— Всеволоде Марковичу, це повинно статися рано чи пізно! — не дав я йому уникнути розмови. — Ми з Марійкою полюбили одне одного на все життя. В мене найсерйозніші наміри щодо вашої дочки, ви мене, гадаю, уже взнали, і кращого зятя вам годі й шукати.
— Так… так… Де ж це вона?
— Марійка? — мені стало смішно.
— Книжка… Я… кхм… кхм… маю показати вам ще одне рідкісне видання.
Так мені й не судилося того дня почути ясної відповіді: Всеволод Маркович щоразу втікав до стелажів.
Навіть не попрощавшись із Марійкою, лихий на весь світ, я подався на електричку…
Сваха, коли я розповів про невдале сватання, реготала до сліз.
— Бідненький мій котику! — погладила вона мене, як малого. — Не журись, все буде гаразд. Я сама спробую з ним поговорити. А оскільки ти позбувся й кімнати, то лишайся ночувати в мене.
Другого дня, вже надвечір, подзвонила мені на роботу:
— Котику, можеш не продавати свій весільний костюм!
— Правда?
— І черевики, які я тобі подарувала. Приходь зараз же, я тобі все розповім.
Я щодуху кинувся до неї. І застав у неї Марійку.
— Знайомтесь: ваша наречена.
Од радості я кинувся цілувати не наречену, а сваху.
— Ви бачите, Марійко, як він вас любить! — вивільнилась з обіймів. І, поправивши розкішне волосся, скомандувала: — А тепер, мої голуб’ята, до столу! Мусите ж хоч чим-небудь віддячити своїй свасі! Тож відсвяткуємо маленьке весілля.
То було найпрекрасніше в світі весілля. Ми пили, жартували, кричали одне одному «гірко», цілувалися навперехрест, ми пустували, як діти, й отямилися лише тоді, коли годинник пробив пів на одинадцяту.
— Чекаю! — гаряче шепнула мені на вухо коханка, і я, провівши Марійку, повернувся до неї…
Зрозумійте мене правильно: я був їй безмежно вдячний. За Марійку, за те, що їй так швидко вдалося умовити старого, за те, що моє життя віднині міцно й надійно влаштоване. У ті хвилини я її любив як ніколи.
Щиро казав:
— Як я жалкую, що ми не можемо жити втрьох: я, ти і Марійка.
— А куди ти подінеш мого чоловіка? — питала вона лукаво.
— Я його вб’ю!
— Котику, швидше він тебе вб’є! — В її словах пролунала гордість. — Ти ще не знаєш мого чоловіка…
Згуляли весілля. Я оселився в котеджі. Всеволод Маркович виділив нам дві кімнати вгорі, залишивши собі лише кабінет. Спав же внизу, у вітальні. Там же, в невеликій кімнатці, жило й чудо-юдо, Мартина-Мартин, я так і не міг второпати, якої вона статі. Тож, по суті, весь другий поверх належав мені, бо я згодом зайняв і кабінет: адже треба десь готуватись до лекцій! — і тесть переніс частину книжок у вітальню. Все це робилося тихо та мирно: я зроду-віку не терплю сварок, і якщо поміж мною та Всеволодом Марковичем кілька разів пробігали чорні кішки, то, повірте, не з моєї вини!
Кішка перша. Вперше я посварився із Всеволодом Марковичем за місяць по весіллі. І причиною сварки була Мартина.
Це чудо-юдо, цей шмат заліза раптом став виявляти людські почуття: закохався в старого! Розпікався на вогні невдоволених пристрастей, судомився од любовної туги. Де ви, фантасти, автори космічних шедеврів? Я реготав, я гинув од сміху, та веселощі мої тривали недовго: професор був сліпий, наче кріт, він не помічав навіть, чому залізо так біля нього скрегоче.
І Мартина, не діждавшись відгуку на свої почуття, заходилася трощити наш посуд. Отой дорогоцінний сервіз із старовинного фарфору. По всьому будинку виск і брязкіт лупав, коли вона мила чашки й тарілки. І коли я якось не дорахував двох тарілок і трьох чашок, мені, повірте, було вже не до сміху.
— А де решта?
— Розбились, — металевим нутром проскрипіло Мартинище: вона вміла говорити, не розтуляючи рота.
Як я того разу стримався, не знаю й сам. Взяв гроші, пішов у господарчий магазин, купив чотири найдешевші миски і чотири чашки.
За кілька днів двох мисок як не було.
Я ще раз сходив у магазин, хоч, повірте, не так весело було це робити.
Мартинище невдовзі розтовкло ще три чашки.
