За один раз приніс десяток цеглин — замало не пообривав собі руки. Ще тричі сходив, а більше не зміг: як-не-як — два кілометри. Сидів і дивився безнадійно на невеличку купку. Підраховував, скільки ж треба попоходити, щоб наносити?
І тут до мого слуху долинули дзвінкі голоси: на майданчику, перед нашим двором, хлопці ганяли м’яча. Я одразу ж і подумав: а чому не залучити цих малих осіб до трудової діяльності? Заохотити до суспільно корисної праці?
— Хлопці! — гукнув, вийшовши з двору. — Хочете заробити на квиток у кіно чи на морозиво?
Хлопці виявилися до біса тямущими: торгувалися зі мною за кожну копійку.
— Мало, дядю!
— По півкопійки мало?! А по скільки ж ви хочете?
— По дві.
— По дві?.. Та майте совість, хлоп’ята! Подумайте, де ви ще знайдете такий заробіток. Там знаєте скільки тієї цегли валяється? На м’яч можна заробити, не те що на квиток у кіно!
Врешті зійшлись на копійці.
Я їм пояснив, де брати цеглу. Боронь боже з штабелів, що височіли там же, на причалі! Не хотів мати справу з міліцією.
— Добре, дядю, не будемо!
— Ну, от і гаразд.
Робота закипіла одразу ж. Я склав список і позначав, хто скільки приніс цеглин. Носили цеглу до вечора, а увечері я розрахувавсь до копієчки.
— Завтра приходити, дядю?
Ось він, виховний момент! Трудова діяльність — не з страху, не з примусу, а з доброї волі, за винагороду. Як часом ми боїмось цього слова: «винагорода», не розуміючи, що ось із такої чесно заробленої трудової копійки починається справжня людина.
(Чудова тема для лекції: «Трудове виховання підростаючого покоління. Роль матеріального стимулу»).
Рано-вранці вони вже з’явилися в дворі, навантажені цеглою:
— Дядю, де класти?
І попереду — зовсім ще малюк. Ніс єдину цеглину — аж сопів од натуги.
— Ну, молодець! Як тебе звати?
— Колько.
— Записую, Колько, й тебе. Дивися сюди: ти заробив уже цілу копійку!
Дивилося. Як на майбутню цукерку дивилось.
Гора цегли росла та росла — цілісінький штабель звівся підвечір, а їм усе було мало:
— Ми й завтра носитимем, дядю!
— Ні, завтра, хлоп’ята, не можна. Завтра мене не буде. А от наступної суботи — будь ласка!
В суботу їх прийшло ще більше. А в неділю до нас завітав міліціонер. Лейтенант, дільничний, якого я ще й не знав у обличчя.
Зате він добре знав Всеволода Марковича. Тож до нього одразу й пішов.
Я складав саме цеглу, коли до мене підбігла дружина:
— Володю, там, у татка, міліція!
— Що їм потрібно?
— Щось говорять про цеглу.
— Про цеглу?
Я одразу ж витер долоні, зняв халат, оддав дружині.
— Що ви хочете робити? — спитала вона злякано.
— Піду послухаю, про що вони там розмовляють, — сказав якомога спокійніше. Хоч на серці, признатися, шкребли кішечки: невже дирекція поскаржилась в міліцію? Йшов і думав, що маю казати. Про безгосподарність, безголів’я керівників цегельного заводу. І що жоден закон не забороняє підбирати те, що викидається,
Перш ніж зайти до вітальні, подивився на себе в люстро. Це вже в мене професійне: йдучи на люди, обов’язково загляну в дзеркало.
— Можна?.. О, тут у нас гості!
Хоча гість, власне, був один: молоденький іще лейтенант, який сидів за столом. Розкрив сумку, щось виймав. А мій милий тесть, червоний, розгублений, стояв перед ним, як школярик.
— Що ви, кхм… кхм… наробили?
Не назвав навіть Володею.
Не відповівши йому, я привітався до міліціонера. Подав руку, примусив його звестися.
— Так що тут скоїлось? — запитав якомога спокійніше (аутогенне тренування, півгодини щоденно).
— Ви ще й питаєте! — озвався обурено тесть.
Вирішив не звертати на нього уваги: зосередився на міліціонерові.
— Я вас слухаю, товаришу лейтенант… Сідайте, сідайте, в ногах правди немає!.. — Змусив його сісти, сам сів навпроти.
