А перед тим кілька днів наводила сякий-такий лад. Попередній бібліотекар, він же й сторож у крамниці, чомусь вважав, що основна його функція — стежити, щоб на дверях висів справний замок. Є замок — із бібліотекою все гаразд. Тож дістав десь замчище, що й двері вгиналися.
— Ніхто не залізе! — похвалявся Варі, замок одмикаючи.
В темних сінцях стояв густий рибний дух.
— То ятери. Оно й сохнуть — не зачепіться глядіть. — Відімкнув уже менший замок. — Заходьте, тіки пригинайтесь. Збирався щось м’яке припасувати, щоб не так лоби набивали, та все не доходили руки.
В сторожа «не доходили руки» не лише до одвірків: у кімнаті пахло чим завгодно, тільки не книжками. На єдиному столі сиротливо стояла чорнильниця, чорнило в неї останній раз наливалось, мабуть, ще перед війною. Поруч валялася учнівська ручка з обламаним пером. Варя провела пальцем по столу і немов плугом проорала — стільки назбиралось пилюки. Глянула під ноги: долівка аж голосила за віником. Повела зором по стінах — стіни були голі й брудні. З єдиного плаката підморгував, перевзуваючи чобіт, знайомий солдат: «Дійдемо до Берліна!» Варі плакати захотілось від того плаката веселого: пригадала, як умовляли її працювати в «академічці».
— А осьдечки й книжки!
Дві наглухо зачинені шафи. І два обов’язкові замки.
— Зараз одчиню.
— Не треба! — Присутність сторожа все більше дратувала Варю, — Залиште ключі, я сама. — І, коли він поклав ключі на стіл, спитала:
— А де формуляри?
— Формуляри? — закліпав сторож очима.
— Формуляри. Карточки, куди записують видані книжки.
— Так я не записував. Я по пам’яті.
Потім уже Варя довідалась, що сторож одмикав бібліотеку двічі на місяць. І щоб не так часто ходили, видавав одразу ж не менше десятка книжок. Бери оберемок і не приходь, поки не прочитаєш всі до одної.
— То я, мать, піду…
— Йдіть, — відповіла, не дивлячись на сторожа, Варя.
Але він усе мулявся. Врешті спитав:
— То ятери хай повисять? Як підсохнуть, я заберу.
— Забирайте зараз же! — сказала злісно Варя. — Не заберете — спалю!
— Ото, які ви! — сказав на те сторож. Ятери однак забрав. А риб’ячий дух ще довго гніздився в сінях. Знявши замки, заглянула в шафи… Книги стояли рівненькими рядами, вишикувані, наче солдати: більші до більших, менші до менших. Розставлені не за авторами чи назвами, а за форматом. Тому «Капітал» Маркса стояв поряд з однотомниками Блока та Щедріна, а «Золотий осел» Апулея тулився довірливо до «Довідника ветеринара». Сторож, мабуть, так їх і видавав читачам: рахував до десяти та й висмикував, що під руку потрапляло. По місцях порожніх Варя могла б навіть порахувати, скільки було читачів, — не густо.
Вирішила прибрати в кімнаті. Замкнула хатину, подалася додому.
— Ну, що там? — спитала мама.
— Все гаразд. Треба тільки прибрати.
— І я з тобою піду! — попросилась сестра: їй аби тільки не за підручниками сидіти.
— Сходи поможи, — дозволила мама. — Та й я піду гляну.
Так і пішли втрьох, прихопивши ганчірки, відра й віник. Варя витирала пилюку, мама мила вікна, двері, Ніна ж носила воду, бігала по глину для долівки. Подерлася на горище, надибала там якісь лахи:
— Скидати? — І, не дочекавшись дозволу, пожбурила вниз.
Пилюка так і вибухнула, Ніна весело чхала, а мама лаялась:
— А, бісової віри дитина! Та чи в тебе є що в голові?! Злазь мені зараз же, бо не знаю, що з тобою й зроблю!
— Так я ж нічого не бачу! — відповіла, все ще чхаючи, Ніна.
Варя сміялася, хоч доведеться, мабуть, починати все заново: пилюка стояла хмарою. Сеструня у неї — нудьгувати не дасть! Варі на душі мов аж розвиднилось і майбутнє не здавалось таким безнадійно похмурим. Думала про те, що не довіку ж буде отут, в цій нужденній халупі, бо поки що хоч як важко, а все йде на краще і найстрашніше — війна — лишилось позаду. Варя пригадала одну й ту ж розмову, яка виникала часто поміж солдатами, — про те, що аби лиш дожити до кінця війни, а там нічого не страшно… Аби лише ходити на весь зріст по землі, а не повзати, од куль та осколків ховаючись… Аби застати живими своїх, хай хоч і посеред згарища, — не біда. Будем жити!.. Варя пригадала оті розмови солдатські, їй соромно стало за свій настрій, і вона сама собі дорікнула: «Якого біса тобі іще треба? Жива, здорова, мама й сестра ось поруч…» Варя знову заходилася витирати шафи, лівою рукою орудуючи, — потроху стала одвикати од того, що хотілось перехопити в праву, яка, здавалося, висіла марно, боліла, здавалось, за такою-сякою роботою.
