«Три зайві бідони щотижня…» — «Не три, а два!» — боронивсь од спокуси. «Ні, таки три: дванадцять бідонів щомісяця! — звично зацокотів арифмометр. — Сто сорок чотири щорічно…» Бідони напливали на мене з темряви, шикувалися в ряд, і з кожного не молоко лилося — вискакували гроші. «Половина тобі, половина мені… Половина тобі, половина мені…» — «А суд, а в’язниця — теж пополам?» — «Літр — двадцять чотири копійки… Літр — двадцять чотири копійки… — вицокував арифмометр. — Якщо оддавати половину — чотири вісімдесят з бідона… Чотири вісімдесят… Чотири вісімдесят…»
Метався, крутився, аж дружина прокинулась:
— Що з вами, Володю?
— Нічого!
— Ви не захворіли часом?
— Не захворів! — відповів ще сердитіше. — Спи!
Дружина заснула одразу ж, а в моїй голові все ще цокотів арифмометр.
І я, щоб його спекатись, дав йому дорахувать до кінця.
Припустимо, що ми погодимося продавати оті зайві бідони. Лише припустимо. Скільки ж це вийде за рік? Разом з отими, що набігають за «усушку-утруску»… Цок-цок-цок: більше тисячі! Тисяча, як не рахуй!
«Молоко-молоко-молоко!» — задзвеніло в моїй голові. Закрутилися по всіх вулицях нашого містечка колеса візків, замиготіли зайві бідони.
І всі спокійно гуляють на волі. Не йдуть під суд, не сідають за грати. В обехеесу є справи набагато важливіші, щоб звертати увагу на такі дрібниці…
Тисяча карбованців щороку!.. Повз наш двір — у чужі руки! А моя бідна ощадна книжка вже аж усохла! Давненько я не клав на неї, давненько! Радію вже з того, що не так часто знімаю з рахунку…
Вранці, виряджаючи на роботу дружину, я їй сказав:
— Знаєш що: оддай йому оту нещасну десятку! Краще жити з чистою совістю, аніж з десятьма зайвими карбованцями!..
А потім був суд: обехеес таки докопався до отих зайвих бідонів, і нещасну дружину мою майже місяць тягали на допити. Що ми пережили, важко й уявити!
З самого початку домовилися з дружиною от про що: я нічого не чув, нічого не знав, вона все робила потай і гроші тратила так, що в мене не закралася ніяка підозра. Адже від того, що й мене потурять з роботи, нам обом легше не стане. А в нас росла донька… Тож дружина взяла всю вину на себе, і навіть це ледь врятувало, бо якась підла душа написала анонімку: пригляньтесь, мовляв, кому ви довіряєте читати лекції на моральні теми і що можна чекати од такого… Які злі, нехороші є люди: замість того щоб підтримати в горі, ще і в спину штовхнуть. І це в дяку за те світле, мудре, розумне, що я їм ніс впродовж років… Я був аж зневірився в людях. Ходив по кімнаті й запитував: чи варто так спалювати себе на вогні любові до людства? Для чого? Для кого?..
Та все минулося, обмежилися лише доганою, дружину ж мою врятувало од ув’язнення те, що вона була на шостому місяці вагітності: дали рік умовно. Пам’ятаю, як ми раділи обоє, що все обійшлося, хоч радість наша була нетривкою: в дружини почалися передчасні пологи, і вона народила мертвого хлопчика. Після того її обсіли жіночі хвороби, і ми вже не могли надіятись на появу дітей.
І ще: після того процесу дружину мою мов підмінили, — і так сором’язлива, несмілива, вона стала буквально ховатися од людей. Жодна сила в світі не могла виштовхати її на вулицю. Я змушений був ходити на базар і в магазин. Марійка дуже тим мучилась, але нічого не могла вдіяти. Їй здавалося, що всі тільки й роблять, що говорять про неї, всі на наш двір тільки й дивляться. Дійшло до того, що стала завішувати вікна, коли вечоріло і треба було вмикати світло.
Часто плакала, благала мене продати будинок, виїхати світ за очі.
Я терпляче її умовляв. Легко продати — трудно купити. І половини ціни не дадуть.
— Ну й нехай! — твердила вперто.
— А на що будемо жити?
— Мені нічого не треба!
— А їсти, зодягатися, поки роботу на місці новому знайдем? А якийсь дах над головою потрібен? Ти думаєш, що так нас там і чекають? А про Іринку нашу подумала?
Замовкала ненадовго, а потім знову починала своєї…
Та згодом стала потроху заспокоюватись. Впевнилась, мабуть, що людям самим набридло плескати про нас язиками. Тільки й досі (скільки часу відтоді минуло!), коли залунає на вулиці: «Молоко-молоко-молоко-молоко»! — вона вся аж зблідне…
Тепер переходжу до найголовнішого, заради чого, власне, і вів попередню розповідь. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно, тому й намагатимусь бути щирим, як тільки може бути щирою людина наодинці сама з собою.
