Я, здається, не згадував про розмову з тестем в той пам’ятний день, коли ми з Марійкою брали шлюб.
Ми вже готові були йти до загсу, на мені був бездоганно пошитий чорний костюм, біла сорочка й зі смаком підібрала краватка, імпортні черевики, подаровані свахою, Марійка ж так і світилася в білій весільній сукні, в білих черевичках на шпильках, під капелюшком, теж білим, з широкими крисами, з прозорою сіткою вуалі, що прикривала її юне обличчя, робила його таємничим і звабним… Марійка вже взяла мене під руку, як Всеволод Маркович раптом сказав, що він хоче поговорити зі мною.
— Ви йдіть… ми вас наздоженемо…
Гості й Марійка, трохи здивовані, вийшли, ми залишилися вдвох.
Всеволод Маркович пройшовся кілька разів по кімнаті, зняв окуляри, став їх протирати, хоч я міг поклястися, що скельця були чисті й без того.
— Володю, — сказав він, дивлячись кудись повз мене, — я ніколи нікого ні про що не просив… Скільки живу… Обіцяйте, що ви дасте їй закінчити інститут!.. Я вас дуже прошу, Володю!
Ну, що я мав робити? Розтлумачити, що життя є життя і ніхто не знає наперед, як воно складеться? Що Марійка сама вже доросла й з проханням оцим слід було звернутись до неї? Я не мав бажання вступати зі старим в дискусію, мені досадно і смішно було, що він не знайшов іншого часу для цієї розмови, я думав, що мені доведеться бігти, щоб наздогнати гостей та Марійку: картина не дуже приваблива, наречений женеться за нареченою, — а він все дивився на мене: прохально, вимогливо, для нього не було зараз нічого важливішого, окрім його прохання. То що ж мені лишилось робити, як не дати йому обіцянку?
— Всеволоде Марковичу, я зроблю все од мене залежне, аби ваша дочка здобула вищу освіту!
Схопив мене за руку, гаряче тиснув, дякував:
— Я ніколи цього не забуду!..
Відтоді минув не один місяць, я вже думав, що він забув ту розмову квапливу, обіцянку мою, дану майже з примусу, а він, виявляється, не забув жодного слова, він все пам’ятав і одного разу нагадав мені безцеремонно та грубо.
Бо після того, як Мартина забралася з нашого дому, Марійці, звісно ж, додалося роботи. І кухня, і ринок, і магазин, і дім все це вимагало часу. А тут іще вона завагітніла, чого ми, чесно кажучи, не чекали, — і от тобі маєш! Любили, як то мовиться, кататися, тепер полюбіть і саночки возити. Ми обоє були дуже засмучені, приголомшені навіть, але змушені були примиритися.
Розмова з тестем відбулася ввечері: Всеволод Маркович прийшов нервовий і втомлений. А тут іще Марійка зіткнулася з татом у дверях: несла випрану білизну. Білизни назбиралося достобіса, тож і довелося весь день провозитись. Я не міг їй допомогти: готувався саме до лекції, та й не чоловіча це справа, недарма ж у народі, коли хочуть щось погане сказати про жінку, згадують її чоловіка: «Він і пелюшки їй пере!» Тож вважаю, що рівність рівністю, а якийсь поділ між обов’язками чоловіка та жінки мусить бути. Хіба не досить того, що я заробляю гроші, не прогулюю їх, не пропиваю, майже всі до копієчки відносячи в ощадкасу? (Ми жили в основному на заробіток Всеволода Марковича). Моя дружина була згодна зі мною, сама навіть проганяла мене, коли я хотів їй допомогти: «Я сама. Робіть своє». І я щоразу цілував її вдячно в щічку, зрошену потом, цілував й примовляв: «Моє ти пташеня дороге! Яке ж ти в мене хороше!» Бо ніщо нам так не обходиться дешево і ніщо так не цінять дорого, як добре слово. Банальність? А спробуйте без цієї банальності прожити на світі!
Тесть, звісно, бачив, що Марійці додалося роботи, і це його дратувало. Не раз заводив зі мною розмову про те, що Марійку треба звільнити від домашньої роботи.
— Як звільнити? — питав я його. — Скажіть конкретно, як звільнити? Може, накажете мені кидати роботу та братися за віник?
— Хто ж вам, Володю, це каже, — боронився вже Всеволод Маркович. — Тільки не треба було виганяти Мартину.
— Вона сама пішла.
— Ну, гаразд, гаразд… Але треба ж щось робити.
Тож тесть був давно готовий до сварки, і досить було тієї нещасної балії з білизною, щоб він втратив над собою контроль. Кинув валізку, забрав оту балію, щось вичитував Марійці вже у дворі, а потім вдерся, навіть не постукавши, до мене (завжди стукав у двері: «Можна?.. Не буду заважати?..»).
