Почалася жвава торгівля. Чоловічок спритно черпав молоко, наливав у підставлений посуд, молоко шуміло, дзвеніло, вигравало проти сонця, дух молочний заповнив усю вулицю, добравсь аж сюди — мені так захотілося молока: з чашки, з білою піною, з куснем пишного хліба, як ото бувало в дитинстві. Поспіхом одягнувся, вхопив трилітрову банку.
— Молоко! — вигукнув чоловічок назустріч, черга розтанула, біля нього вже нікого не було.
Підійшовши, я зрозумів, чому чоловічок цей такий веселий: снідав він явно не молоком.
— Слава богу, оце вже кінчаю! — повідомив радісно він, хоч я його ні про що й не питав.
— Довго продаєте?
— Та з шостої! — закричав він ще веселіше. — В шість було повно, а зараз на денці.
— Ще наберете?
— Ні, все! — енергійно відмахнувся чоловічок. — Два часа — наші, десять — ваші!
— Всього дві години?
— Таж дві! Дві години — на бідончик по часикові!
— Скільки ж ви заробляєте?
Чоловічок хитнувся раз, хитнувся вдруге:
— Двісті рублів! Двісті рубчиків — хоч пропивай, хоч соли!
«Ого!» — здивувався я щиро. Та й було чому дивуватись: попрацював щодоби дві години — і двісті карбованців у місяць!
Ось для Марійки робота!
А він уже покотив свій візок, виспівуючи на все наше містечко:
— Молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!..
Я пив молоко з великої чашки, з білим хлібом. Було воно аж синювате, і піна не шапкувалась на ньому, й не лишалось бодай якогось сліду на стінках посуду — чоловічок отой чи не води доливав, щоб вторгувати собі на горілку, — але я не сердивсь на нього. Пив і думав, що добре було б влаштувати на цю веселу роботу дружину: дві, ну три години в день — і дві сотні щомісяця! Така робота на вулиці не валяється, звісно, я це розумів, і коли того ж дня сходив у магазин, то не дуже й здивувався, почувши, що всі вакансії зайняті.
— Приходьте наступної весни.
Наступної весни? Майже рік?!
Ну, гаразд, зайдемо з іншого боку. Ніколи не відкладати на завтра — цього принципу дотримувався завжди, тож і того дня прямо з магазину пішов у селищну раду. Застав голову, попросив дати вказівку, щоб, коли звільниться місце, взяли мою дружину. Дочку відомого вченого, професора, доктора.
Того ж вечора написав листа торговельникам. Нічого не додавав, не вигадував: писав про те, що молоко продає гіркий п’яничка, до того ж іще непорядна людина — розбавляє водою. І невідомо, з якої калюжі черпає ту воду: потруїть народ — буде вам молоко!
Не підписався, звісно, та й навіщо підписувати: правда сама за себе посвідчить, їй адвокатів не треба.
Чоловічок видзвонював ще два дні (я тепер сам прокидався о сьомій: дізнатися, чим сьогодні тхне од добродія, і він мене стрічав, як рідного брата). Чоловічок ще два ранки виспівував, а третього вся наша вулиця заспала, бо вже звикла вставати під той крик. І мою дружину запросили до магазину.
Люблю понад усе правду, тому твердити, що Марійка з особливою радістю побігла туди, не стану. Більше того: спершу вперлася навіть, коли я їй сказав, яку підшукав роботу. Їй, бачте, соромно появлятися на вулиці, де всі її знають, з візком та бідонами! Піде на будь-яку роботу, тільки б не те молоко.
— А ти подумала про нашу дитину? — спитав я її.
Звісно ж, не подумала! Ні про те, скільки матиме вільного часу. Ні про двісті карбованців щомісяця.
— Та скажи будь-якій жінці, що є така робота, — побіжить і не оглянеться! Я все ж думав, що ти в мене мудріша… Ну, що ж: не хочеш, силувати, звісно, не буду.
— Мене засміють, — відповіла вже крізь сльози дружина.
— Хто засміє?.. Тобі лише заздритимуть!.. Ну, гаразд, давай зробимо так: доки ти звикнеш, працюватимем удвох. І я подивлюсь на того, хто посміє з нас кепкувати.
Погодилась врешті. Лише попросила:
— Ви зі мною й до магазину сходіть.
Дитина! Ну, зовсім ще дитина!
