— Ви враз замовкли, — пригадувала потім дружина. — І мені здалося, що я вас чимось розгнівила.
— От ми й дійшли, — мовила тихо Марійка.
Я глянув на їхнє подвір’я, і в мене одразу ж одлягло од серця: за новеньким парканом стояв двоповерховий модерний будинок кімнат на п’ять, і великі вікна його всі до одного світилися. Щось веселе, святкове, нестримне було в тому світлі.
— У вас зараз банкет? — спитав я зачудовано. — Чи прийом іноземної делегації?
— То татко вмикає світло щовечора.
— В усіх кімнатах?
— В усіх.
Дивний татко. В яку ж копієчку йому влітає ця ілюмінація?
— Після смерті нашої мами татко не переносить темряви, — додала Марійка печально.
Я, здається, сказав, що розумію її татка. А сам собі подумав, що треба прощатись. Дозволив собі знову поцілувати її прохолодну долоньку, спитав:
— Я вас якось відвідаю. Можна?
— Приходьте, — видихнула вона. — Ми з татком будемо раді.
«Ну, як зрадіє татко, ще невідомо», — подумав я.
Їй же на прощання сказав:
— Я буду про вас думати. Дозволяєте?
Вона не відповіла. Лише стояла, поки я завернув в іншу вулицю.
Повертаючись, я думав про неї. Про неї і її вченого татка. Відчував, що Марійка сподобалась, отже, буде не байдужою мені, коли ми одружимось. Не уявляв шлюбу, побудованого лише на тверезому розрахунку. Сам про це тверджу майже щодня з трибуни. То в капіталістичному світі, де все продається й купується, де любов між чоловіком та жінкою — найчистіше, найсвятіше з людських почуттів — оцінюється чистоганом, дзвінкою монетою… «Стій! — зупинив я себе. — Ти ж не на трибуні!..» Отже, Марійка мені сподобалась: з такої незайманої глини можна ліпить що завгодно. І я таки виліплю: ідеальну дружину, вірну супутницю, дбайливого охоронця родинного вогнища… Спіймав себе на тому, що знову думаю звичними фразами, й аж поморщився. Хоч морщитись, власне, було нічого: це ж усе професійне. А я пишався своєю професією…
Тож Марійка мені по-справжньому сподобалась: сам наче омився в її чистоті. Сподобався і їхній будинок: двоповерховим котедж з широкими вікнами, великим балконом, модерним дахом, на якому щовесни та влітку можна приймати сонячні ванни. Простір, тиша, легкий вітерець, — я аж очі заплющив, уявивши себе на дахові… Потім ванна, душ… А внизу, в одній з кімнат, влаштую гімнастичний зал. «Цікаво, які там заввишки кімнати? — спалахнула думка. — Якщо два шістдесят, то якраз влаштуєш! Треба буде обов’язково спитати Марійку. Можна ще прибудувати приміщення: в татуся грошей вистачить. З величезними вікнами, з басейном. Професор, напевно ж, не буде заперечувати, а в мене вистачить енергії й хисту зробити ту прибудову…»
Розмріявся — незчувсь, як і приїхав. І тут мене наче в груди стукнуло: вперше після того, як ми познайомились, я забув про коханку. Глянув на годинник: пів на дванадцяту. Спить? Не спить?
Зайшов до телефонної будки, набрав її номер.
— Слухаю. — Голос ясний і незаспаний.
— Це я.
— Ти?… Так рано?.. Невже не сподобалась?
— Після тебе?
Вона розсміялася втішено. Сміх її аж дзюркотів, переливаючись у трубці. «Як мало вам треба!» — подумав я зверхньо.
— Звідки ти дзвониш?
— З вокзалу.
— І куди збираєшся? — В запитанні отому був хвилюючий заклик.
— Можна зайти до тебе?
— Можна. Якщо не дуже втомився.
— Я зовсім не втомився! Лечу!
Вона знов розсміялась, і той сміх лунав у мені всю дорогу до неї.
З татом Марійчиним я познайомився трохи пізніше, здається, десь за місяць. Було ще не одне побачення з Марійкою, і вечори, і довгі розмови, і перший отой поцілунок, що назавжди осідає в серці жіночому. Пам’ятаючи про це, я поцілував її обережно та ніжно й попрощався одразу ж, наперед знаючи, що вона не засне до ранку: берегтиме смак моїх губів на отерплих своїх губенятах… Я робив усе, щоб кожен наш вечір був їй святом, і Марійка все більше закохувалася в мене. Як тільки може закохатися дуже юна людина.
