Прислухайтесь, дорогі татусі й матусі, до новітнього цього афоризму! Гадаю, що моя дочка такого ніколи не скаже. Завжди дотримувався принципу: піклуватись, але не балувати. Всілякі одежки-сережки, пундики-мундики були категорично виключені з її життя. Іринка ніколи про них не заїкалась навіть. Хотілося їй іноді покрасуватися в такій же надмодній спідничці, як її однокласниця, взути такі ж черевички? Мабуть, що хотілося. Але вона ніколи нічого не просила в мене. Навіть малою. Проходимо, бувало, мимо морозива, по її очах бачу, як їй хочеться скуштувати тих ласощів, — мовчить. В такі хвилини я щиро гордився своєю дитиною.
Росла Іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже коли вона ходила до шостого класу, я купив телевізор «Електрон», кольоровий, шістсот з гаком карбованців. Бо це, здається, було єдине прохання її: «Татку, купи телевізор. Я відпрацюю». До дочки приєдналася і мати, а коли дві жінки об’єднаються, то обов’язково доб’ються свого.
Гаразд, купив, привіз, аж на дах вивів антену, щоб було чітке зображення (ще двадцять п’ять рубчиків!). Відтоді, як випадала вільна хвилина, — обидві біля телевізора. Я теж люблю подивитися іноді, коли передача повчальна й цікава, але отак майже молитись на нього… Ні, мої любі, так справа не піде!
Проходив якось повз аптечне управління. Бачу, висить оголошення: «Потрібні надомники — клеїти картонну тару. Оплата від виробітку». Зайшов, розпитав: виявляється, треба клеїти коробочки різних фасонів та розмірів. Під порошки та пілюлі. П’ять копійок за штуку. Заготовки ж уже наштамповані: по тисячі в пачці.
Записали паспортні дані, видали десять пачок. Купив гуміарабік, два пензлі — поніс своїм жіночкам подарунок. Телевізор дивіться і коробочки одночасно склеюйте! Приємне з корисним.
Спершу робота посувалась повільно, а потім приловчилися так, що лише пензлі миготіли. Раз-два — і коробка. Раз-два — і коробка. Протягом місяця впорались!
Одніс, одержав гроші, взяв іще десять тисяч. Запропонував аптечним працівникам прочитати цикл лекцій. Безплатно. При умові, що оголошення знімуть і матимуть справу лише зі мною.
Домашній мій цех функціонував майже три роки. А потім самоліквідувався — не з моєї вини.
Був у мене на роботі товариш (не зовсім товариш, друзів я ніколи не заводив, щоб не розчаровуватись потім. Бо сьогодні — товариш, а завтра — ворог твій найлютіший, бачив і таке)… Тож був у мене добрий знайомий, з яким ми іноді перекидалися словами. «Ну, як поживаєш, старий?» — «Та ніби нічого». — «То й добренько». Поговоримо отак та й розбіжимося: в кожного свої справи нагальні. Тож одного разу той мій знайомий перестрів мене в коридорі й спитав:
— Слухай, старий, я чув, що в тебе є особняк?
— А що? — не мав звички відповідати «так» або «ні»: вгадай, що твій співрозмовник має на думці!
— Та розумієш, старий, є в мене родич. Одмотузив десять років на Крайній Півночі. Привіз мішок грошей, а прописатись не може.
— У мене знайомих серед працівників паспортного столу, на жаль, немає…
— Та не в міліції річ!
— А в чому ж?
— У житловій площі. Потрібні тринадцять зайвих метрів, що дають право на прописку. А в тебе, кажуть, справжній палац.
— Кажуть! Мало що можуть казати!
— Та ти не сердься, старий, про палац то я так… Він нічого не пожаліє. Кажу ж, мішок грошей!
Пообіцяв подумати. Порадитись із дружиною. Будинок же їй формально належить, на неї записаний.
— Він хоч людина надійна?
— Залізний мужик! Можеш на нього покластися, як і на мене!
«Ну, на тебе якраз я покладатись і не став би!» — подумав про себе. Дратував він мене своєю експансивністю. Вибуховістю характеру.
Ще раз пообіцяв подумати. Зайвої площі в нас вистачало, а дружина й слова, звісно, не скаже: в усьому довіряла мені, інше мене стримувало. Ну, гаразд, пропищу. А потім? Так і буде в нас жити? Де гарантія, що він не стане претендувати на частину нашої житлової площі! Мішок з грошима? Яка мені радість од того, коли ті гроші — чужі! Зробиш добро, а потім до смерті лікті кусатимеш.
