страшно!
А дітям простір який! І яблука, й груші, й городина…
І загорівся Юрій Прокопович: поїду! Поки будинок не кінчили. Бо тоді буде важче.
От як тільки про це мамі Каті сказати?
Молоко-молоко-молоко!
Чоловік я помітний, і на мене й досі поглядають жінки. Й досі, повторюю, бо розміняв уже п’ятий десяток, критичний той вік, коли молоденькі жінки та дівчата починають поступатися місцем в трамваях, тролейбусах та іншому громадському транспорті. У свої сорок дев’ять маю пишну чуприну, благородно сивизною підсріблену, лискучі брови й жодної зморшки на тугому обличчі. Знайомі кажуть, що я дуже схожий на Гаріна з відомої повісті Олексія Толстого, і я щотижня старанно підправляю свою акуратну борідку. Зовнішність має неабияке значення для моєї діяльності, бо я майже щотижня виступаю перед аудиторією від товариства «Знання». А від того, як ти зодягнений, який маєш вигляд, значною мірою залежить твій успіх, і коли я ловлю зацікавлені погляди жіночі, то знаю напевне, що причиною цьому не тільки моя красномовність.
Отже, фізично я чудово зберігся: ще ні разу не лежав у лікарні, всі грипи, всі пошесті, од яких страждає зацивілізоване людство, обминають мене, а до рота мого ще жодного разу не заглядав стоматолог. Та й, маю надію, не загляне ніколи: зуби свої, білі та рівні, я успадкував од діда, який прожив до ста літ і цвяхи перекушував; тато теж досягнув би столітнього віку, коли б не загинув у минулій війні. Так що в мене, як кажуть, все попереду.
Ще в студентські роки я виробив для себе суворий режим, якого й дотримуюсь. Встаю рівно о шостій, не дозволяючи собі і секунди поніжитись у ліжку: навіть у медовий місяць зіскакував хвилина в хвилину. Ковдру геть, гантелі до рук, навстіж вікно, а то й двері і — і… раз-два!.. раз-два!.. Щоб аж м’язи тріщали… Потім душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, розтирання й масаж: я люблю своє тіло, пружне, як у спортсмена, не даю йому ніколи розслабитись. У здоровому тілі здоровий і дух: без хвастощів можу запевнити, що я ніколи не знав, що таке зневіра, вагання чи розпач. Сплю спокійно та міцно, бо не знаю докорів сумління.
— Ти машина! — вигукнула якось перша моя дружина (тоді саме в нас дійшло до розриву). — Безсердечна машина!
Я одразу ж вказав на нелогічність її висновку: машина i серце — предмети несумісні. А оскільки в мене таки є серце, то я не можу бути машиною.
— Машина!.. Машина!.. Машина!… — закричала вона, затуляючи долонями вуха.
З першою дружиною моєю, Оленою, я прожив рівно сім місяців. І в тому, що наше спільне життя так рано урвалося, не вбачаю своєї провини. Одружувався з найсвятішими намірами: створити взірцеву сім’ю. Втілити теорію в життя, досягти ідеалу, що його підсвідомо прагнуть мільйони молодих моїх співвітчизників (побачили б ви, як слухають вони кожне слово моє!), — що може бути прекраснішого! У першої дружини аж щоки пашіли, коли я говорив про сім’ю, яку ми збудуємо, але вона мала досить-таки своєрідне уявлення про цей чарунок людського суспільства. У погляді на життя в неї годі було питати здорового глузду: переважали емоції.