— Бідний мій, бідний, — погладила вона мене, наче малого. — Тебе й справді варт пожаліти. Ну, нічого, ми щось придумаємо. Спробую підшукати тобі наречену. Тобі які подобаються: блондинки, брюнетки? Серйозні, веселі?
— Такі, як ти.
— Таку, як я, не знайдеш, — сказала вона категорично. — Я — в єдиному екземплярі. Прочитай і передай іншому…
— Тоді хоч подібну до тебе. Щоб мала хоч десяту частку того, що є в тобі.
Вона серйозно кивнула:
— Спробую щось підшукати.
Отак жартували ми з нею, власне, жартував лише я, бо якось серед тижня вона подзвонила мені на роботу:
— Милий, ти можеш сьогодні завітати до мене? Я, здається, знайшла те, що треба.
— Що ти знайшла? — Я вже забув про нашу розмову.
— Наречену.
Трубка в моїй руці одразу ж поважчала:
— Ти що — серйозно?
— Затям, дорогий: жінки ніколи цим не жартують… Отже, до вечора… І купи букет квітів, краще нарцисів. Ми дуже юні й кохаємось у квітах. Па, дорогий!
Клацнуло, єхидно затукало, а я все ще сидів приголомшений…
Подумав, що вона вирішила мене розіграти. Взяти на бога, щоб подивитися, як я примчу рівно о сьомій з букетом в руках. Вже хотів був їй подзвонити, що сьогодні не зможу, але тут щось підказало, що це таки не жарт.
Глянув на годинник: рівно п’ять.
Зайшов до перукарні підстригтися, поголитись. Самому приємно, коли шкіра на щоках туга і єдвабна. Побував на двох ринках, поки надибав нарциси. Бісова тітонька по моїх очах побачила, що без нарцисів я не одступлюся од неї: заправила таку ціну, наче вирощувала їх на чистому золоті. Подумки її проклинаючи, змушений був розстатися з грішми.
Ніс нарциси, і мені все здавалося, що не квіти тримаю — жмут троячок.
— Приніс?.. Молодець!..
— Ох, яка ти красуня! — Ще ніколи не була вона такою звабливою. Й оця нова сукня — як вона пасувала до її зеленавих очей!
— Тс-с-с, — лукаво притулила вона палець до вуст. — Ми не самі. — І вже голосніше, щоб було чутно й там, у вітальні: — Проходьте, Володю, ми вас заждалися! Квіти?… Боже, яке чудо! Марійко, поглянь-но: твої улюблені квіти! Як ви вгадали саме ці квіти купити?..
А очі сміялися.
Те, що звалося Марійкою, було дуже юне і ще більш сором’язливе. В неї аж шия взялася вогнем, коли я поцілував їй руку.
— Володимир.
— Марійка. — І, повірте, присіло в кніксені! Мов гімназисточка перед учителем.
«Ви давно з пелюшок?» — подумалося мені, але, звісно, не сказав цього вголос. Вказав зовсім інше:
— Це — вам. — І простягнув їй нарциси.
Тут вона почервоніла так, що незручно було на неї й дивитись. Оглянулась на мою коханку: брати? не брати? — взяла. Стояла й, мабуть, не знала, що далі робити з квітами.
— Давайте я їх поки що поставлю у вазу. Заради таких квітів щось і випити варто. Як ви, Володю? Тоді я приготую швиденько закусь. А ви тут не нудьгуйте без мене. Володю, розважайте нашу гостю. — Вона вже відверто втішалася незвичайною ситуацією, відьмині очі її так і палахкотіли від утіхи.
Ми залишилися вдвох.
— Ви в якому інституті навчаєтесь?
Спалах рум’янцю, ледь чутний голос:
— Я ще в школі… В десятому… — Облизала губи, додала: — Татко хоче, щоб пішла до медичного.
Бракувало, щоб мене віддали до суду за розтління неповнолітньої.
— То, може, ми з вами хоч сядемо?
Слухняно сіла, стулила цнотливо колінця. Спідничину осмикнуть не наважилась.
— Гм… гм… — прочистив я горло. — Ви з батьками живете, чи може, самі?
— З татком. — Щось гойднулося в її худенькому личку — тепле й ніжне. Та одразу ж заступилося сумом. — Мама померла. Два роки тому… — І вперше насмілилася звести на мене очі. Подивилася так, наче в моїй волі було повернути їй матір.
Я помовчав хвилину, віддаючи шану покійниці. Печально похитав головою.
— Мама ваша була дуже хорошою?
— Так…
Я думав, що б іще запитати.
— Ви живете в Києві?
— Ні. Ми помінялися… Татко, як мама померла, в тій квартирі жити не міг…
Вона ще й не з Києва! Добру ж наречену підшукали для мене!
