Варя глянула вперед: там, над водою, бовваніло село. Деякі хати горіли (дісталося, мабуть, і селу), червоні дими підіймалися сторч.
Тоді вона оглянулася назад. Берег, розвертаючись, все швидше сунув мимо, а над гребенем, де була оборона, вже не кружляли літаки. Лише висла густа хмара, в ній вибухало й гриміло: знову, мабуть, відбивали атаку. Варя ні зраділа, що вирвалася з того пекла живою, ні засмутилась при думці, що там агонізує зараз її рота, — була така вимучена, така спустошена, така до дна випалена, що всі людські почуття в ній перегоріли на попіл. Сиділа, на тисячоліття застигла, всі тисячоліття здатна пливти по мирному оцьому безмежжі.
Здається, задрімала. Бо немов з якогось іншого світу до її свідомості пробився тривожний голос:
— Летять!..
«Хто летить?.. Що летить?..» — ніяк не могла зрозуміти вона. Понад силу розтулила повіки: бійці не гребли. Завмерши, всі як один дивилися вгору.
І вона зрозуміла, що то летить.
Пліт не рухався — стояв на місці. Хати були майже поруч. Вони, здавалося, росли прямо з води, з крайньої вискочив військовий, щось до них закричав, показуючи рукою в небо. Бійці стали стрибати в воду, вона була їм по пояс.
— Давай, сестричко, зараз бомбитиме! — гукнув один з них до Варі.
Варя знала й без нього, що бомбитиме: над нею вже аж завивало. Глянула на комроти, який лежав поруч, — наче горнувся до неї, шукаючи захисту, — а потім подивилася вгору.
Літак падав на неї. Тепер уже таки на неї. Сліпуче коло пропелера з пронизливим виском рвало повітря, гострий ніс цілився точно межи очі. Ось із нього сипонули чорні краплини, літак раптом щез, краплини ж непорушно зависли на місці. Час зупинився, застиг, та ось краплини гойднулись, понеслися невблаганно донизу, зникаючи одна по одній.
«Все!» — подумала Варя.
І то була її остання думка там, на плоту, посеред застиглого плеса…
Отямилась Варя в санітарному поїзді, у вагоні для тяжкопоранених. Поїзд ішов не зупиняючись; вагони трусило, гойдало, шарпало, навколо стогін стояв, лайка й крик, — Варі все здавалося, що вона чує голос комроти. Вона вже знала, що в неї потрощена рука, але і в поїзді, і в шпиталі до останньої хвилини надіялась, що руку їй врятують, бо не уявляла себе в час майбутньої зустрічі з командиром роти безрукою. Коли ж лікарі їй сказали, що руку таки доведеться відтяти, вона зблідла як смерть, а потім попросила сестру принести дзеркало. І довго в те дзеркало розглядала руку. Хоча могла бачити її й так…
Варі Юхимівні відрізали праву руку весною сорок другого року, й не було їй тоді ще й дев’ятнадцяти літ.
Варя Юхимівна вийшла несподівано заміж восени сімдесятого, несподівано не тільки для тих, хто її знав, а й для самої себе.
Варя?.. Юхимівна?.. Ох, не смішіть!..
Та їй же за п’ятдесят.
Хоч Варі Юхимівні було сорок сім.
Десять років, після шпиталю, доношувала військову форму: шапку, шинелю, гімнастерку, спідницю і кирзові чоботи. Чоботи зносились найшвидше, довелося купувати нові, теж кирзові, бо на хромові тоді не вистачило б її невеличкої зарплати. Ще в шпиталі страшний отой підполковник звелів зодягти її в нове, і кравець, уже літній єврей з сумними очима, сказав Варі: «О! Я таки пошию вам — генерали цмокати будуть!» Генерали цмокали чи не цмокали, але костюм і справді був хоч куди: кравець міг опудало так нарядити, що хоч зразу в стрій, недаремно ж обшивав червоних командирів ще в роки громадянської, шив галіфе навіть Котовському, тільки той не встиг його приміряти. Галіфе було з червоного, як сонце, сукна, тепер з такого не шиють і маршалам, кравець був упевнений, що коли б Котовський встиг надіти його галіфе, то досі ходив би живий та здоровий. Він ходив круг Варі з сантиметром у руках, прицілюючись то одним оком, то другим, а в зубах тримав голку… Голка стирчала, як цигарка в заповзятого курія, він, мабуть, з голкою і спав, і вмудрявся з нею ж в зубах розмовляти, жодного разу її не ковтнувши… Тож костюм був хоч куди (кравець не пожалів навіть англійського габардину, яким обшивали не нижче полковників), хоч і довелося поморочитись зі спідницею, бо спідниць він зроду-віку не шив. «Дамського полу до вас не обшивав». Хотів навіть спершу пошити їй галіфе, але не міг уявити наречену в штанях, хай навіть і командирських: був переконаний, що Варя, як тільки зодягне його форму, так заміж і вискочить. «Шьо, ви не вийдете в оцьому заміж? Та ви тільки свисніть: набіжать — одбиватися будете!» Варя, вийшовши од кравця, не свистіла, тому й не можна перевірити зараз, казав кравець правду чи ні. Хоч все те говорив, мабуть, щиро: був закоханий в одяг, який шив, і його мало обходило те, що було в тому одязі. Питав не раз Варю:
— Бачили, який мундир од мене пішов?
