Добравшись нарешті до Києва, Варя довго бродила містом: приміський поїзд відходив увечері. Найбільш гнітюче вразив її зруйнований Хрещатик: гори потовченої цегли, погнутого, покрученого вибухами заліза, обгорілі стіни з проваллями вікон. Не вірилося, що все це можна хоч коли-небудь прибрати, розчистити, а люди вже ворушилися на руїнах, як мурахи, люди вимахували ломами, лопатами, кайлами, — Варі аж незручно було, що вона проходить повз усе це. Зіткнулася з високим чоловіком у капелюсі, в чоловіка було таке тривожно-знайоме обличчя (тонкий профіль, інтелігентне пенсне), що Варя мало не привіталася до нього. «Де я його бачила?.. Де бачила?..» Й одразу ж охнула: та це ж Тичина!..
прочитала невдовзі в республіканській газеті. І наївненький, для дошкільнят мовби написаний, віршик зворушив її до сліз.
Звернула праворуч, на вулицю Карла Маркса: тут теж кипіла робота. Тільки працювали не цивільні — військові. По розчищених уже хідниках походжали конвоїри, закинувши недбало автомати за плечі, а височезні будинки, вигорілі зсередини дотла, кишіли полоненими. Вони працювали так весело й дружно, немов не в полоні були, а вдома.
Вгледівши Варю, повисовувались з вікон, замахали руками:
— Фройляйн! Фройляйн! Комен зі гер!
Оте «комен» ударило її, мов куля: у Варі аж губи зблідли од гніву. Обернулась, пішла швидко геть. Довго не могла заспокоїтись…
Побігала по товчках: уздовж Бессарабки, на Євбазі, — Київ зносив сюди все, що тільки можна було продати-купити. Варі аж живіт підвело, коли вона опинилася в рядах, повних їстівного. Не витримала, дістала останню десятку, купила два пиріжки («Пиріжки, пиріжки, пиріжки! З жару, з капустою, з м’ясом!»), жадібно з’їла.
А коли йшла бульваром Шевченка, повз Ботанічний сад, хтось ухопив її за спідницю, потяг щосили донизу:
— Сестронько, кинь пару рубчиків! Воїну на пропітаніє!
Варя, налякана, глянула вниз: там ворушився обрубок людини. Кругле обличчя веселе, очі відчайдушно нахабні. На Варю повіяло таким міцним перегаром, що в неї в очах посизіло.
— Героєві боїв за Берлін!
Хоч у «героя» не було жодної медалі на грудях. Ні нашивок, що їх носили поранені.
Варя ледь видерлася з чіпких рук: не було чого дати.
І потім, у поїзді, ходили старці у військовому. Нахабні, вимогливі, з добре поставленими голосами. Люди давали, що в кого є, срібляники та карбованці так і сипались в шапки-пілотки, а якийсь із пасажирів, не витримавши, зауважив:
— Це ж і працювати не треба!
— Еге ж, не треба! — підхопила жіночка, яка сиділа навпроти, — Он у нас сусіда на цегляний будинок нажебрав.
— Знай, хто з них воював… Гімнастерку нап’яв — і вже в героях!
Тут Варі здалося, що всі подивились на неї. На її порожній рукав. Їй аж в очах запекло. Одвернулась до вікна, притулилась лобом до холодної шибки. А коли доїхала, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з вагона.
Електричні вогні на стовпах ледве світили, люди, які розходились, то виринали під ними, то знову зникали; зашумів, віддаляючись, поїзд, а Варя все ще стояла, не в спромозі рушити з місця: таким рідним, з дитинства знайомим війнуло в обличчя.
Йшла рідною вулицею. Будинки світилися теплими вікнами, слали світлі доріжки до воріт, наче запрошуючи Варю в гості, і їй уже здавалося, що вона нікуди звідси й не рушала — не бігла колись, боячись запізнитись на поїзд. «Як же, війна без тебе не звариться!» — кричала їй услід, плачучи, мати. Варя усміхнулась розчулено, пригадавши отой мамин крик і запальну свою непоступливість: поїду, і квит, хоч ви мене ріжте, поїду! Не знала, чи рвалася б отак з дому, аби час одкрутився назад і вона знала, що її чекає попереду. Праве плече пересмикнулося, одразу ж заболіла неіснуюча права рука десь аж у пальцях: Варя поворушила ними, глянула на порожній рукав, щоб ще раз упевнитись, що там нічого немає.
