— Все після себе прибрала? Посуд помила?
— Помила, татку.
— Тоді сідай за уроки.
Стежив за тим, щоб уроки робила вчасно, не відкладаючи нічого на завтра. Зрідка хвалив: ніщо так не розбещує дитину, як похвала за те, що вона й так має робити. «Ох ти, розумнику мій, він вивчив уроки!», «Все поїв? Молодець!» І «молодець» вже не їсть, а робить нам послугу, не для себе, а для нас готує уроки. А потім жахаємось: звідки, коли виріс оцей егоїст?
Моя дочка не мала вільної хвилини, була на очах батьків, тому й вулиця оминула її.
Пригадую, як повертався якось електричкою з лекції. Як увалилась до вагона компанія — «компашка», так вони самі себе називали. Довге, навмисне нечесане волосся, обшарпані куртки та джинси, вихиляста хода. Містечкового масштабу хіпі, які старанно мавпували закордонні взірці. Аж до обов’язкового атрибуту — гітари.
І були вони всі молоді та зелені. Тому так наполегливо демонстрували свою антигромадську поведінку. Кидали, бачте, виклик присутнім…
Один з молодиків, ще й не вмостившись як слід, одразу ж заходився терзати гітару, решта — йому підвивати. Найпримітивніша пісенька здалася б небесною симфонією поряд з оцим диким виттям. А вони ж іще, нещасні, й старалися! З усіх своїх засоплених сил. Курячих своїх інтелектів.
Лише одна з «компашки» тієї мовчала: мабуть, була п’яна, як зюзя. Юне обличчя її розвезло, підфарбовані очі каламутні й безтямні, на одквашеній нижній губі зависла цигарка. Новітня мадонна, Нефертіті, Мона Ліза, породжена не різцем або пензлем — випарами алкоголю й бензину.
Явилась! Ссала погану цигарку в надії наковтатися диму, а коли не вдалося, сплюнула її на підлогу й таке припечатала, що аж вікна почервоніли від сорому. «Компашка» заіржала, загиготіла схвально й потішено.
Я ж гнівно подумав: «Міліції на вас, сопливих, немає! Міліції!» І про батьків їхніх подумав, яких судити треба за отаких діток. Мені прикро й гірко було лише при думці, що отакі могли бути на моїй щойно прочитаній лекції. Плювати в душу мою вже самою своєю присутністю.
Одне лише й утішало мене: моя дочка не схожа на них.
Не витримавши, звівся, перейшов до іншого вагона.
Іринка росла дисциплінованою та працьовитою: з дитинства привчав її до трудової діяльності. Коли їй сповнилось вісім років, я виділив їй ділянку землі. Невеликий клаптик, п’ять метрів на п’ять.
— Оце, доню, тобі. Що хоч, те й роби. Що ти будеш садити?
І хвилини не думала:
— Квіти!
— Квіти — це добре. Тільки з квітів ситий не будеш.
— А я їх продаватиму. По карбованцю за штуку.
Отак! Утерла татові носа. Казав, сміючись, дружині, що донечка наша з голоду не пропаде, а вона всерйоз заходилася коло своєї ділянки. Я заздалегідь замовив їй лопатку, грабельки, сапку, купив невелике відерце: на дозвіллі копала, саджала, поливала й прополювала, — грядочка її очі вбирала, суціль всіяна квітами: гвоздики, ромашки, півонії, і невідомо, в кого краще цвіло — в неї чи в мами. Бо дружина моя вже не один рік підряд вирощує квіти — людям на радість. Акуратно зрізає, складає до кошика, одвозить на Бессарабку і там здає оптом одній тітоньці, такій бідовій та меткій, яка не те що квітку — бур’янину продасть! Всучить ще й скаже, що будете нюхати й дякувати.
Тітоньку ту я сам підшукав, сам про все й домовився. Жаль, звісно, на кожній квітці по двадцять копійок втрачати, але що вдієш, коли моя мила дружина після того, як обпеклась на молоці, дула на воду. Ніяка сила у світі не примусила б її стати за прилавок!
До того ж, якщо торгувать на базарі, то на інше вже часу зовсім не буде. Тож невідомо, що краще: мати вільний час для дому та для сім’ї чи закинути і дім, і сім’ю, щоб зберегти оті двадцять копійок.
