Емоції, звісно, річ непогана, коли вони в міру, людина без емоцій душевно бідна, обмежена, вона, по суті, глуха й сліпа… Я сам, наприклад, можу розчулитись, схвилюватись до сліз чи то в кіно, чи над книжного, мені не байдужі витвори мистецтва, а пісня може просто-таки полонити, бо сам маю неабиякий голос і слух, і мені говорили не раз, що даремно не став співаком. Люблю найбільше співати, коли лишаюсь наодинці з природою, пісня сама рветься з грудей, все в мені аж бринить, видзвонює, тіло стає світле й легке.
Пам’ятаю, як колись у Карпатах забрався на Говерлу, на саме верхів’я. Вже на середині підйому з’явилися хмари, супутники мої одразу ж повернули назад, бо одягнені були зовсім по-літньому, а з таких хмар можна було чекати всього, я ж уперто дерся все вище й вище, хоч уже й справді став зриватися сніг і подув пронизливий вітер. Коли ж видерся на вершину і хмара торкнулася моєї голови, а під ногами, скільки бачило око, засиніли гори, пісня сама полилася з грудей. Спускався геть обліплений снігом і співав.
То були незабутні хвилини!
Отже, емоції — річ не така вже й шкідлива, за одної лише умови: якщо ви володієте ними, а не навпаки.
Першу ж дружину мою день і ніч обсідали емоції.
Пам’ятаю, як невдовзі після одруження ми вийшли в парк і дорогу нам перебігла зграйка дітей. Побачивши їх, Олена так і завмерла:
— Глянь, яке чудо!
Діти й справді були дуже милі: нагадували пухнастих курчат. Вони й бігли за вихователькою, заклопотано-поважною жінкою, наче курчата.
Діти котилися пухнастими кульками, а молоденька дружина моя, припавши до мене, раптом спитала:
— Ти знаєш, чого мені хочеться? Отакої, як оно, дівчинки.
Вона вся так і світилася, дивлячись на ту дівчинку.
— Та глянь же, яке воно симпатичне! Ну, невже тобі не хочеться її поцілувати?!
Я відповів, що не хочеться. А якби й захотілося, то все одно я собі не дозволив би цього зробити. Цілувати дітей — негігієнічно.
Дружина якось дивно подивилась на мене.
— Ти нічого не розумієш! — сказала. — Які ви всі — чоловіки!..
Я ж розумів лише одне: дружині моїй раптом захотілося дитини. Вчора ж іще погоджувалась, що дитину заводити рано: ми не мали навіть власного закутка. Що дитина зв’яже нам руки, не дасть закласти нормальні підвалини подружнього життя. Вчора вона охоче погоджувалась — ми спершу повинні утвердитись в житті, а потім уже думати про дітей… І ось тобі маєш!
Признатися, я аж образивсь. Але стримався вчасно (аутогенне тренування, півгодини щоденно), взяв її під руку.
— Пройдемося в кінець он тієї алеї. — Треба було ізолювати її від подразника. — Глянемо, як розлився Дніпро.
Ми вийшли на знайоме узвишшя, подивилися вниз. Київської ГЕС тоді ще не було, весняні води ніщо не затримувало, Дніпро розлився ген аж до обрію, скрізь, куди глянеш, — лише вода, лише плеса безмежні, блакитні од весняного неба.
— Глянь, яка блакить! — сказав я дружині.
— Як очі дитини! — вперто сказала вона.
У мене одразу ж зіпсувався настрій.
— Ходімо додому!
— Якщо ти вже так хочеш…
А вночі вона раптом розплакалась. Мовчки, одвернувшись до стіни, здригаючись усім тілом. На запитання, що сталося, з досадою відповіла:
— Нічого…
— Послухай, це смішно!..
— То й смійся…
— Через якусь дурну примху псувати настрій собі й мені! — Я вже по-справжньому розсердився на неї. — Ми ж з тобою, здається, умовились: матимемо дитину лише тоді, коли досягнемо відповідного матеріального рівня. Ми не маємо права започинати нове життя, не створивши для нього певних умов…
Вона чи то схлипнула, чи то засміялася, а коли я спробував пригорнути її, відхилилася:
— Я хочу спати…
А вранці просила пробачення. Казала, що сама не знала, що з нею скоїлось…
Я великодушно пробачив. Знову розповів про сім’ю, про наш обов’язок перед суспільством і державою, про майбутнє покоління, яке ми покликані виростити.
