Відтоді на ринок чи в магазин ходить в основному Марійка. А я став предметом жагучої Мартининої ненависті.
Я спокійний та врівноважений, але й мені стало якось не по собі, коли Мартина обернула до мене своє закам’яніле обличчя. Може, тому й не став їй пояснювати, чому вирішив її спекатись, а просто сказав:
— З завтрашнього дня ви нам не потрібні!
Вона, здається, спершу не зрозуміла нічого: стояла і блимала своїми металевими повіками. Потім щось скрипнуло, рипнуло, прокрутились якісь коліщатка, і вона розтулила свого рота-щілину:
— А хазяїн?
— Кажу це й від імені Всеволода Марковича.
І тут я вперше побачив, як повністю розімкнулись її металеві вуста.
— Піду! — проскрипіла вона. — Я піду!.. І будьте ви прокляті! — І таким металом розплавленим бризнуло з її понурих очей, що я аж похитнувся.
Навіть не витерши руки, рушила з кухні в свою кімнату. Звідти одразу ж долинув стукіт і грюкіт, там наче щось оддирали, щось на шмаття панахали, жбурляли щось на підлогу, потім все стихло. Та ось щосили грюкнули двері, й Мартина з’явилася знову. У пальті, в хустці зимовій (надворі буяла весна), з велетенським клумаком за плечима.
Перед моїм носом хряснула вхідними дверима.
Признатися, я не чекав такої бурхливої реакції. Ну, розплачеться, розкричиться, але щоб так взяти й піти!.. Ненормальна!.. Типова шизофренічка…
Заглянув до кімнатки. Вперше заглянув, бо досі обходив: лише зараз зрозумів, що я побоювався цієї залізної жінки.
Тут панував повний розгром. Оголені стіни, перевернутий стілець, перекособочений стіл, вузьке ліжко, — наче вихор пройшов по маленькій кімнатці!
Я стояв і думав, що скажу Всеволоду Марковичу. Як поясню раптове зникнення чуда-юда.
Ну, гаразд, що-небудь придумаємо. Поки що ж треба дати раду обідові. Що тут у каструлі? Борщ?.. Нехай доварюється. А м’ясо, мабуть, на котлети… Зняв м’ясорубку, розібрав, поклав до брудного посуду: котлети готувати не вмів. Вирішив почекати дружину.
Розмова з Всеволодом Марковичем відбулась за обідом: він не міг не помітити, що на стіл подає не Мартина, а дочка.
— А де Мартина?
— Мартина пішла.
— Куди?
— Зовсім пішла. Не схотіла більше в нас жити.
Ложка так і повисла в його руці. Biн повернувся до мене, підозріло спитав:
— Що ви їй сказали?
— Нічого такого. Зауважив, щоб була обережніша з посудом.
— Я ж вам заплатив! — вигукнув болісно.
Я відповів, що, коли мене не зраджує пам’ять, грошей у нього не взяв. А в зауваженні своєму не вбачаю нічого особливого.
— Як ви не розумієте! — простогнав Всеволод Маркович. — Як ви… — Махнув рукою, встав з-за столу, пішов до вікна.
Настала гнітюча мовчанка.
— Тату, сідай же обідати! — порушила тишу Марійка. — Борщ прохолоне.
— Борщ!.. Вам аби борщ!..
До столу все ж сів, і борщ з’їв, і котлету, і випив чашку компоту.
Зачекавши, поки Марійка зібрала посуд та вийшла на кухню, я звернувся до тестя:
— Всеволоде Марковичу, повірте, я вас розумію. Але не можна жити з шизофренічкого…
— Шизофренічка! — гірко обізвався мій тесть. — Тоді і я шизофренік… І мене — геть з дому!..
— Ну, навіщо ви так! — заперечив я докірливо. Хоч подумав, що якась частка істини в тому твердженні є. — Я, здається, не дав вам ніякої підстави так говорити. Повірте мені: я ввійшов у вашу сім’ю з найсвятішими намірами…
— Ох, ваші наміри!
— Так, з найсвятішими! І прошу вас, Всеволоде Маркевичу, з повагою ставитись до чистоти моїх почуттів. Я люблю Марійку, я вас поважаю, я прагну до ідеалу…
— Володимире… Я дуже вас прошу, Володимире. — В нього було зараз таке обличчя, наче він ось-ось заплаче. — Залиште мене одного… Будь ласка!..
Я знизав плечима. Встав, з гідністю вийшов. Коли людина не хоче розмовляти з тобою, то що ж, я не нав’язуюсь. І решту дня був нагорі, в кабінеті. Готувався до лекції «Шлюб і сім’я». Заглядала Марійка, кликала вечеряти. Сказав, щоб вечеряли без мене.