Згодом і впорались; Ніна одтягла лахи в рів, хотіла ще збігати по сірники — підпалити. «Я тобі підпалю! — насварилась мама. — Пожежі ще нам бракувало!» Мама чомусь не чекала від Ніни нічого хорошого. «Краще воду осьо винеси. Та не розплескуй — тобі тільки б підстрибувати!» Мама звично бурчала, і Варі захотілося раптом, щоб мама побурчала й на неї, як колись, до війни, коли їй було стільки ж, як сестрі, — бач, вальсує посеред двору з повним відром, і горя їй мало!
Поверталися, натомлемі, вдвох: Ніна, як тільки вийшла на вулицю, побігла, видзвонюючи порожніми відрами, енергія в ній так і кипіла. «Росте лихо на мою голову! — бідкалась мама. — В кого воно таке й уродилось?..» Нінка швидко зникла, а вони повільно йшли тихою надвечірньою вулицею, і мама вже говорила, що треба повісити на вікна фіранки й доріжку не завадило б покласти. Мамі, мабуть, хотілося, щоб там, де працюватиме її старша дочка, було чисто й затишно. «Де ж її взяти, доріжку?» — «Та хоча б оту, що в нас». — «Добре, подумаем, ще маємо час». Варі зараз не доріжка пекла, а ота мізерна кількість книжок, що була в бібліотеці.
— Не знаєте, мамо, куди поділися книжки з бібліотеки? Згоріли?
— Що згоріли, а що й люди, мабуть, розібрали. Я, доню, не бачила. Тільки як наші відступали, то люди тягли, що могли…
— От-от, розібрали.
Тепер Варя знала, що їй робити, і другого дня, завдавши за плечі речовий мішок, пішла по дворах. Заходила, віталась:
— Я нова бібліотекарка, здрастуйте! Прошу повернути книжки, взяті в бібліотеці у війну.
Нам усе, мовляв, відомо, тож краще оддайте добром.
Хто віддавав, а хто казав, що не брав… «А ви все ж подумайте!» — наполягала Варя. «Та вроді немає, хіба що десь завалялася». — «То давайте разом пошукаємо». Коли знаходили, а коли й ні, але вже як знаходили, то часто не влазило і в отой мішок речовий. «То як же ви понесете — важко!» — «Понесу!» — відповідала Варя, завдаючи мішок за плечі. «Понесу!» — казала затято вона, та ще й під руку прихоплювала, що в мішок не влазило. Йшла, і ніяк було витерти мокре чоло.
Отак ходила кілька днів: все далі від бібліотеки, все в довші й довші кінці. Підвечір ноги були наче ватяні, і болів поперек, та найбільше дошкуляло плече: палило вогнем. Варя в таких випадках прикладала мокрий рушник, але це, звісно, можна було зробити лише вдома, та й то крадькома од мами. Тож, діждавшись, поки мама засне, Варя підводилась, ішла до води з рушником, прикладала до плеча і довго сиділа похитуючись. Бо і в шпиталі, здається, так не боліло, так не обливало вогнем. А вранці — очі тонули в синцях.
— Та чи ти, дочко, не хвора? — непокоїлась мама.
Варя відповідала, що здорова, як коняка. Снідала похапцем і одразу ж рушала в похід: їй здавалося, що в отій хаті, до якої вона вчора не дійшла, чекає на неї найбагатша знахідка.
Шафи поповнювалися з кожним днем, та найбільше повезло Варі під кінець, коли вона обходила останній куток. До одного з дворів, що під лісом, прибився на початку війни евакуйований учитель з Житомирщини. Сам, на однокінній підводі. Як у нього не відібрали по дорозі коня, один бог знає, може, тому, що шкапина була мов з концтабору, а може, ще й тому, що дуже ж бо в того вчителя був беззахисний вигляд. «Як дитина», — казала хазяйка. Шкапа якраз навпроти її двору й лягла, і дивовижний отой чоловік безпорадно топтавсь коло неї, поки й смеркло, він і ніч протоптався б, якби хазяйка, жінка рішуча та смілива, не вийшла на вулицю та й не забрала його разом з підводою в двір. Вона ще більш переконалася, що в чоловіка не всі дома, коли стали зсаджувати з підводи три скрині, важкі та великі, аж спини тріщали, і в скринях тих виявилися… що б ви думали? — книги! Не взуття, не одіж, не домашнє начиння, а самі лише книжки. Він пальта-шапки навіть не взяв, у піджачку та кепочці так і їхав у зиму, то кажіть після цього, що в нього всі дома! Чоловік все ж виявився тихий та смирний, а не буйний, а то хазяйка його одразу ж наладила б, а так просидів, як миша, поки й наші прийшли: робив по хазяйству та длубався в своїх скринях. А як наші прийшли, то й забрали до армії. Десь, бідолашний, і загинув…