Другого ранку, рівно о сьомій, ми з’явилися на вулиці. Я котив бадьоро візок з двома повними бідонами, на мені був святковий темно-синій костюм і черевики, що блищали, як сонце, а на голові — новісінький капелюх. Марійка ж запнулася білою хустиною, пов’язала біленький фартушок поверх кольорового плаття: перший успіх багато в чому залежить від того, яким ти явишся на людські очі.
— Ну, дорога моя, починай!
Марійка подивилась на ще сонні будинки, беззвучно ворухнула губами.
— Чого ж ти?
— Молоко… — прошепотіла вона.
— І ти надієшся, що тебе хтось почує?.. Дивись, як треба! — Я набрав повні груди повітря, закричав щосили: — Молоко-молоко! Молоко-молоко-молоко!.. Ну, чого ж ти мовчиш?.. Ану, давай разом!
Дружина знову тільки ворухнула губами.
— Не зумію, — сказала вона, ледь не плачучи.
Ну що ж я мав з нею робити? Весь той ранок виспівував сам, надіючись, що дружина, зрештою, навчиться кричати не гірш од мене.
Але то були марні надії: я змушений був купити їй добрий дзвінок. В антикварному магазині в Києві, з позеленілої міді, ще й трохи тріснутий. В нього був якийсь особливий звук, понурий та безнадійний. Але де я міг дістати веселішого? Тож коли дружина щоранку бемкала в нього, то аж світло меркнуло довкола.
В той перший ранок ми всього за годину розпродали все молоко.
Я заходився будити Іринку, щоб одвести в дитсадок, дружина покотила візок з порожніми бідонами до магазину.
Перед цим тільки порахувала гроші.
— Карбованець сімдесят зайвих! — сказала розгублено.
— Не може бути! Давай я порахую.
Порахував: карбованець сімдесят! Хтось помилився чи, може, здачу взяти забув? Чи молока було більше ніж треба?
— Я їх окремо віддам.
— Постривай, не віднось поки що: подивимося, що вторгуємо завтра. Ану ж не доллють. Тоді цими й покриємо.
Дружина залишила карбованець сімдесят, вийшла у двір. А в моїй свідомості одразу ж зацокотів арифмометр: карбованець сімдесят в день, п’ятдесят один в місяць… Шістсот карбованців щороку!..
Наступного дня було лише карбованець тридцять.
— Не долили! — сказав я обурено.
Ще наступного — карбованець вісімдесят.
— Зачекай, не віднось: подивимося, що буде далі.
А далі сталося от що: десь тижнів за три, коли ми якось непомітно оті гроші потратили, чоловік, який видавав бідони, натякнув моїй дружині, що пора й совість мати: дала б хоч десятку. Виявляється, він спеціально наливав молока понад норму. Ще й запропонував моїй невинній голубці продавати два-три зайві бідони щотижня. Вторговане за них — пополам.
— Про бідони й мови бути не може! — сказав я наляканій на смерть дружині, — Бідони, знаєш, чим пахнуть?.. Хай сам продає!.. А це хай доведе.
— А може, віддати? Повернути всі до копійки…
— Кому? — аж закипіло в мені. — Баризі, хабарникові, злодієві! Людині, яка обкрадає державу? Ти розумієш, що ти говориш?
— Розумію, — не зовсім впевнено сказала Марійка.
Тоді я прочитав їй лекцію. Розтлумачив, що, віддаючи оті зайві карбованці, ми тільки заохотимо розкрадача державної власності. Мимоволі станемо співучасниками злочину.
— Я й на вулицю більше не вийду! — сказала вкрай залякана дружина. — Хай хто хоче продає молоко!
Тут мені довелося дати відбій. Обізвавши себе в думці йолопом, став їй терпляче пояснювати, що слова мої стосувалися насамперед справжніх грабіжників. Людей, які цуплять усе, що тільки трапиться до рук. Оперують десятками тисяч. А на оці наші жалюгідні копійки ніхто всерйоз і дивитись не стане. І потім ще невідомо: навмисне він перелив чи так належить. В рахунок усушки-утруски. Тож не виливати на землю зайвину молока! За це теж по голівці не гладять. От він і налива — не жаліє. Ти ж економиш тим, що продаєш акуратно, не переливаєш, не розхлюпуєш, отже, ти чесно заробляєш оті зайві копійки…
— А бідони?
— Ну, то не нашого розуму діло. Ти ж їх не береш поки що. То можеш спокійно й спати.
І дружина, заспокоєна, як тільки лягла, так одразу ж і заснула. А мені не давали вже — спати оті прокляті бідони: нащо вона про них і сказала!