Тоді я взяв чистий аркуш паперу й підрахував: протягом тижня розбито дві миски й три чашки. Вісім мисок і дванадцять чашок щомісяця. В рік же сто тридцять чотири чашки й майже сотня мисок. Це коли любовна лихоманка не прогресуватиме.
Проставив ціну й показав папірця своїй юній дружині. Майже двісті карбованців щороку на вітер! — чи не занадто? Двісті карбованців!
— Вирішуйте з татком, — заховалася одразу ж за батькову спину Марійка.
Я спустився до тестя. Вигляд у мене був наймирніший, хоч всередині все так і кипіло.
— Що це? — спитав здивовано Всеволод Маркович, коли я поклав перед ним папірця.
Я пояснив терпляче.
Всеволод Маркович неспокійно ворухнувся в кріслі.
— І що ж ви… кхм… кхм… збираєтесь з цим рахунком робити?
Я йому пояснив, що таку людину не можна тримати в домі. Адже вона виявляє всі ознаки шизофренії: сьогодні посуд товче, а завтра візьметься за нас. Тож краще, поки не накоїла якогось більшого лиха, звільнити. Розстатися тихо-мирно.
— Мартину привела моя покійна дружина, — сказав тесть.
— То й що?.. Нехай тепер Мартина б’є все підряд?
Всеволод Маркович раптом поліз до кишені, вийняв гаманець. Відрахував кілька десятків купюр, поклав переді мною.
— Що це?
— Візьміть, — сказав, на мене не дивлячись. — Двісті карбованців. За рік наперед.
Я ображено звівся. Прийшов до нього, як до рідної людини, а він мені плюнув у душу.
— І заберіть вашу… кхм… кхм… записку.
Не взяв ні записки, ні грошей — вийшов мовчки з вітальні.
Кілька днів я з ним не вітався. Марійка теж ходила заплакана, тесть усе більше горбився в своєму улюбленому кріслі. Чудо-юдо ж все дужче гримотіло залізом. І товкло далі тарілки.
Коли вона розбила й супницю, я врешті не витримав: вирішив поговорити з нею наодинці. Діждавшись, поки Всеволод Маркович пішов на роботу, а Маруся подалась до крамниці, спустився на кухню.
Мартина саме перемелювала на м’ясорубці м’ясо. Важке обличчя її розмірено хиталося взад-вперед, взад-вперед — шатун якийсь, а не лице! Моя поява не справила на неї аніякісінького враження: все так же вищала м’ясорубка, тріщали кістки. А в раковині лежала гора немитого посуду. І отой поки що непотовчений посуд додав мені снаги зупинить цю машину.
— Ви можете хоч на хвилину полишити свою м’ясорубку?
Ручка востаннє крутнулася, Мартина обернулась до мене непорушним лицем. Хоч я відчував, що вона мене ненавидить.
Добре пам’ятаю, відколи вона мене зненавиділа. Але ж не міг я, як кожна нормальна людина, пройти повз те, що гроші лежать нераховані й Мартина щоразу бере, скільки їй заманеться. На базар чи в крамницю. Сьогодні десятку, а завтра й усі двадцять п’ять! Спробуй проконтролювати, куди вона їх витратила. А потім понуре:
— Хазяїне, там уже грошей немає, — наче йдеться про дрова чи картоплю.
Хазяїн, тобто Всеволод Маркович, бере пачку грошей і, не рахуючи навіть, кладе на буфет.
Я, звісно, міг би й промовчати: гроші не мої, але ж як-не-як був членом сім’ї і ніс певні обов’язки.
— То що ви… кхм… кхм… пропонуєте?
— Пропоную робити те, що в усіх нормальних сім’ях робиться: видавати їй щоразу певну кількість на руки. І контролювати кожну потрачену копійку.
— Я цього… кхм… кхм… не робитиму.
— Хай Марійка це робить. Як молода господиня.
— І Марійка цього не робитиме, — вперся не знати чому мій тесть. І кинув мені рукавичку: — Робіть, якщо хочете, ви…
— Що ж, доведеться за це взятись мені.
Порахував купку, що лежала на буфеті (було вісімдесят три карбованці), сказав Мартині, що віднині гроші на продукти одержуватиме з моїх рук. Не тому, сказав, що маю якусь підозру, а тому, що треба навести якийсь лад у цій справі.
Мартинище вислухало мене з кам’яним обличчям.
— Ви все зрозуміли, Мартино?
— Все!
— Тож скільки вам на сьогодні потрібно?
— Ніскільки! Йдіть самі та й купуйте!
Й потупотіла на кухню.