Потім долинув гул: переривчастий, надривний. Степ немов застогнав, хитаючись од нестерпного болю, той стогін злетів до небес, одбився, опустивсь до землі, наростаючи. Варя аж кулаки зціпила, щоб не затремтіти йому в унісон, бо й досі не могла звикнути до отого, що душу вимотував, стогону. Якось бачила санітарних собак, впряжених у легенькі санчата: зачувши гул літаків, вони миттю позаривалися в сніг, і ніяка сила не могла їх зрушити з місця. Хоч спокійнісінько тягали поранених під снарядами й мінами. Розширеними очима дивилася Варя вгору, і небо, ще хвилину тому таке рідне та ніжне, таке миле й ласкаве, раптом стало чуже, вороже й погрозливе. І все, що досі мучило її: і глузлива зневага комроти, і образа на нього, і гіркі, невтішні думки, — все одразу наче зібгалося до розмірів макового зернятка, поступаючись перед оцим моторошним гулом. Вчепившись пальцями в край ями, Варя чекала тієї неминучої миті, коли літаки, які пливли вже над головою, закрутять смертельну карусель. Коли вона, нічим не захищена, буде лежати, втискаючись в землю, а з неба прямо на неї падатиме перший літак. З ревом, зі свистом, з металевою люттю до всього живого, і від нього, як короткі секунди, що їх лишилося Варі прожити, відділяться чорні краплини. Якусь мить похитаються, хижо вибираючи ціль, — полетять прямо на неї. І скільки разів вони падатимуть, стільки разів вона помиратиме й нічого не зможе зробити з собою.
А вони вже були над головою. Вони вже пролітали над нею, і земля вібрувала від потужного реву, і зі стінок осипалася глина. Ось вони потяглися до Дінця… за Донець… пролетіли над завмерлим по той бік селом, розвернулися, шикуючись в коло. «Зараз почнуть», — подумала Варя, облизуючи пересохлі губи. І коли передній літак спалахнувши проти сонця, став падати прямо на неї, вона покірно й приречено лягла на дно ями, і гілля, спружинивши, дихнуло таким пронизливо-тужним прощальним теплом, що їй аж перехопило в горлі. Літак враз розмило, він втратив чіткі контури, хоч і падав, здається, прямо на Варю, і чорні краплини зависли, похитуючись, але все це понеслося чомусь навскіс, повз неї, і лише тоді, як обвалився весь світ і земля затрусилась довкола, лише тоді вона зрозумілі, що бомби летіли не в неї, а туди, нижче, до берега, де скупчились наші війська. І радість, що смерть оминула її, радість бути живою, а не змішаною з землею й металом, так гостро пронизала її, що вона аж задихнулася. Задихнулась, ткнулася обличчям у гілля, і весняне ніжне листя гойднулося перед очима: світилося, напоєне сонцем, і в кожному жадібно, вперто, непереможно пульсувало життя. Варя лежала й плакала, не помічаючи того плачу, й терлася мокрим обличчям об листя, і їй уже здавалося, що й уся її шкіра починає світитися.
Потім вона звелась: їй уже незручно було за оту свою радість. Оглянулась, чи ніхто її в ці хвилини не бачив.
Не бачив ніхто. Та й навряд чи кого вона зараз цікавила. Всі дивилися донизу, куди падали літаки, і там уже здіймалася хмара диму, пилу, вогню. Вся у русі, в громовинні, в спалахах, закручена рудими смерчами, вона колихалася моторошно, і в ній, її ж прорізуючи, раз по раз виростали гігантські дерева. Виростали та й розсипалися землею, дошками, ошматтям тіл — всім, що там, унизу, щойно дихало, бігало, кричало, ховалося, а тепер злетіло до неба, знищене в одну страхітливу мить. Хмара розповзалася вздовж та вшир, розтікалася по широкому плесі Дінця, поглинала його сріблясту поверхню: вже не видно було ні води, ні дерев, що стояли в тій воді по коліна, ні села по той бік, ані густого соснового лісу, що починався за селом, — все потонуло в диму, в громовинні, щезло, здавалося, назавжди…
Варя уявила, що коїться зараз там, унизу, і те, що чекало на неї, що мало прийти неминуче, не здавалося таким уже й страшним. І коли літаки, відбомбившись, полетіли назад, і потрощена тиша осідала важко на землю, і хтось налякано вигукнув: «Німці!», коли вона, обернувшись, побачила, як увесь степ, досі застиглий, раптом заворушився, оживши, то не відчула й десятої долі того страху, який пережила перед цим.
Німці наступали кількома колонами, не вважаючи за потрібне навіть розгорнутися в цеп. На чолі кожної колони сунули танки, вони наче виривалися з рудої пилюки, що простяглася довгими шлейфами, і квадратні башти з хоботками гармат були хижо націлені вперед. По боках, обганяючи їх, забігаючи наперед, котили мотоцикли з колясками, і сонце, відбиваючись, зблискувало на запобіжних щитках. Низький гул слався над степом, котився до тоненької, як ниточка, лінії наших окопів. Він безборонно перемахнув через неї, вдарив Варі у вуха. І хоч було щось погрозливо-хиже в тому звіриному гулові, Варя не затремтіла, лиш міцніше стулила вуста. І, підсвідомо шукаючи найдорожчу для себе людину, подивилася туди, де мав бути комроти. Й одразу ж його побачила.
