Пролежала в шпиталі майже три місяці: одна, в невеликій кімнатці, де ледь вміщалися стілець, тумбочка й ліжко. Коли трохи оклигала та вийшла в коридор, вся в бинтах, то побачила повно поранених в самій білизні. Варя, теж в сорочці, пискнула мишею та й пірнула в свою комірчину. Потім вона довідалась, що начальник шпиталю, страшний отой підполковник, наказав одібрати в поранених халати, щоб не бігали в місто до молодичок та дівчат. І стала дуже боятись, що серед ночі хтось вдереться до неї. Тож, лаштуючись до сну, Варя приставляла єдиною, що в неї лишилась, рукою стілець до дверей, зверху ставила графин, а на графин уже склянку, — забарикадувавшись отак, все одно не могла довго заснути: здавалося, що хтось намагається одчинити двері.
Ніхто, однак, на її честь не посягав. Одні тільки те й знали, що пригадували, як хто любив (а кому не було що згадувати, той і вигадував), інші ж не втрачали нагоди позалицятися до завжди заклопотаних сестер і Варя чомусь була їм байдужісінька. Вони просто не помічали її, а якщо й помічали, то дивилися так, наче хотіли спитати: «А це що за нещастя серед нас затесалося?» Чоловіча неувага ображала Варю до сліз, вона вже й рада була б, щоб хтось насмілився полізти серед ночі до неї, — хай би почули, як вона вміє кричати! — але тільки даремно старалася, заставляючи щовечора двері.
Так її, незайману, з шпиталю й виписали. З уцілілою лівою рукою, з якою й судилося їй віднині й прісно жити на світі…
Варю поранило весною сорок другого року під час Харківської операції, коли дві наші армії потрапили в німецький «мішок» і велетенське скопище люду, яке складало досі батальйони, полки та дивізії, з бойовою технікою, вцілілою в важких оборонних боях, — весь цей багатотисячний натовп, перемішаний з гарматами, танками, машинами, підводами, кіньми, збився на крутому березі Дінця, що, розлившись у весняній повені, відрізав дорогу до подальшого відступу.
Рота, в якій служила санінструктором Варя, була в складі їхнього полку виставлена в заслон з наказом за будь-яку ціну хоч на кілька годин затримати німців. Оборона їхня лівим флангом впиралася в ліс, що спадав круто аж до Дінця, а правим — у глибокий вибалок, який теж збігав до річки. У вибалку тому тулився хутір з єдиною вцілілою хатою. Решта диміла в ще неостиглих руїнах, по садах, по дворах, попідтинню густо лежали бійці в тих неприродно застиглих позах, що їх надає лише смерть. Куріли воронки, валялися потрощені повозки й лафети, іржали поранені коні. І нікому було їх попристрелювати: всі похмуро й напружено довбали тверду, наче камінь, землю, намагаючись швидше заритися в неї, а попереду, аж до самого обрію, слався беззахисний степ. І там ось-ось мали з’явитися німці.
Варя і ще два санітари поспішно копали землянку: в лісі, за кілька кроків позаду окопів, куди мали зносити поранених. Це, власне, була й не землянка, землянку все одно не встигли б, а просто яма три на чотири та метр углиб — все ж якийсь захист од куль та осколків. Один із санітарів копав у мовчазній зосередженості, вусате обличчя його застигло в непорушному спокої, притаманному лише бувалим солдатам, він, той вид, немов говорив:
«То в командирів хай болять голови, наше ж діло робити, що накажуть»; другий же, ще зовсім підліток, тикав нервово лопатою і все поглядав у моторошно оголений степ.
— Слиш, дєд, нємєц скоро заявітся? — запитав пошепки він, оглянувшись боязко на Варю.
— Який я тобі в хріна дід! — образився вусатий.
«Розговорчики!» — хотіла строго зауважити Варя, але тут понад окопами, що ланцюжком простягався од лісу до балки, прокотилося підхоплене десятками голосів:
— Санінструктора до командира роти!.. Санінструктора до командира роти!..
Встромивши лопату, Варя похапцем вибралась із уже глибоченької ями. Бігцем подалась уздовж окопів. Бійці, повз яких вона пробігала, кидали лопати і всі як один обертали до неї обличчя.