Як вона покажеться мамі?
Хоч мама вже знає все, Варя написала одразу ж, як тільки наші війська визволили Київ.
Паркан, ще паркан, цегляний високий будинок, що його Варя не пам’ятає. Та мама ж писала: якийсь відставник збудувався. І нарешті їхній будиночок.
Одразу ж стало жарко, комір врізався в горло.
Будиночок чорнів двома вікнами. Варя спершу подумала, що вдома нікого немає, та пригадала останнього маминого листа, що вони цієї зими перебралися на кухню: тепліше й затишніше.
Варя обійшла будинок: там світилося єдине, на кухні, вікно. Обережно заглянула й одразу ж побачила маму. І Ніну, сестру.
Мама прала в ночвах, лице її було сердите, як завжди, коли вона щось робила. Вона мов гнівалася на роботу, яку виконувала. Варя жадібно вдивлялася в рідне обличчя, яке мовби проступало крізь всі оці роки розлуки, мов наближалось похитуючись, — дивилася й не могла надивитись. І те, що стояло досі між нею й мамою, що заважало приїжджати в канікули, здалося таким дріб’язковим, таким несуттєвим поряд з оцим, до болю милим обличчям, що вона аж губи закусила, щоб не розридатися вголос. «Як я могла!.. Як могла!..»
Ось мама розігнулася, висмикнула руку з білої піни, звичним жестом витерла чоло. Щось сказала Ніні, й Варя подивилась тепер уже на сестру. Ніна сиділа під грубкою (завжди горнулась до тепла, мов кицька), тримала на колінах розгорнений підручник. Обличчя її було нещасне й насуплене, вуха заткнуті пальцями.
Мама знов щось сказала, повторюючи, — сестра вдала, що не почула, чи й справді не чула, — була, мабуть, сердита на маму, яка примусила вчити урок. Ніна до навчання особливої охоти не виявляла ніколи, двічі втікала навіть з дому, аби тільки не ходити до школи, і вони вдвох шукали її. Ловили, тягли додому, і мама била її ще по дорозі.
Так і не діждавшись од Ніни відповіді, мама ще раз провела по лобі, глянула на вікно. Варя відсахнулась, але мама встигла, мабуть, щось помітити: на кухні пролунав здушений вигук. Тоді Варя, побоюючись, що вони там перелякаються на смерть, оббігла хату, одчинила незамкнені двері…
Вже стояли обоє й застигло дивились на неї. Ніна все ще тримала підручник, а мамине обличчя було біліше од піни в ночвах.
— Мамо, це я, — сказала Варя.
Лице мамине здригнулося, воно наче стало кришитись, обламуватись, видираючись із крейдяної застиглості. Ніна ж пожбурила книжку, з пронизливо-радісним вереском кинулася до сестри, повисла на шиї. Вищала так відчайдушно, що у Варі одразу задзвеніло в голові.
— Ну, дурна!.. Ну, божевільна!.. — Мама, плачучи й сміючись водночас, вже підступала до Варі. — Та дай же хоч мені обійняти!
Вечеряли тут же, на кухні. Їли картоплю, дрібну, як горох, — мама казала, що й це слава богу, в людей і такої немає.
— Цілий лантух дістали! — похвасталась Ніна, запихаючи по три картоплини одразу до молодого веселого рота. Вона дуже виросла за оці роки, виросла, вилюдніла, як кажуть у нас, і стареньку сатинову блузку вже оддимали гострі, наче в кози, груденята, яких вона ще не розучилася соромитися, але якими, мабуть, вже навчилася пишатись. Ознака ж дорослості!
— Та ти зовсім уже дівка! — сказала Варя ласкаво.
— Дівка, дівка! — пробурчала мати. — На вулицю так і труситься. Хоч припинай.
— Ай! Таке й скажете! — надула губи, а очі сміялись.
Мама ж дуже змарніла, зблякла, на обличчя, на добрі очі її сіренькою плівкою лягла звична втома. Навіть поява дочки не змила ту плівку.
— Отак і живемо, — зітхнула вона. — Яка там зарплата в прибиральниці. На хліб ледь-ледь вистачає.