— Ви не любите її!.. Не жалієте!..
— Зачекайте, що ви розумієте під словом «жалієте»? — спитав якомога спокійніше. — Пестити? Носити на руках? Але ж Марійка, по-моєму, вже доросла людина. І вона сама добре знає, що їй робити.
В тестя аж губи затіпались. Дивився на мене так, наче я сказав бозна-яке святотатство.
— І взагалі, вашій дочці доведеться поки що забути про науку. На рік, а то й два… — Я вирішив скористатись нагодою. («Не кажіть поки що таткові! Не кажіть!» — молила Марійка).
— Що?.. Що ви сказали? — Він не вірив тому, що почув.
— Ми чекаємо сина. — Я тоді вірив, що у нас буде син. — Вашого онука, до речі.
У нього був такий вид, наче його вдарили по тімені.
— Ви ж мені обіцяли! — простогнав він у відчаї.
Я ледь не розреготався. Що обіцяв? Не чіпати його дочки? Не спати з нею, поки вона закінчить інститут? А з ким мені, з вашого дозволу, спати? З кішкою? З цюцею?..
— Мерсі! — Я звівся з-за столу й почовгав ногою. — Мерсітьтвую, як сказав один літературний герой.
— Який же ви цинік! — вихопилося в мого тестя.
— Дякую! — схилив я голову. — Дякую за комплімент! Заслужив!
Він з відразою глянув на мене і вийшов з кабінету. Я ж знову сів до письмового столу, але вже не міг працювати: настрій був геть зіпсований. Вдертись отак, вилаяти, образити! Оце тобі й інтелігентна, культурна людина!..
Що він говорив там, унизу, своїй дочці, не знаю. Марійка прийшла зарюмсана, і ми вперше лягли спати нарізно: я — на дивані, вона — на ліжку. І то була, повірте, найнеприємніша в моєму житті ніч.
Бо в ту ж ніч, вже під ранок, тестя розбив параліч: інсульт. Він так спати й не ліг: ходив унизу, і я часто прокидався і вже хотів спуститися та попросить дати спокій, як раптом затихло. «Ліг, слава богу!» — зітхнув я полегшено, та лише задрімав, як щось заторохтіло, зашуміла вода. «Ні, так же не можна! — подумав я з мукою. — Він навмисно товчеться, аби мені допекти!» Звівся, намацуючи капці, але тут з брязкотом, із дзвоном посипався посуд, щось важко впало, і я босоніж збіг униз.
Тесть лежав на підлозі серед потовченого посуду. Перекошене обличчя, розбухла нижня губа, ліве око заплющене, а з правого, страхітливо витріщеного, котилися сльози.
Він так і не звівся: помер через тиждень у лікарні.
Не буду згадувати важкі оті дні. Ми з Марійкою перевелися нінащо, я все робив, що тільки міг, щоб врятувати Всеволода Маркевича, я обдзвонював медичних зірок, благаючи допомоги, але медицина виявилась безсилою, і тесть помер в ніч на суботу влітку шістдесят третього року.
Ніхто ще, здається, не відповів на питання, чому люди найчастіше вмирають вночі. Якийсь незбагненний біологічний закон, синхронний годинник, закладений в кожному з нас, що спрацьовує невблаганно і точно. Коли б я був біологом, обов’язково цим зацікавився б: можливо, саме тут захований ключик до безсмертя людини, якого ми підсвідомо так прагнемо. Бо свідомість людська не може примиритися з тим, що їй судилося згаснути, розчинитись безслідно в жорстокому й холодному всесвіті.
Для чого ми існуєм? Для чого?
В чому смисл людського життя?
Життя взагалі?
Питання, на які ніхто не дав іще відповіді. Та й навряд чи хто дасть…
Всеволода Марковича поховали на місцевому кладовищі, бо Марійка не схотіла, щоб її тато лежав на Байковім. «Коли я помру, то поховаєте мене коло тата». Вона так побивалася, що мені аж страшно за неї було, я, як міг, втішав її, заспокоював, нагадував про дитину, яка в ній дозрівала. Сам же не мав права впадати в розпач, бо все, зв’язане з похороном, звалилось на мене: й оформлення документів (в збюрократизований вік наш і на той світ не пропустять без відповідної довідки), і вінки, і квіти, і місце на кладовищі, і оркестр, і поминки, — хоч тестя ховав інститут, в якому він працював, але все треба було погодити, а Марійка просто неспроможна була щось зрозуміти. Тож коли все скінчилося, я ледь тримався на ногах. Був вимучений духовно й фізично.