— Знаю вже, знаю! — обірвала мене моя юна дружина. — Ти мені сто раз про це казав!
— Повторю і двохсотий, якщо це буде потрібно. Не про себе ж дбаю — про майбутнє нашої сім’ї.
Не сказала більше й слова. Вистачило, мабуть, глузду зрозуміти, що я маю рацію.
На сьомий місяць ми розійшлися. І я й досі хвалю себе, що не погодився нажити дитину. Бо, не кажучи вже про неминуче травмовану психіку майбутньої людини, довелося б вісімнадцять років платити аліменти. Двадцять п’ять відсотків з усіх видів заробітку! А оскільки я людина чесна і мені й на думку не спало б що-небудь приховувати, то й сплатив би все до копієчки.
Майже сотня в місяць, тисяча двісті щороку. Двадцять неповних тисяч — ось вам ціна медового місяця! Гадаю, що не один молодик сто разів подумав би, перш ніж поспішати до загсу, коли б на хвилину присів та й зробив отакий підрахунок.
Після розлучення довго не міг дивитися на дівчат: так і здавалося, що за кожною — тінь судового виконавця. Усміхаєшся, граєш очима? А скільки тисяч коштуватиме мені твоя усмішка?
Вдруге одружився вже в тридцять років. Кажуть, що до двадцяти п’яти чоловік жениться сам, до тридцяти люди женять, а після тридцяти й сам чорт не оженить. Тож і мене, в мої тридцять років, познайомила з майбутньою дружиною сваха.
Так, так, не дивуйтеся — сваха. Сваха абсолютно сучасна, з дипломом про закінчення вузу, розумна й начитана, до того ж відносно молода й достобіса вродлива.
Познайомився з нею на весіллі в товариша. Елегантна блондинка, зодягнена з отією скромністю, що її дозволяють собі гарні жінки. Як картина: що довершеніша картина, то скромніша пасує їй рама. Жодної крикливої деталі в одязі, жодної зайвої прикраси, хоч прикрас, пересвідчивсь я потім, було в неї більш ніж потрібно: золоті каблучки й кулони, сережки та брошки, намисто й кольє з коштовного каміння, навіть перстень з діамантом, за який можна було б купити новісіньку «Волгу».
— Ти чому його не носиш? — запитав я якось.
— Він дуже крикливий.
Того вечора на ній були мініатюрні сережки з бірюзою — і більше нічого.
Товариш підвів мене до неї:
— Знайомтесь: мій найближчий друг. А це — моя мила сусідка.
Потиск її руки був міцний і гарячий.
— Ви відьма? — спитав я її, заглядаючи в очі.
Брови її звелися здивовано.
— Всі київські красуні, як правило, народжуються на Лисій горі, потім щоночі катаються на своїх чоловіках.
Вона усміхнулась, зацікавлено подивилась на мене.
— На жаль, на моєму чоловікові не дуже покатаєшся.
— Такий норовистий?
— Просто далеко працює…
«І довго він там працюватиме?» — хотів запитати, але вчасно прикусив язика. Не все одразу, голубе мій, не все одразу!
— Ну, як? — спитав мене згодом товариш.
— Екстраклас!.. Слухай, старий, чоловік її й справді далеко?
— Далеко.
— А чому ж вона не поїхала з ним?
— А це спитай у неї. Вона тобі краще пояснить.
В його інтонації я відчув якийсь натяк, щось неприємно вкололо мене. «Ого! — сказав я собі. — Ти що, вже став ревнувати?» Бо вона мені все більше подобалась. До того ж була заміжньою.
Від першого одруження минуло п’ять років, а я не мав іще дівчини. Не тому, що не стрічалися, а тому, що я не квапився з новим одруженням. Тож уникав дівчат, а особливо молоденьких вдовичок. Бо рано чи пізно почнуться докори, сльози, істерики: жити без тебе не можу, втоплюся, а то й повішуся або, найстрашніше, напишу в місцевком чи партком. А там уже як викличуть на килим, то проклянеш і ту мить, коли познайомився. Тож я взяв собі за правило уникати дівчат й удовичок, а заводив знайомства з заміжніми. Тихо, мирно, без скандалів, посягань на твою чоловічу свободу. Якщо, звісно, не збудиш безпідставних надій. Що без тебе, мовляв, уже й жити не можу. Тут стережися: покине свого чоловіка й прибіжить іще тепла з постелі. Такі жінки сміливі відчайдушно… Чим не тема для дисертації: «Біологічні основи поведінки представниць кращої половини роду людського».