Пригадую, як десь три роки тому (мені тоді було двадцять сім) закохалося в мене дівча. Стрілися ми за Дніпром, на Русанівській протоці, — дув холодний, пронизливий вітер, крига стугоніла під ковзанами, а воно котилося попереду яскраво-червоною кулькою, рухливо, як ртуть. Спершу здалося, що то дитина, разом вилаяв батьків, які отак бездумно відпустили на річку: влетить у промивину — і поминай як звали, а коли наздогнав, то побачив дівча років п’ятнадцяти.
— Не боїтеся отак одна?
— Ні.
— А як під лід?
— А, видерусь! — вже задерикувато.
— Тоді будемо кататися вдвох. Гаразд?
— Гаразд.
Ми взялися за руки й погнали щодуху по кризі. І поки ми каталися, нам було дуже весело.
Потім я запросив її до себе. По-дружньому: навіть думки не мав, що в мене щось може бути серйозне з оцією ще майже дитиною. В моєму холодильнику лежав торт, тож і захотів вгостити свою юну супутницю. Завів до кімнати, наказав роздягтись, роззутися, залізти на диван. Ще й ковдру подав, щоб закутала ноги. Вийшов на кухню заварити чай.
І поки ми чаювали й ласували тортом, воно встигло закохатися в мене. Безоглядно. Безтямно.
— Я нікуди од вас не піду!
Думало, мабуть, що як тільки піде, я зникну назавжди.
— Що ж ти в мене робитимеш?
— Житиму!
Посунулося в куток, чорні жарини очей горять жертовно.
— Де ти живеш?
— Не скажу!
— Ось візьму й виведу геть з кімнати!
— Ну й виводьте: я засну у вас під дверима.
І я повірив: засне. Щось було в ній таке натхненно-рішуче, що я не міг не повірити.
Врешті я здався:
— Гаразд, якщо тобі вже так захотілося, то ночуй. Тільки вранці підеш додому!
Взяв подушку, ковдру, постелив їй на дивані. Зібрав посуд:
— Поки вернуся, щоб ти вже спала!
Мив склянки і не знав, що далі робити. Не викликати ж міліцію!
Повернувся — воно вже лежало. І дивилося молитовно на мене.
— Чому не спиш? — спитав якомога строгіше.
— А ви мене поцілуєте?
Вперше за весь вечір мені стало смішно.
— Слухай, мала, ти хоч знаєш, що таке поцілунок?
— Знаю, — серйозно кивнула вона. — Мене мама цілує щовечора.
— На щастя, я не твоя мама. Тож тобі доведеться обійтися цього вечора без поцілунку.
Вимкнув світло, ліг у постіль. Прислухався: зітхає, ворушиться.
— Ану, зараз же спати! — нагримав.
Завмерло, затихло. Тільки наче приглушено схлипнуло. Чи вчулось?.. Гаразд, треба спати. Вкутався в ковдру, заснув.
І слава богу, що в мене вистачило глузду не зачепити її, коли воно само приповзло серед ночі до мене. Підлізло під ковдру, тулилось щосили, поки й заснуло. Я обережно взяв її на руки, одніс, як кошеня, на диван…
— Так скажеш, де живеш? — спитав після сніданку.
— Не скажу!
В мене урвався терпець:
— Слухай, мала, як не скажеш — здам у міліцію!
Воно одразу ж заповзло на диван.
— Здавайте! Я тоді втоплюся або повішуся!
Ще раз спробував умовити. Обіцяв, що будемо щодня кататися на ковзанах. І пити в мене чай. З тортом. Що цього літа поїдемо разом до моря.
— А не обманете?
Поклявся, що ні.
Повірила. Важко зітхнувши, стала збиратись.
Аж додому вів її за руку.
— Ваша дочка? Беріть та стережіть її добре, щоб не збігала з дому!
Що тут зчинилося! Особливо коли довідались, де вона ночувала. «Розпусник! Бандит! Під суд! До в’язниці!» Врятувало лише те, що в лікарні встановили: дівча лишилося незаймане. Хоч все одно мав неприємність: матуся її, подільська фурія, написала на мою службу листа. Полоскали, скільки хотіли.