Та й, власне, мені нема з чим ховатися. Сорок дев’ять років прожито чесно, до рук моїх ніколи нічого не липло, всі гроші зароблені в поті чола, бо навіть оте одступне, яке я в молодості взяв за свою холостяцьку квартиру, майже рівнялося сумі, яку я в ту ж квартиру і вклав: двічі ремонт, та лічильник, та унітаз, та люстро, трохи хоч і подряпане, але ще придатне до вжитку. Я міг би запросто, наперед взявши гроші, не пустити того молодика й на поріг, і нічого він мені не зробив би… Такі випадки, чував, траплялися… Той молодик із своїми тисячами був у моїх руках, але мені й на думку не спало скористатися його безборонністю. Давши слово, я ніколи його не порушую, я дорожу своїм ім’ям, своєю незаплямованою совістю. І якщо моя дружина трохи спіткнулася (по своїй наївності й молодості), то в тому не було моєї вини.
Спитайте в неї, вона сама це вам ствердить.
Тож я можу з чистою совістю стати на людський суд, і найсуворіші судді не знайдуть статті, по якій мене можна було б засудити.
Наша дочка народилася вісімнадцять літ тому, вже після смерті шановного тестя, видатного педіатра, професора, доктора медичних наук, ім’я його присвоєне вулиці, на якій ми живемо, а на його могилі споруджено пам’ятник од вдячної громадськості. Я горджуся своїм тестем, горджуся й шаную його пам’ять, як тільки можна шанувати рідного батька. І коли народилась Іринка, першою моєю думкою була думка про Всеволода Марковича. Про те, що він не дожив до радісної цієї події, що який би він був щасливий, дізнавшись про онуку. До речі, це легко може підтвердити моя дружина: передаючи їй букет квітів, я приклав записку, де все це написав. Записка ця й досі зберігається в Марії.
Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси, і я, признатися, подумав, чи не майбутній видатний журналіст появився на світ. Я наперед уже знав, що дитина моя буде не така, як у всіх, для цього я не пожалію ні сил, ні часу, якщо вона, звісно, вдалася не в маму, а в тата. Краще б, звісно, було, щоб народився син, але тут людина поки що безсила, хоча я читав, що вчені в майбутньому навчаться впливати на гени так, щоб народжувалась саме та дитина, яку хочуть батьки.
Іринка народилася здоровенька, на триста грамів важча од пересічного немовляти жіночої статі й беручка до життя: ще не встигло як слід і обсохнути, а вже так і вп’ялося в мамину грудь. Дружина скаржилась потім, що в неї таке відчуття, наче дитина спиває її всю до краплини, я ж ревниво казав: «Не жалій молока, не жалій! Берегти його ні для чого!» і тикав пальцем у пружні щічки немовляти. Іринка росла, як з води, і я не міг нею натішитись, хоч, на жаль, вдалася вона зовні більше в маму, аніж в свого татуся: обіцяла в майбутньому стати такою ж тендітною, як і Маруся, мала того ж кольору волосся, очі, брови, вії, носик і губенята — точно як у моєї дружини. І була ж така добра серцем та жаліслива. Ще змалку підбирала хворих, покалічених кошенят-цуценят та й приносила тихцем од тата-мами додому.
Все це, звісно, добре: жаліти братів своїх молодших, про це я не раз сам говорив, виступаючи з лекціями, присвяченими вихованню дітей, але виховання має бути різнобічним та гармонійним.
Насамперед треба було подбати про те, щоб дочка моя росла не тільки здорова духовно, а й фізично розвинена. Подолати сльози дружини й несміливі протести її, бо матері сліпою лобов’ю своєю здатні скалічити найздоровішу дитину, перетворивши її в парникову істоту. Тож я сказав якось своїй милій дружиноньці, що ти своє діло зробила, а тепер, якщо хочеш, щоб наша дитина виросла не калікою, прошу мені не заважати.
Склав режим кожного дня, повісив над Іринчиним ліжком. Дав їй зрозуміти: хоч би що там сталося, режим буде неухильно дотриманий, тут я був непохитний. О сьомій — підйом і одразу ж геть з ліжка, бо ніщо не розвиває так лінощів, як оте вигрівання під ковдрою. П’ятнадцять хвилин на туалет, і вже вікно відчинене навстіж, байдуже, влітку чи взимку, і тоненька, в трусиках, постать енергійно вимахує ручками. Раз-два! Раз-два! Потім душ. «Ой, холодно, татку!» — «Розтирайсь енергійніше буде жарко». П’ятнадцятихвилинний масаж, обов’язково, за будь-якої погоди, прогулянка. І смачний калорійний сніданок.