Коли Варя, виписавшись, забігла попрощатись, він у відчаї сплеснув долонями:
— Шьо ви взули?.. Шьо взули?..
Дивився на її стоптані кирзаки з таким страдницьким виглядом, наче він ось-ось помре.
— Ви мені все зіпсували!
Поставив стілець, потяг Варю за руку:
— Сідайте!
Став її роззувати. Смикав так чоботи, що Варя вже боялася лишитися без ніг.
Роззув, підхопив бридливо обидва чоботи за вушка, поніс геть.
— Куди ж ви? — писнула Варя.
— Куди, куди!.. Сидіть і не смикайтесь!..
Варя й сиділа. Роздивлялася сумно праву панчоху, з якої повилазили пальці. Спробувала полатати ще вчора — голка випадала з руки. Попросити ж сестру посоромилась.
Кравця довго не було. Аж ось він з’явився, та не один, а з чоловіком, який ніс оберемок новеньких чобіт. У чоловіка було таке кисле обличчя, наче його нагодували позавчорашнім борщем.
— Ось погляньте, шьо вона взула! — поскаржився кравець, хоч Вариних чобіт в руках у нього вже не було. — Мало не зіпсувала мені все на світі!
Чоловік кинув чоботи додолу і, навіть не глянувши на Варю, похмуро прицілився на її ноги. «Як ви мені всі набридли!» — говорив весь його вигляд. Вибрав пару чобіт, надів на одну ногу, на другу (руки його як обценьки), підняв ті, що лишилися, та й пішов геть. «Він що, німий?» — здивувалася Варя. Дивилась на нові чоботи, і їй чомусь хотілося плакати.
— Ану, встаньте! — Кравцеві вже, мабуть, не терпілось її побачити всю.
Обсмикав гімнастерку, порожній рукав акуратно заправив під ремінь. Ремінь, шкіряний, командирський, з п’ятикутною зіркою на пряжці, він ще вчора зняв із себе, страждаючи: «Викиньте оту брезентину! Нею коней лише підперізувати!» Обсмикав і спідницю, й аж тепер лишився задоволений:
— О! Ви тепер хоч на людину стали схожі!
«На безруку людину», — гірко подумала Варя. Аж губу прикусила, щоб не розплакатись.
Коли Варя виїжджала, прибіг її проводжати. Тримав якийсь клунок.
— Це вам! — ткнув сердито.
— Що це?
— Шьо, шьо!.. Ви куди їдете — в зиму? — (Стояла вже осінь). — То шьоб там замерзли?
Потім, уже в автобусі, Варя розв’язала клумак: там лежала нова шинеля й офіцерська шапка.
І як же потім згадувала Варя, в сибірські люті морози, отого дивакуватого чоловіка! З якою вдячністю згадувала в холодні й люті студентські роки, такі холодні й голодні, що досі дивується, як вона й вижила.
Вступила на бібліотечний, хоч могла вибрати й перспективнішу професію. Фронтовичка, інвалід — всі заклади, де не треба двох рук, були перед нею відчинені. Могла навіть вступити в харчовий, в ті голодні роки сюди на одне місце надходило найбільше заяв, сюди потрапляли лише круглі відмінники, та й то не всі, але при самій лише думці, що їй доведеться бути на людях, демонструвати свій порожній рукав, Варя оминула казковий цей заклад. Вирішила мати справу з книжками, бо за довгі місяці в шпиталі, в отій маленькій кімнатці, яких тільки Варя не перечитала книжок! Чималенька бібліотека, зібрана, коли організувався шпиталь, містилася поруч з її кімнаткою: Варя вибирала хвилини, коли там товклося найменше народу, та й прошмигала, як миша, в мовчазне оте царство. Тут навіть бібліотекарка, сіра, невиразна жінка, чимось схожа на черницю, завжди розмовляла так тихо, що й відвідувачі мимоволі говорили з нею упівголоса. Та тиха жіночка одразу пройнялася до Варі симпатією, може, жаліючи її, єдину дівчину серед сотень чоловіків, а може, й відчуваючи в ній подібну собі. Дозволяла їй те, чого не дозволяла нікому з поранених: ходити поміж стелажами, самій вибирати книжки. А коли бібліотека зачинялася, Варя часто допомагала розставляти прочитані й здані книжки. І то були… (Хотів написати найщасливіші, та й зупинився одразу ж: щасливою в шпиталі Варя бути не могла. Хоча, хто його знає, може, бували такі хвилини і в неї, адже відчував я себе щасливим по-справжньому, коли прямо з брудного окопу потрапив у білосніжне ліжко. Щоправда, рука моя була всього тільки посічена кулями і ніхто не збирався її відтинати). Тож краще напишемо: найкращі, найспокійніші хвилини в її житті, бо в хвилини оті Варя справді забувала про свою відрізану руку.