Закінчив біля дванадцятої. Відчув голод, пройшов тихенько на кухню. Потім піднявся в спальню.
Марійка не спала.
— Татко оселився в Мартининій кімнаті, — злякано сказала вона.
— Татко твій поводиться, як розбещена дитина! — відповів їй сердито. — Через якусь там хатню робітницю влаштовувати сцени!..
— Татко до неї звик…
— Як звик, так і одвикне. І годі про це! Я хочу спати.
Марійка потягла ковдру на себе, замовкла.
Кішка друга. Вдруге ми посварилися з ним, коли я заходився прибудовувати гімнастичний зал. Зал той не давав мені спокою, я вимріяв його ще до одруження, він все стояв перед моїми очима: храм здорового тіла й фізичної краси, — я протуркотів вуха Марійці й тестеві і врешті запалив їх обох своєю ідеєю. Адже Марійка сама полюбляла гімнастику, ходила колись до спортивної секції.
— Що ж, будуйте, — погодився тесть. — Але попереджаю: я в цій справі повний профан. Гроші дам, а більше нічим не зможу допомогти.
Я відповів, що, крім грошей, мені од нього нічого не треба. Був тоді молодий, повен сил, гори перевернути зміг би, тож не мав сумніву, що зал таки буде збудований.
Найскладніше було дістати цемент, дерево й цеглу: тесть не схотів іти в селищну раду, хоч я був упевнений, що там йому ні в чому не відмовили б.
— Володю, я ж вам сказав: ось гроші, робіть з ними, що хочете!
Довелося за все братися самому.
Сходив у селищну раду. Пояснив, хто мій тесть, для якої благородної справи затіваємо це будівництво. Гімнастичний зал для дітей… для нашої дітвори, яка лікується в мого шановного тестя, — відомого педіатра, професора, доктора медичних наук.
Не відмовили. Адже сам голова консультував колись свого сина у Всеволода Марковича. Одержав записку до директора меблевої фабрики: відпустіть як виняток і т. д.
Не знаю, що робив би без отого рятівного «як виняток». Скільки законів, скільки найсуворіших інструкцій воно допомагає обійти без усякого ризику! «Як виняток» — і пливуть на сторону фондові матеріали. «Як виняток» — і заплющують очі найстрогіші ревізори. Тож і директор зітхав, кривився, морщився, а таки написав: «Відпустити як виняток».
Ну, а далі механіка не така вже й складна: оплатив у бухгалтерії, а вже звідти — на склад. Ні, не одразу на склад, а спершу до магазину. Купив дві пляшки горілки, сховав до портфеля: ще раніш запримітив, що у вахтера, який сидів на прохідній, ніс палає, як достигла перчина. Тож, підігнавши порожню машину, я одразу заскочив до нього.
— Здрастуйте! — привітався бадьоро. — Як ви думаєте, є на світі дурні, які не беруть до рота горілки?
— Таких дурнів немає! — переконано відповів вахтер.
— Ні, таки є! І один із них — перед вами. Купив здуру горілку, а тепер не знаю, що з нею робити. — І одкрив якомога ширше портфель.
Очі вахтера одразу ж взялися поволокою ніжності.
— Хоч бери й виливай! — додав я у відчаї.
По неголеному обличчю аж брижі пішли.
— Ви той… Ви вже якось той…
— Спасибі, папашо! — потиснув я вдячно і гаряче руку. — Спасибі, що виручили! Повік не забуду! — Пляшки зникли так блискавично, що мене навіть сумнів узяв: виймав я їх щойно з портфеля чи не виймав.
— Та що там, — відповів великодушно мій благодійник. — Проїжджайте й не сумнівайтесь.
Я й «не сумнівався». Вантажили вдвох з шофером (обіцяно зайву десятку в рахунок навару)… вантажили дзвінкі сороковки, а зверху вже цнотливо прикривали горбилями — відходами… Забачивши нас іще здалеку, сторож відчинив якомога ширше ворота…
Діставши дошки, я заходивсь коло цегли. Міг би знову відвідати селищну раду, але пригадав сумну картину коло цегельного заводу: купи надбитої цегли, десятки тисяч цеглин. Мене гнів обіймав, коли я бачив оту безгосподарність, хотів навіть якось написати до «Перця», та все було ніколи. Доки ми будемо миритися з отакими явищами?
У неділю взяв стареньку сумку, пішов до причалу. Не треба було навіть виколупувати: цегла валялась розкидана — нагинайся й бери. Дав собі обіцянку: як тільки наношу, обов’язково напишу до «Перця».