Варя бігла до групки командирів, які стояли віддалік над траншеєю, що різко виділялася свіжою глиною, і вже нічого, окрім тієї групки, не бачила. Важка санітарна сумка, яку вона забула зняти, весь час переповзала з боку наперед, била по колінах, — Варя, на бігу відкидаючи її, навіть не витирала змокріле чоло.
Командири стояли й мовчки дивились на неї. Та зір Варин вихопив лише одного, — вихопив, виділив, поставив перед нею, наче в побільшувальному склі. Це був високий лейтенант в ловко підігнаній формі і в таких лискучих чоботах, наче він позичив їх щойно в якогось штабіста. Молоде обличчя було спотворене шрамом, шрам перетинав усе чоло, розриваючи праву брову, віко під тією бровою без кінця посіпувалось. Та Варі здавалося, що вродливішого обличчя вона не бачила: шрам надавав йому мужності, отієї військової дозрілості, яка набувається лише в боях.
— Товаришу лейтенант… — почала Варя захекано.
— Ось і наш старшина! — перепинив він її. Хльоскав прутиком по лискучій халяві, і за кожним похлиском Варя мимоволі здригалася. — Медичний наш бог. Ну що, старшина, землянку вже викопала?
— Так точно, товаришу лейтенант! — вигукнула Варя: признатися, що яма ще не готова, було понад її сили.
— Могили б краще копали! — буркнув один з командирів.
Всі як один обернулися до нього, а комроти, хльоснувши себе по халяві, весело сказав:
— А нащо їх копати, солдатушкі, бравиє ребятушкі? Ось вони, перед вами! — Та й показав прутиком на окопи. — Потерпіть трохи — всі тут поляжемо! — Хоч вся його молодість аж кричала про інше.
Варя закохано дивилась на нього: протягом місяця рота втратила п’ятьох командирів, в усіх у них Варя закохувалась з першого ж погляду і щоразу, коли вони гинули, відчувала себе вдовою. П’ять разів удова, невтішна в горі, в розпуці, в німому плачу, — до самої смерті пам’ятатиме їх Варя, наче прожила з кожним все життя, кохала, родила їм дітей, доглядала в старості, а по смерті закривала їм очі. Варя закохано й віддано дивилася на командира роти, вирядженого, мов на парад, і, досі байдужа до власного одягу, наче глянула на себе збоку. Побачила себе всю, аж до брудних обламаних нігтів на пальцях. Завелика фуфайка, що, підперезана навіть не командирським — солдатським ременем, пузирем сиділа на ній; стареньке галіфе, вичовгане до дірок на колінах; розбиті кирзові чоботи, явно завеликі для неї (Варя щоразу по три онучі намотувала взуваючись), — все це не надавало їй, звісно, краси.
— Можете бути вільні, — сказав комроти. Байдуже одвернувся од неї, одразу ж про неї й забувши, і щойно осяяне Варине обличчя взялося холодною тінню. Йшла вздовж окопів, відчувала себе найнещаснішою на всю нашу армію людиною…
Яма була вже готова: стіни акуратно пригладжені, дно густо встелене щойно зрубаним гіллям. Світло-зелене листя ще жило, ще дихало, напоєне сонцем, струмувало щемливо-прозорим димком, — Варі ще дужче захотілося плакати. Відіславши сердито санітарів у взводи (ненавиділа зараз всіх на світі чоловіків), вона лишилася сама, їй стало так самотньо й незатишно, що не хотілося й жити. Перебирала бинти, вату, індивідуальні пакети, шепотіла ображено й сердито — що, не усвідомлювала й сама.
Німці мов чекали, поки наші роти як слід окопаються. І як тільки були вивершені бруствери й замасковані гірким полином, і встановлені кулемети, і петеерівці зі своїми довжелезними рушницями розмістилися в окремих чарунках, і гранати розкладені по акуратно видовбаних запічках, і обойми та диски з набоями, й баклажки з водою, як тільки роти приготувались до лютого, на взаємне знищення, бою, одразу ж з’явилися німці.
Варя щойно дивилася в степ — і степ лежав нерухомий та мирний, а понад ним переливалося весняною блакиттю незаймане небо. А коли глянула вдруге, то здалося, що зарябіло в очах: весь небосхил покрився рухливими рисками. Немов якась невидима жменя жбурляла оті риски з-за обрію, а вони сунули все вище та вище — без звуку, без шелесту, як у страхітливім сні. Все враз заніміло, заціпеніло довкола, навіть сонце, здавалось, пригасло, а на степ, на ліс, на окопи лягла важка тінь.