Комроти біг, пригинаючись, вздовж окопів, біг і вигукував:
— Не стріляти!.. Підпускати ближче!.. Не стріляти!.. — І вимахував прутиком, мов збирався одігнати ним німців.
Варя так і похолола. Від однієї тільки думки, що його можуть зараз убити, вискочила з ями, метнулась до нього, але тут з одного з чарунків, де засіли петеерівці, голосно ляснуло, і вся наша лінія враз ожила, затріщала поспішно й нервово, а позаду за Варею з оглушливим дзвоном вдарили наші гармати. Над самою головою прошелестіло, загвинчуючись, і поперед колон, поміж колон виросли чорні дерева. Мотоцикли так і сипонули навсібіч, танки ніби ще поспішніше замиготіли відполірованими траками, гул, крізь нашу рясну стрілянину прориваючись і її покриваючи, котив уже з такою шаленою силою, що аж боліли груди, — Варя глянула праворуч, шукаючи зором комроти, — лейтенанта вже не було, він, мабуть, стрибнув до окопів, і Варя побігла туди ж.
— Куди, старшина?! — гукнув хтось до неї. Висунулося червоне обличчя, махнула рука. — Ану, в окоп!
Варя стрибнула в окоп, упізнала командира першого взводу.
— Не стріляють же! — сказала винувато, та командир вже не дивився на неї. Спершись на бруствер, він не відривав очей від степу.
— В психічну пруть, гади! — закричав боєць, який стояв ліворуч. Раз по раз пересмикуючи затвор, він стріляв, майже не цілячись, молоді зуби його зло шкірились.
Над окопами сизою плівкою гойдався пороховий дим. Автомати, кулемети, гвинтівки аж захлиналися, снаряди шелестіли й фуркали, пролітаючи в бік німців, а вони все ще не стріляли. «Чому вони не стріляють?» — тривожно подумала Варя. І тільки подумала, як передній танк, що котив прямо на неї, зупинився, наче роздумуючи, куди далі рухатись, смикнув хоботком гармати й вистрелив. Перед Варею спалахнуло, бризнуло, вдарило дзвоном, дихнуло нестерпним жаром в обличчя. Прикриваючи осліплені очі, вона зсунулась на дно. Задихалася й кашляла од гіркого й нудотного, що забило легені.
Відкашлявшись, зі страхом розплющила очі. Очі різало, наче набило піском, та все ж вона не осліпла: перед нею ворушилась, гойдалася, ламалась траншея, то ховаючись в дим, то знову виринаючи, вибухи густо гуляли над нею, змітаючи бруствер, впиваючись в стінки осколками. Боєць, який щойно кричав про психічну атаку, сидів, обхопивши голову, на самому дні, і крізь пальці, крізь густе світле волосся виштовхувались яскраво-червоні бульки. Кров густо текла по руках, по фуфайці, він уже весь був пофарбований у червоне: привалився до стінки й тремтів разом із нею.
Варя метнулася до бійця. Одірвала закривавлені руки, що стискали голову так, наче вона могла от-от розвалитись, вхопила бинти.
— Потерпи, милий, все буде гаразд! — звично примовляла вона, бинтуючи рану. Він застигло мовчав, залиті кров’ю очі його були міцно заплющені, непорушне обличчя червоніло кривавою маскою.
Далі Варя мало що пам’ятала. Дійсність миготіла перед нею подертими кадрами — в диму, вибухах, у гарячковій стрілянині… Роздертий криком рот командира взводу… Чиєсь перекошене чорне обличчя… Рука, що жбурнула гранату, — граната наче зависла в повітрі… Напружене плече кулеметника, що, в приклад упираючись, дрібно трусилося… Гарячі гільзи, що сипалися їй прямо на голову: схилившись, вона саме когось перев’язувала… Не пам’ятала й поранених: не встигала запам’ятати, — бачила лише рани: рука… плече… знову рука… наскрізь прострелені груди… одпанахана щелепа й густий потік крові… «Потерпи, дорогий, потерпи!..» Волосся, що все падало на очі, бо з неї вибухом зірвало пілотку… І як вона його відкидала сердито, аж поки воно й перестало падати, густо змащене кров’ю… «Сестра, ти поранена?» — чийсь співчутливий голос, бо вся вона була, мабуть, у крові… І стіни окопів, що трусились, корчились в якомусь жахливому танці… Кілька разів її збивало з ніг, жбурляло на дно, та вона знову підхоплювалась, одкашлюючись, і перш за все хапала санітарну сумку… Дійсність мигтіла перед нею, зім’ята, спотворена, вихоплена з якогось божевільного світу, і її кидало в ній, наче тріску…