— І де ви живете, якщо не секрет? — Хоч мене це, признатися, зовсім не цікавило: не уявляв свого життя поза Києвом. А приводити когось у свою тісну комірчину (після розлучення я й моя колишня дружина розміняли ізольовану однокімнатну з усіма вигодами ще й з телефоном квартиру на дві кімнати з сусідами), приводити до себе я не збирався….
— Недалечко… До Святошина метро, а там електричкою… П’ятнадцять хвилин.
Тут повернулася з кухні моя лукава коханка.
— Не скучали?.. Ну, от і мило… Марійко, допоможи накрити на стіл. А ви, Володю, дістаньте напої. Отам, у барі. — Це вже для Марійки, бо, де стоять напої, мені не треба було пояснювати. Скільки разів вона посилала мене до серванта: «Принеси шампанське».
Я приносив два келихи, пляшку шампанського, а вона вже сиділа й чекала, поки я наллю вино. Мені часом здавалося, що коли б вона отак, голою, вийшла на вулицю, нікому й на думку б не спало обуритись або затюкати.
Ось він, цей келих, я його одразу ж упізнав по сліду од помади (після поцілунків вона одразу ж бралася за помаду: «замітала сліди»). Взяв той келих, поставив навмисне перед нашою гостею: «Ось тобі за наречену!» Не збентежилась навіть:
— Марійко, подай той келих сюди! Я, здається, з нього пила. А тобі ось цей.
І воно, пташеня жовтороте, нічого не відаючи, помінялося келихами.
Вона смакувала шампанське, я дудлив коньяк. Марійка ледь пригубила, але й цього було досить: тугенькі щоки її ще більш розцвіли, очі заблищали. Вона вже не так соромилась, і голосок її лунав, наче дзвіночок.
— Вам, Володю, треба обов’язково познайомитись із Марійчиним татом, — коханка моя не забула своїх обов’язків свахи. — Він видатний учений. Марійко, ти сказала Володі, хто твій тато?
— Не казала.
— Її тато — доктор медичних наук, професор… — Назвала прізвище відомого в Києві спеціаліста-педіатра. Я, здається, десь навіть читав про те, що йому присвоїли звання заслуженого лікаря.
От тобі й Марійка! Вже пильніше подивився на дівчину, і тут мені наче пелена спала з очей; та воно ж до біса гарненьке! Не красуня, звісно, до красуні далеко, але таке щось свіже й мило світилося в її чистому обличчі, в невинних очах, що мені мимоволі захотілося взяти її під захист. Від кого — не знав іще й сам.
І коли прийшла пора прощатися з гостинною господинею і вона сказала, що я повинен провести Марійку додому, я охоче згодився.
Їхали в метро, потім на електричці. Марійка тулила до себе нарциси, наче боялася, що їх хтось відбере. Візьме й висмикне з рук: «Тобі ще рано!» І в метро, і в електричці не розмовляла зі мною: їй, напевно, здавалося, що всі тільки на неї й дивляться.
В цьому містечку мені вже довелось побувати: читав лекцію для молоді цегельного заводу. «Кохання і шлюб в соціалістичному суспільстві». На мої лекції не треба зганяти людей, тож і тут велике приміщення Палацу культури тріщало од люду, прийшли і молоді, й уже літні, а після лекції була злива запитань. Серед них і постійне: «Ви одружені?» — написане жіночим почерком. Нині таких уже не пишуть, роки не ті, та й не спадає, мабуть, на думку, щоб такий чоловік та був неодружений, а тоді надіялись: а раптом ще вільний? І підходили потім, по закінченні. «Я теж незаміжня!.. Я теж!..» — аж кричало в очах.
Ми йшли довгою й дуже тихою вулицею, я був, як кажуть, на коні і все говорив, — про що, не пригадую зараз, хоч Марія, теперішня дружина моя, твердить, що пам’ятає кожне моє слово. І все відраховує од того вечора: «Це сталося через рік після того, як ви мене вперше провели». Виявляється: її тоді вперше в житті проводжали!.. Тож ми поволеньки йшли довгою й тихою вулицею, і все було оповите таємничою темрявою, що мимоволі призводить до мови притишеної, до теплих обіймів, і Марійка, коли вже стала моєю дружиною та не соромилась мене (й досі звертається до мене лише на «ви») призналася якось, що всю дорогу додому чекала, що ось-ось я обійму її, і все аж обмирало в ній від отого чекання. Я ж про те й не думав: знав, що моє нікуди од мене не дінеться, тому й не квапив події. Дививсь на будиночки, повз які проходили, дивився і з досадою думав: «Професор, доктор наук, а отаке втелющити: обміняти міську розкішну квартиру (бо яка ж іще могла бути квартира в медичної зірки!) на одну з цих халуп!» Мене аж жаль розбирав, що я не познайомився з Марійкою раніше, щоб відрадити її татуся від отакого божевільного вчинку. Хіба не можна було помінятись квартирами в межах Києва?