— Не будемо дріб’язковими, — мовив я.
Виростила квіти Іринка — однесли на ринок. Складені в кошик окремий.
— Порахуй, — сказав жартома. — Щоб потім не мала претензій до мами.
І воно, галченя, заходилося рахувати!
— Ну, скільки з мами належить?
— Сорок чотири карбованці, — спрацював арифмометр, переданий у спадок.
Коли дружина повернулася з ринку, я вирішив випробувати дочку. Дізнатися, чи проросло оте мудре й добре, яке я висівав. Одрахував сорок чотири карбованці, простяг Іринці:
— Це, дочко, твої.
В Іринки аж плями пішли по щоках: вперше ж тримала в руках стільки грошей.
— І що ти збираєшся з ними зробити?
Вона все ще стискала гроші в руці. Потім звела чисті очі, простягла руку до мене:
— На, татку. Мені й так вистачає… — Хоч я догадувався, скільки спокусливих речей, що їх можна було купити, промайнуло в її голівці.
— Правильно, дочко, робиш, — похвалив я її: вирішив дати їй ще один урок ощадливості. — Ми ці гроші не будемо тратити — покладемо на ощадкнижку. Хай ростуть. Як оті твої квіти… Бо гроші, Іринко, єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости. І то лише в ощадкасах. Внесеш карбованця, а через рік — уже карбованець дві копійки. От прикинь, скільки на твої сорок чотири за рік набіжить.
Цок-цок арифмометр.
— Вісімдесят вісім копійок.
— Бач, скільки наросте! З повітря. З нічого.
Після того дочка сама несла мені гроші.
— Поклади, татку, на книжку.
Якось я її застав над аркушем паперу.
— Що це в тебе?
Почервоніла, прикрила ліктем папір.
— Ану, покажи! — В моєї дитини не могло бути секретів од батьків.
Покірно віддала аркуш.
Сперш нічого не міг розібрати: поспіль списано цифрами. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони. І поруч, як їхні супутники, цифри вже однозначні.
— Що це? — спитав здивований.
Іринка похнюплено мовчала.
Ще раз глянув на списаний аркуш, і в мене мов полуда спала з очей: дочка вираховувала з усіх отих фантастичних сум проценти.
— Ну, дочко, бути тобі міністром фінансів! — розсміявсь я втішено. Хоч не був упевнений, що в нашому домі росте фінансовий геній: в Іринки пробудився інший талант. І поштовх йому дали квіти, вирощувані нею.
Стала їх малювати. Спершу олівцем, в учнівському зошиті, потім акварельними фарбами, вже в альбомі. «Усе необхідне я їй купив. Тут я грошей не пожалів. Уявляв її майбутні картини, розвішані по стінах столичного залу, і шанобливий шепіт відвідувачів: «Ото він, тато художниці!» Смішно? Наївно? А назвіть мені батьків, які не були б смішними й наївними в своїх мріях про майбутнє дитини!
Іринка малювала й малювала: стоси альбомів зберігаються у моєму столі.
Потім захоплення її стало потроху спадати: дитячий мозок ще не в спромозі надовго зосереджуватися на одному й тому ж. Особливо коли забава починає переростати в серйозне заняття. І тут на сцену виступив я: купив мольберт, став виводити дочку на околиці нашого містечка. Задавав їй уроки: поки не намалюєш оте дерево, чи будинок, чи вигин ріки — додому не руш. Були й сльози, й скарга, що очі-руки болять, але я не піддавався на дитячі хитрощі. Поболять, поболять та й перестануть, а ти краще покажи намальоване. Що це ти намазюкала? Це віник, а не дерево! Перемальовуй!
Стояв над нею, поки не домагався пристойного зображення.
Суворість? Зайва прискіпливість? А як же інакше виховати працьовитість та наполегливість, вміння не боятися тяжкої та неприємної, але потрібної роботи? Чи не тому ми маємо стільки ледарів, стільки повнолітніх утриманців, які до сивої бороди їдуть на шиях батьків? Все вони мали, все їм дуже легко давалося, а тут, як у крижану воду, — в самостійне життя. Якось мені довелося почути од такого двометрового бебі, що його батькам було легше, аніж йому. Вони, бачте, йшли од гіршого до кращого, йому ж, безталанному, судилося йти од кращого до гіршого.