Відтоді я взяв собі за правило: від дівчат, особливо молоденьких, ріж поли й тікай! Це підростаюче молоде покоління тепер настільки розкуте, що від нього можна чекати чого завгодно.
З Марійкою ж — інша справа. З Марійкою було в мене серйозно, тож робив усе, щоб прив’язати її міцніше до себе. І коли вже не мав сумніву, що вона й дня без мене прожити не може, вирішив познайомитися з її татусем.
Зрозумійте мене правильно: я не хотів ризикувати. Мені ж було вже тридцять. Хай здобуде середню світу, потім повчиться в інституті… Я наперед знав, що може сказати її вчений татусь. І хоч моя кохана сваха бралася умовити старого, я вважав, що буде краще, коли говоритиму сам. По-чоловічому.
Отже, я повинен був мати неабиякі козирі. Основний: що Марійка жити без мене не зможе. Жодного дня!
Так я вперше опинився в будинку, що його бачив майже щовечора. З ганку ступили в коридор, потім до просторого холу. Стіни модно оббиті сосновими планками, бронзові модерні світильники. Уявив, як щовечора буду заходити сюди, повертаючись додому з роботи, і хол мені ще більше сподобався. В холі було троє дверей, масивні, теж з бронзовими ручками. В одні ми ввійшли, другі вели до вітальні, треті — в симпатичний коридорчик, вже не сосною оббитий, а пофарбований в світло-кремове. Хід, мабуть, до кухні. І досить широкі, застелені яскравою килимовою доріжкою сходи на другий поверх. Там було три кімнати, про це я вже знав од Марійки: її й таткова спальні і татків кабінет («Ну, таткові доведеться потіснитися трохи, коли я сюди переїду»)…
Марійчиного батька застали у вітальні.
— Татку, знайомся, це — Володя. А це, Володю, мій татко.
— Дуже приємно, дуже приємно. Всеволод Маркович.
У нього була ніжна й м’яка, мов не чоловіча, долоня.
І великі, під окулярами, очі. Дивився на мене так, наче я зараз почну розповідати, чим хворий.
Одразу ж пройшли до їдальні: була саме обідня пора. Не пам’ятаю, чим пригощали, хоч і люблю всмак поїсти (таки хвилювався!), запам’ятав лише великий горіховий стіл з різьбленими ніжками (він і тепер стоїть у вітальні, суцільний горіх, середина минулого століття, ціни не складеш), білосніжну скатертину і на ній дуже дорогий фарфоровий сервіз, місце якому хіба що в музеї.
— Це ще од прабабусі, — пояснив татко, коли я висловив своє захоплення.
Я здивувався: отаку цінну річ і виставляти на стіл. Сказати б, якась урочистість: іменини, весілля… Так недовго щось і розбити…
На стіл подавала Марійка. І якесь чудо-юдо в платті ніби з заліза: воно аж гриміло.
— Знайомтесь, Володю, це наша Мартина.
Чудо-юдо блимнуло металевими віями, ворухнуло кутиками стуленого рота (потім я вже довідався: ото воно так усміхалось!). Поставило супницю, витерло фартухом руку, тицьнуло її, наче меч.
Мусив підхоплюватись, розкланюватись: біс його зна, хто така ця Мартина-Мартин. Родичка? Хатня робітниця?
На Марійці ж була симпатична, поцяцькована дрібненькими квітами сукенка, білосніжний фартушок. І це вбрання їй личило більше, аніж шкільна форма.
Про що я їй і сказав. Пізніше, коли ми вдвох вийшли в сад.
Бо татка її одразу ж після обіду викликали в Київ. В інститут.
— Дихнути не дають! — поскаржилась Марійка.
Тож, лишившись удвох (чудо-юдо не йшло в рахунок), ми пішли в сад.
На душі було спокійно та світло, всі дерева немов аж вітались до мене, навіть тернові кущі, що росли живоплотом в кінці саду, від лугу, закивали до мене рясним білим цвітом. Я ще подумав, що терен — це добре, спробуй-но продертись до саду, й спитав у Марійки, чи не тато садив.
— Ні, не татко. Це садили ще до нас.
Ну, звісно ж, не татко! Де вже її таткові до такого додуматись!