Міліціонер спершу пригладив світленького чубчика, а потім уже повідомив, що привело його до нашого двору. Виявляється, мої милі трудяги вирішили, що носити цеглу від пристані дуже далеко. Була виділена розвідка, розвідка обнишпорила всі садиби довкола і в нашого ж сусіда наткнулася на акуратно складену цеглу. Ну, а далі відомо, що може лишитись од найбільшої навіть гори, коли коло неї заходяться отакі працьовиті мурахи!
Тож-то вони так швидко поверталися з цеглою!
Я, звісно, не міг про це й знати. Розповів лейтенантові, як було насправді, пояснив, для чого будуватимемо спортивний зал (тесть кхмикав за спиною, але, слава богу, в розмову не встрявав), під кінець я висловив своє обурення безгосподарністю дирекції цегельні. І сказав про намір написати про це до «Перця».
І ще додав, що цей факт використаю у своїй лекції, яку найближчого часу читатиму в Міністерстві внутрішніх справ. До речі, на цій лекції має бути й міністр. Тож я з вдячності до товариша лейтенанта, який оперативно виявив це неподобство і врятував мене од неприємності, обов’язково згадаю його в своїй лекції (тесть знову кхмикнув за спиною).
— Пробачте, як ваше прізвище?
Лейтенант аж почервонів од задоволення. Ледь струнко не став, себе називаючи.
— А цеглу я поверну, — пообіцяв я, проводжаючи лейтенанта. — Це ж треба, до чого додуматись!.. Раціоналізатори!..
Ми посміялися вдвох над витівкою цих бісенят і розлучилися найкращими друзями.
До речі, я ще попросив лейтенанта зайти до сусіда і все йому пояснити. Пообіцяв, що теж зайду та перепрошу.
Після того як ці шибеники однесуть цеглу назад. Ви ж мене повинні зрозуміти…
Зрозумів. Пообіцяв одразу ж зайти.
Приємною людиною виявився цей лейтенант!
Зовсім по-іншому зустрів мене тесть:
— Щоб я не бачив цієї цегли в дворі!.. Це, пробачте, крадіжка!..
Я йому відповів, що згоден: сьогодні ж поверну цеглу сусідові. Що ж до тієї, що її зібрали на пристані…
— Всю забирайте з двору! Всю! — аж затупотів ногами Всеволод Маркович. — Я прожив чесне життя і не хочу на старості літ бути злодієм!
Я з ним не погодився. При чому тут злодій? Цегла валялась розкидана, вона все одно була б втоптана в землю (сходіть самі гляньте, якщо не вірите), отже, не може вважатися за крадену. А дітям я чесно платив. Так що совість у мене спокійна.
Тесть демонстративно одвернувся од мене. Пірнув з головою в крісло, відгородився газетою.
Я з жалем подивився на нього: дожити до шістдесяти літ і лишитись дитиною.
Кішка третя й остання. В тому, що сталося, немає моєї провини. Я ще раз і ще все те пригадую і щоразу переконуюсь: можна було обійтися без сварки. Поговорити спокійно й розважливо, зрозуміти один одного (хоч, якщо правду казати, це я його розумів, він же не хотів мені назустріч і кроку ступити), знайти розумний вихід із ситуації, що склалася. Навіть його рідна дочка, а моя дружина, коли запитав, хто винен у тому, що сталося, відповіла поспішно:
— Не ви, Володю, не ви…
Не вірите? Спитайте в неї!
Тож совість моя спокійна, і коли я приходжу на могилу до тестя, то завжди з докором думаю: «Отак вкоротити собі віку!» Йому б іще жити й жити: професор, доктор наук, заслужений діяч, має щасливу дочку й шанобливого зятя, дім — повна чаша, чого ж іще треба! Та, на жаль, людина створена так, що ніщо її не задовольняє: здереться нагору, прагне на іншу, ще вищу. І так без кінця та без краю…
Я не належу до людей злопам’ятних та мстивих. І давно простив тестеві все зло, яке він мені заподіяв. Але поміж людьми й досі ще ходять неприємні для мене чутки, тож мушу, заради об’єктивності, розповісти, як було все насправді.
Я вже говорив, що Всеволод Маркович заперечував проти нашого шлюбу. Вмовляв, щоб ми почекали, поки Марійка провчиться хоча б років три в медичному інституті (далися йому три оті роки!). Стояв на своєму, які аргументи я йому не наводив. Розповідав я і про те, що допомогла вмовити старого моя сваха, за що вдячний їй буду довіку: Марійка виявилася ідеальною для мене дружиною, ми прожили ось уже дев’ятнадцять літ, і я сподіваюсь, що вона не менш щаслива зі мною. Траплялися іноді сутички, дріб’язкові спалахи сварки, без цього не можна, особливо на початку, але легенькі хмаринки незгод завжди танули на нашому сімейному небі.