— Це ж що: і мені дочку заміж видавати за нього? — спитав саркастично.
— Ну, якщо молодий, багатий… — підхопив голова невеселий мій жарт.
Що багатий, це — так. А от щодо молодого…
Повертався додому з геть зіпсованим настроєм. Що за людину гірко (десять років пропрацював же на Півночі!), а що й на бюрократів наших злість розбирала: за папірцями, інструкціями живої людини не бачать. Як же так можна: під одну машинку всіх підряд стригти! Молодий спеціаліст! Ще невідомо, що з молодого спеціаліста вийде, а тут уже майстер готовий, золоті, можна сказати, руки. Не за очі ж красиві йому такі гроші платили!.. Розкидаємось людьми, а потім на всіх нарадах галасуємо: спеціалістів бракує.
— Нічого не вийшло, — сказав я того ж дня Колесі. — Доведеться вертати ваші три тисячі.
Він тільки рукою махнув: що ті три тисячі! Тут прописка пече!
— Я вже й куток собі підшукав.
Жаль, дуже жаль було чоловіка. Але що міг вдіяти.
— Спасибі й на цьому. — Встав, простяг руку: — Вибачайте, що завдав стільки клопоту. — Немов і не пам’ятав про три тисячі, які на моєму рахунку лежали.
— Зачекайте, — сказав я йому, — Може, щось таки придумаємо.
— Що ж тут думати, — зітхнув безпорадно. — Забирай, Ванько, манатки та й дуй знову на Північ. Під теплим сонцем тобі місця немає!
Провів я його аж на вокзал, умовились, що зустрінемось завтра: вже було пізно, ощадкаса зачинена. Повертався додому й думав: «І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер забирай! Соромно буде в очі дивитись».
Іще жалко було Івана Захаровича. По-справжньому жалко…
— Провів страшного? — спитала Іринка.
Я аж розсердився:
— Не смій мені вживати погане це слово! Страшний, страшний!.. А ти знаєш, що цей страшний пережив?
— Я ж не хотіла, татку.
— Не хотіла!.. Здорова вже виросла, а в людях не розбираєшся. Бороди, бач, злякалась!.. А що під тією бородою золоте серце, того й не помітила…
— Я ж ненавмисне…
— Та ти хоч знаєш, чому він завів ту бороду? Яке в нього лице обморожене?
— Де ж він його обморозив? — спитала жалісливо Іринка.
— На Півночі, на буровій. В аварії. — Хоч не знав цього напевно й сам. Але треба ж було дати дочці предметний урок людяності! Страшний, страшний! Всі ми страшні, якщо копнути глибше! І невідомо ще, хто страшніший: хто зовні страшний чи хто оте страшне під личиною ангела носить.
Довго ще розмовляв з дочкою. Розповідав про сибірські морози, на яких і залізо не витримує — кришиться, про гнуса, од якого нема порятунку нічому живому, про щоденний героїзм отаких, як Іван Захарович. І як же гірко таким людям, що часто й життя для нашого щастя не жаліють, стикатися з байдужістю, з бюрократизмом! Бач, не прописують! Хоч бери та одружуйся!..
— Для чого ж одружуватись?
Розповів і про це. Просто так розповів. Щира, сердечна розмова з рідною дитиною.
— Отак, Іринко: людина в біді, а допомогти їй не можемо.
Весь вечір була Іринка мовчазна та задумана. За вечерею — ледь торкалася їжі. Дружина стривожилась: чи не захворіла? За термометром кинулась: «Мамо, не треба!» — і сльози забриніли в голосі.
— Не чіпай! — сказав я дружині. — Ти сама наче не була молодою!
І дочка глянула вдячно на мене.
А вранці постукала до кабінету (коли я працював, вони не сміли мене тривожити).
— Можна, татку?
— Заходь, доню, заходь.
— Ти не спав?
— Спав, тільки погано.
— Мені теж погано спалося… Татку, що я надумала… Ти тільки не смійся… — звела чисті очі, перекреслене рішучою зморшкою гладеньке чоло: — Я вийду заміж за Івана Захаровича. — Й аж губенята жертовно затіпались.
У мене й сльози навернулись на очі. Не думайте, що я тонкосльозий: в найтяжчі хвилини мовчу, а тут не витримав. «От на кого можна татові спертися!»
— Іди сюди, я тебе поцілую. — Пригорнув, обійняв, рідну, хорошу мою. — Спасибі тобі за серце твоє золоте! Тільки не думай, що тобі треба буде по-справжньому заміж виходити.
— А як?
— А отак… — «Наші три тисячі, наші!» — Ось як, доню, ми зробимо. Ти з ним сходиш до загсу, потім ми його пропишемо, а після того ви й розлучитесь одразу. Подамо в міліцію заяву, що загубили паспорт, та й візьмемо новий.
