Але годі про це — повернімося до весілля.
Весілля було як весілля: котилося добре набитою колією. Товариш мій, лисий уже парубок в тому небезпечному віці, коли юні дівчата починають називати тебе «дядьком», сидів поруч з молодою з таким блаженним обличчям, що хотілося пройтись по ньому наждаком. Молода, в міру юна і в міру вродлива, досить успішно грала роль невинної голубки, хоч уже знала напам’ять кожну пір’їну з постелі в сусідній кімнаті. Батьки молодих розчулено блимали й любили одне одного так же палко, як згодом будуть ненавидіти. Гості по черзі зводились і, затинаючись, проголошували убогі тости: мимрили про щастя й любов. Нахиляючись до рожевого вушка своєї сусідки, я знущався з них як міг, аж поки вона грайливо сказала:
— Боже, який ви нехороший!.. А ви самі спробуйте!
— Я?.. Будь ласка!
Налив повен келих, звівся, попросив слова. На мені був ідеально пошитий костюм, білосніжна сорочка.
— Дорогий мій друже! — звернувся я до молодого. — Наша українська жінка з давніх-давен зуміла завоювати собі таку незалежність, про яку інші тогочасні жінки не насмілювались і мріяти. — Мій голос лунав упевнено, довкола залягла тиша. — Й коли настала революція і ми заходилися визволяти жінок, то нам, власне, вже й визволяти було нікого: ми визволили не жінку, а чорта… — Регіт. — Так, так, чорта, який вже з колиски сидить у кожній жінці. Спершу в дівчині — чортик, згодом у молодій жінці — чорт, а вже потім, у літній жінці, — могутній чортище, загартований у сімейних битвах та сутичках. — Регіт ще більший. — І мені жаль тих чоловіків, які намагаються з ними воювати, ламати їм роги: роги виростають ще міцніші й гостріші, ніж до цього. Тож я тобі щиро зичу подружитися одразу з цією милою істотою, зробити її своїм спільником — і тоді не страшні будуть маленькі ті війни, які вибухають в кожній сім’ї, байдуже, щаслива вона чи нещаслива, і без яких наше життя було б таке пісне й нудне. Тож починай приручати одразу: цілуй оце красиве, оце чарівне чортеня.
Останні слова мої потонули в оваціях, а сусідка, сміючись, спитала:
— Ви серйозно про чорта?
— Цілком серйозно! — відповів я твердо. Й потягся до неї повним келихом: — За вашого чорта!
Вона мені все більше подобалась. Відчував, що ця жінка ввійде в моє життя серйозно й надовго.
— За вами можна впадати? — запитав її.
— Спробуйте! — розсміялась вона.
І між нами розпочалась ота гра, що одвіку триває між чоловіком та жінкою, коли вони одне одному подобаються. Хоч би про що ми з нею говорили, за кожним словом чаїлося оте недомовлене, до якого, власне, й прислухаєшся вподовж усієї балачки.
— Гарний вечір був, правда?
— Так…
— Що ж, прощаймося, — зітхнула вона і подала мені руку.
У коридорі, на моє щастя, було темно: вона не могла бачити, який у мене розгублений вигляд. Я розумів, що мушу їй щось сказати, розумів і мовчав. І був дуже лихий на себе.
— До побачення, — сказала вона.
Мені вчулося якесь аж невдоволення в тому прощальному слові. Я ж, як найостанніший йолоп не знав, що робити. По-товариському потиснути руку? Поцілувати шанобливо та гречно? Я не хотів стати в її очах смішним, до того ж боявся налякати її відвертими залицяннями. Мені вже стрічалися отакі, на перший погляд, сміливі жінки, які самі, здається, вішаються на шию, а спробуй вдатися до дій рішучих… «Що ви?! Що ви?! Як ви посміли?!» Кілька разів я повертався додому, наче обпльований, поки не навчився їх розпізнавати з першого ж погляду. Й оминати, як осині гнізда. Хоч ця, здається, на таких і не схожа.
— До побачення, — буркнув нарешті. Став спускатися сходами, злий на себе, як чорт.
— Послухайте! — тихенько покликала вона (я так і завмер). — Вам не хочеться випити кави?
Вона ще не закінчила фрази, а я вже був біля неї.
— Хочеться!.. Ще й як хочеться!.. Це саме те, чого мені бракувало! — У мене нарешті розв’язався язик. — Кава — моя мрія одвічна, моя найпалкіша любов! За чашечкою кави я ладен на край світу бігти!
— Ну, навіщо ж так далеко? — засміялася вона.