Спершу вирішив не зв’язуватись. Та згодом подумав: «А що, як узяти розписку? Хоча б на десять тисяч карбованців. Позичив цю суму в такого-то, зобов’язуюсь повернути тоді-то. І завірити її в нотаріальній конторі. Влаштуєшся з житлом, випишешся — бери свою розписку назад. Бо все ж таки жалко людину: десять років на Крайній Півночі — це не мед».
І коли мій колега за тиждень спитав:
— Так що, старий, надумався?
Я йому відповів:
— Де моє не пропадало: знайом!
«Мішок з грошима» виявився немолодим уже чоловіком. Лисий, наче куля більярдна, зате борода — як у боярина. Починалася вона аж від очей, світлих, пронизливих, закривала половину обличчя. «Од гнуса. Гнус там лютує». І ніс картоплиною. В синюватих прожилках. Викоханий, мабуть, на вініусі-спірітусі. Щастить же мені на цю публіку! Зустрінь отакого десь серед ночі десь на безлюдді, — сам почнеш роздягатися. Без запрошення.
Та гаразд, мені з ним дітей не хрестити: з ходу сказав — або розписка, або бувайте здорові!
Погодився — не поморщився навіть:
— Заметано. Зараз писати?
Написавши, спитав:
— Скільки?
— Що «скільки»?
— Скільки «кусків»? За те, що пропишете?
— Три тисячі, — сказав я, дивлячись якомога твердіше в його пронизливі очі. Надіявся, що він одразу ж відмовиться. Бо не сподобався мені цей родич з півночі, ох, не сподобався!
— Заметано. — І виймає портмоне. Аж розбухле од грошей. Філіал того мішка.
І мені одступати нікуди. Спалив усі мости.
— Тільки з однією умовою: в мене не жити. Куток десь в іншому місці шукайте.
— Заметано!
Що за слово ідіотське. Не інакше — з блатного жаргону.
Пізніше довідався: був буровиком у нафторозвідці, там словечок отих і набрався. А горілки не пив: просто носа якось прихопило морозом.
— Тільки майте на увазі: в міліцію вам самим доведеться ходити.
Погодився й з цим.
Взяв форму номер три, підготував заяву. Прошу прописати давнього знайомого, який працював на Крайній Півночі. Спершу хотів назвати його родичем, так було б надійніше, та схаменувся: біс його знає, що той «родич» на тій Півночі міг накоїти. Може, когось пограбував. З тих же міркувань викреслив і «давнього знайомого». Написав просто ім’я, по батькові й прізвище. Іван Захарович Колеса. Досить йому, при його грошах, і цього.
Зник мій Іван Захарович на кілька днів. А коли прийшов, ніс його уже не так бадьоро світився («Тату, хто це такий страшний був?» — спитала потім дочка).
— Нічого не виходить, Володимире Петровичу. Не хочуть прописувати.
Я, признатися, спершу зрадів. Не давала спокою думка про те, що він, прописавшись, почне претендувати на частину житлової площі. Та ще одружитись надумає. Розписка? Спробуй одсудить десять тисяч, як відмовиться!
Скаже, що п’яний писав. Спеціально й напоїли. Глянуть на носа — одразу ж повірять.
Як прокинувся серед ночі, як надумався — до ранку не спав.
Та одразу ж згадав про три тисячі. Що вже на моєму рахунку й пригрітися встигли. Іти в ощадкасу, знімати?.. І навіщо я їх узяв наперед?!
— Зачекайте, — сказав я йому. — Спробую ще я щось зробити.
Мав надію на покійного тестя. Вже по дорозі до селищної ради придумав: скажу, що Іван Захарович — родич Всеволода Марковича. Хоча б племінник. Син його сестри, яка приїжджала на похорон, та невдовзі померла й сама. Голова ж із нею поруч ішов, коли ховали Всеволода Марковича. Невже вистачить совісті відмовити?
Відмовив. Делікатно, сто разів перепрошуючи, але мені від того легше не стало.
— На мені за те, що давав дозвіл, вже не одна догана висить.
— То ви що: так нікого і не прописуєте?
— Прописуємо. Молодих спеціалістів прописуємо, яких до нас направляють. Іще тих, що беруть шлюб. Наречений, наприклад, має прописку, а наречена — ні. Чи навпаки. Тож і прописуємо після одруження.