— А хіба так можна? — аж повеселішала Іринка. Бач, всерйоз збиралося заміж!
— Можна, чому ж не можна!
— А нас не посадять?..
— За віщо?
— За те, що обдурюємо.
— Кого, Іринко?.. Ви берете шлюб, потім не сподобались одне одному — подасте на розлучення. Ми просто думаємо наперед.
— Це ж у суд треба йти…
— То й що?.. Обоє подасте на розлучення, то й до суду не дійде. Зате людину виручимо з біди. Так чи не так?
Кивнула головою, що так. А в очах іще сумнів.
— Насміхатися ж будуть. — Уявила себе, мабуть, в загсі.
— А хто вас там бачитиме? Ми що, весілля справлятимемо?.. Тихенько розпишетесь, розлучитесь тихцем — за півроку й самі про все це забудемо. А людину на все життя щасливою зробимо… Лади?
— Лади, — усміхнулася вперше.
— Я, твій тато, пишаюсь тобою, Іринко! Те, що ти надумала, — подвиг. Ось він, героїзм!..
— Татку, не треба!..
— Ну, гаразд, не буду, не буду… Тільки мамі ні слова. Мама ж у нас знаєш яка… Плачу не оберемось. Добренько?
— Добре.
— Ти в мене розумна людина! — поцілував її, відштовхнув од себе легенько. — Іди, доню, я теж скоро прийду.
Тепер я вас запитую: де моя тут провина? В чому? Що, пожалівши чоловіка, погодився з дочкою? Вирішив допомогти йому в такий спосіб незвичний?..
Не я ж перший почав з дочкою цю розмову — вона сама прийшла до мене. Складала іспит справжньої людяності, про яку ми так охоче говоримо в газетах, по радіо, в лекціях, то як мені було її не підтримати? Заборонити, дати інший урок: егоїзму, байдужості, черствості…
Три тисячі?.. При чім тут три тисячі!.. При чому ці гроші, коли дочка про них навіть не знала? Та й я, розмовляючи з Іринкою, про них зовсім не думав. Навіть після того, як Ірина й Колеса сходили до загсу…
То в чому моя вина? В чому?
І хто їй сказав про ці прокляті три тисячі?..
Коли вона вбігла… Коли вскочила до мого кабінету, на ній лиця не було.
— Ти взяв з нього три тисячі?!
— Хто тобі це сказав?
— Це підлість!.. Підлість!..
І тут я вдарив дочку. Вона вхопилася за обпалену щоку, якусь мить німо дивилась на мене, а потім, застогнавши, вибігла геть…
В ту ніч я довго не спав: все думав, хто сказав дочці про три тисячі? Дружина не могла сказати, бо нічого не знала. Працівники ощадкаси?.. Малоймовірно. До того ж Іринка ніколи туди не заходила.
Лишився Колеса.
Відплатив за мою доброту, плюнув у душу.
Ну що ж, я теж в боргу не лишуся! Є в мене твоя розписочка, є! Печаткою засвідчена — й експертизи не треба. Прийде час, і ми її — в суд: повертай десять тисяч, що позичав! Подивимось, як закрутишся!..
Теж мені Рокфеллер новітній: три тисячі кинув — не зморщився! А ти — десять тисяч!..
Трохи відлягло. Вдихнув якомога глибше повітря, затримав, видихнув, виштовхуючи його діафрагмою… ще раз вдихнув-видихнув і незчувсь, як заснув.
А вранці, прокинувшись, вперше не схопився з ліжка. Було гірко й образливо: на дочку, на Колесу, навіть на власну дружину, мовчазний осуд якої відчував увесь вечір.
Для кого стараюсь? Для кого?
Отака мені дяка?
А з вулиці у відчинене навстіж вікно лунало різко й пронизливо:
— Молоко-молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!
Варя Юхимівна
Варя Юхимівна втратила руку весною сорок другого року в Сталінграді, в шпиталі. Підполковник медичної служби був такий великий і строгий, що Варі здавалось: він і різать не буде, а висмикне потрощену руку, як крильце в курчати. Вона так його злякалася, що коли б він почав їй робити операцію без наркозу та гримнув: «Мовчи!» — вона й не пискнула б, хоч би як він її, Варю, мучив. Але підполковник закричав так же страшно: «Наркоз!» Їй затулили ватою рота й носа, наче збирались душити, а на вату вже налили якусь гидоту. Варя стала її ковтати, судомно вигинаючись тілом. «Дихай! Дихай!» — нагримав страшний підполковник. Варя слухняно вдихнула, тіло її враз відділилося від операційного столу, закружляло десь аж під стелею, а в голові завертілися чорні кола. «Рахуй!» — сказала вимогливо стеля. Варя стала рахувати, на десяти затнулась і більше не пам’ятала нічого…