Клацнув замок, і ми опинилися у квартирі.
— Тільки не судіть суворо: в мене як слід не прибрано.
Ого, не прибрано! В сучасно обставленій вітальні панував отой затишок, що його вміють наводити лише наділені художнім смаком жінки.
— Можете скинути піджак, — запропонувала вона. — Люблю, щоб мої гості почувались, як удома. Я теж з вашого дозволу скину святковий цей панцир. — Пішла в інші двері, мабуть, до спальні, й з’явилася згодом в халатику з простенького ситчику, пошитого, мов на школярку. І від того — якась ще миліша, домашніша.
— Я швиденько… А ви тут не нудьгуйте… Дивіться ось журнали. — Взяла цілий стос, поклала переді мною на журнальному столику. Все це були видання американські, англійські, французькі, чоловік її, мабуть, об’їздив увесь світ… «А ти?» — кольнула мене ревнива голочка, але я себе втішив одразу, що не він же сидить зараз в оцьому кріслі, а я і не для нього готується кава… Гортав цупкі сторінки, роздивляючись кольорові ілюстрації, іноді до непристойності одверті, перекладав журнали, а сам прислухався до її кроків на кухні.
— Не заснули?
З’явилася, несучи на таці кавник, мініатюрні порцелянові чашечки, цукор і тістечка в таких же порцелянових вазочках. Дух добре зготованої кави залоскотав у ніздрях, розлився по кімнаті.
Ми пили каву, смакуючи кожен ковточок, розмовляли вільно й невимушено, як давні знайомі, ба навіть друзі, які знають одне про одного все, і відчуття все більшої близькості, якщо хочете — зрідненості наростало між нами.
Пригадується, ми говорили про літературу, бо дві шафи у вітальні були напаковані книжками. Видання в основному авторів іноземних, класиків і сучасних, хоч до класичної спадщини вона ставилася з ледь помітною зневагою. Бальзак, Діккенс, Толстой? Застарілі й трохи смішні, як бабусі в своїх столітніх капотах. Навіть Еріх-Марія Ремарк, що ним так захоплювалася в молодості. Не кажучи вже про Достоєвського, перед яким і досі стогне Європа.
Я з нею погоджувався, хоч і не в усьому; знав, що жінкам не дуже подобаються чоловіки, які не мають власних поглядів.
Потім розмова наша перекинулась на картини, на новітніх художників, і тут ми теж виявили спільні уподобання, що нас радісно схвилювало…
Потім ми опинились у ліжку з румунського гарнітуру «Людовік Шістнадцятий», біле з золотом, і я зроду не обіймав такого прекрасного тіла. Все, що я пережив раніше, в порівняння не йшло…
Вас, певно, дивує, що я досі не назвав її імені. Роблю це свідомо: терпіти не можу донжуанів, які на весь світ роздзвонюють про свої перемоги. Що може бути огидніше: видати жінку, яка довірила тобі найсвятіше! Я навіть посварився з одним таким типом, коли він став похвалятися своїми пригодами.
— Жалкую, що ми не зустрілися століттям раніше! — сказав я йому. — Охоче проколов би вам язика!
Отож буду її називати просто «вона». Ми й досі стрічаємось із нею — не як коханці, а як добрі друзі. Більше того: згодом я заприятелював з її чоловіком, людиною дуже приємною. До того ж вона виявилась якоюсь далекою родичкою майбутньої моєї дружини.
З цього все й почалося.
Якось у мене вирвалось:
— Як би я охоче з тобою одружився!
— Ти?.. Зі мною?..
Звівшись, вона вражено подивилась на мене, а потім упала на спину й розреготалася.
— Я не сказав, здається, нічого смішного…
— Ти… зі мною… Ох, пробач!.. — Вона все ще не могла опанувати себе, сміх душив її, сльози набігали на очі. Я ж, зрозумівши, що в неї не було навіть думки вийти за мене заміж, образивсь по-справжньому.
— Звісно, що я таке супроти твого чоловіка!
— Пробач, милий, пробач… Але ж це так смішно: ти — зі мною. — Вона вже лестилась до мене, горнулась усім тілом. — Ну, годі, не сердься. Я ж не жінка, я — кішка… Тобі доводилося жити з жінкою-кішкою?..
Згодом спитала:
— Ти й справді хочеш одружитися? Завести сім’ю?
— А що ж тут поганого? — Я ще сердивсь на неї. — Думаєш, приємно з дня у день повертатися в неприбрану кімнату? Давитися по їдальнях супами й котлетами?