Ми походжали по чистеньких доріжках, і я думав з приємністю, що мине не так і багато днів, як я ходитиму тут вже господарем. Адже ми вирішили (поки що Марійка і я), що як тільки Марійка закінчить десятий, так і одружимося. Я купив навіть весільні обручки, великі, масивні, з золота найвищої проби, — тут смішно було б економити, золото завжди золото, це все одно що покласти свої заощадження на ощадкнижку, і замовив елегантного крою чорний костюм. Черевики ж модельні мені подарувала сваха: якось сказав, що ніде не можу дістати, і в наступне ж побачення вона недбало, як це вміла робити, подала мені велику коробку:
— Це тобі на весілля, мій котику.
Ми зустрічалися й далі, вона не забувала розпитувати, як у мене з Марійкою.
— Чудо — не дівчина! Ти повинен весь вік мені дякувати.
— А я що роблю? — відповів пригортаючи.
Тож, повторюю, на душі моїй було спокійно та світло, я настільки був упевнений в неминучості нашого весілля, що став спродувати меблі: шафу, зовсім ще нову, ліжко й стіл, чотири стільці. Лишалася тільки кімната, мені шкода було отак її за будь здоров залишати, але ж обов’язково мав виписатися, щоб прописатися в Марійки.
Став підшукувати, кого прописати, щоб залишити на нього кімнату. Знайшов одного симпатичного хлопця: випускник вузу, який не мислив себе поза Києвом і в якого в Черкасах були не менш симпатичні батьки. Або «предки», як він їх називав. Зійшлися на двох тисячах «ре» (заплатили, звісно, батьки) — при умові, що він сам доб’ється прописки і що гроші всі — наперед.
Я одніс одержані «тугрики» в ощадкасу і ще дорогою, пам’ятаю, подумав: а чи не справити Марійці весільну сукню? Та одразу ж згадав її татка, який, напевно ж, одержує стільки, що мені й не снилося, та й сукню весільну надягають всього раз в житті, а тоді хоч бери й викидай… Хай шиють самі, досить з мене обручок…
Коли б я не був лектором, то пішов би працювати в ощадкасу: так мені тут подобалось. Якась атмосфера особлива, якась урочистість, і навіть убогі плакати: «В сберкассе денег накопили — путевку на курорт купили», «В сберкассе денег накопили — велосипед себе купили», — навіть оці плакати не могли зіпсувати мені настрій.
Я люблю гроші (а хто їх не любить!), люблю тримати в руках, розкладати, розгладжувати, люблю, коли вони шелестять у кишені, і не дуже охоче розстаюся з ними. Не тому, що скупий, а тому, що знаю їм ціну. Ненавиджу тих субчиків і маминих синків, які жбурляють гроші, наче сміття. Я б отих, що недбало розтринькують батьками зароблені гроші і по барах та ресторанах, всіх до одного б у тайгу чи в тундру, — хай би спробували, як заробляють оті п’ятірки й десятки, що їх вони дають на чай офіціантам! Кожну лекцію, присвячену трудовому вихованню нашої молоді, я закінчував отаким закликом, і ви почули б, яка буря овацій здіймалась щоразу!..
Та досить про це. Я, здається, збився в своїй розповіді на манівці, а треба ж розповісти, як я спробував посвататись і що з того вийшло.
Марійка з чудом-юдом мили на кухні посуд, а я з майбутнім тестем піднявся в його кабінет: за обідом мова зайшла про раритети, я похвалився, що маю кілька рідкісних видань. Всеволод Маркович сказав, що в нього теж є що показати.
Одна з книжок була й справді дуже рідкісна, виготовлена хтозна й коли, чи не за часів Авіценни: важкенний фоліант у шкіряній оправі, сріблом окутій, пожовклі аркуші страшно було й гортати… Книжка важила, мабуть, не одну сотню карбованців, я її щиро хвалив, й очі старого втішено сяяли, скельця окулярів аж плавились, і його постійне «кхм… кхм…» лупало вже зовсім розчулено. Отоді я й вирішив сказати йому про свій намір…
Зачувши про те, що я хочу одружитись з його єдиною донькою, Всеволод Маркович розгублено заблимав.
— Пробачте… я зараз…
Схопився з крісла, взяв фоліант. Довго ставив на місце, ще довше щось там шукав.
— То на чому ми… кхм… кхм… зупинилися? — Він волів забути щойно сказане мною, переконати себе, що нічого не чув, але виховання брало своє, він найбільше боявся мене образити, тому ще раз спитав у надії, що я передумаю: — Ви щось, здається, сказали?
— Я прошу руки вашої доньки!
— Ага… Пробачте, я зараз… — Знов панічний кидок до стелажів, гарячкове нишпорення між книжками.